Фредерик Пол – Брама (страница 52)
— Ту іншу функцію, про яку я казав, Робе, — говорить Зіґфрід. — Ту, яку ми ніколи не використовували. Я хочу показати іншу пацієнтку з минулого.
— Іншу пацієнтку?
Зіґфрід лагідно пропонує:
— Робе, подивись у куток.
Я зиркаю — і бачу її.
— Клара!
Щойно її побачивши, я зрозумів, звідки Зіґфрід узяв її зображення: у робота, який проводив із Кларою сеанси у Брамі. Я бачу її; вона поклала одну руку на стелаж для паперів, її ноги ліниво теліпаються у повітрі. Клара щось постійно розповідає, насуплюючи свої широкі чорні брови, зітхає. Вона вишкіряється, кривляється, а потім її обличчя стає милим, приязним і лагідним.
— Робе, якщо хочеш, ти можеш послухати, про що вона говорить.
— А я хочу?
— Не обов’язково. Але можеш не турбуватися: вона щонайдужче кохала тебе, Робе. Так само, як і ти її.
Я довго спостерігаю за зображенням, а потім прошу:
— Вимкни, Зіґфріде. Будь ласка.
У кімнаті відпочинку я засинаю майже одразу. Ще ніколи я не почував себе таким розслабленим.
Я вмиваюся, знову палю і виходжу в яскраве денне світло, яке розсипається під Бульбашкою. Усе навколо має вельми привітний вигляд. Я думаю про Клару з любов’ю та ніжністю і в душі прощаюся з нею. Потім я згадую Соню: сьогодні маю з нею побачення ввечері — хоч би не запізнитися! Але Соня почекає; вона дуже терпляча, майже як Клара.
Клара.
Я зупиняюся посеред алеї, і в мене врізаються пішоходи. Маленька літня жіночка в коротких штанцях шкутильгає до мене й запитує:
— Вам допомогти?
Я витріщаюся на неї, не відповідаючи. Потім обертаюсь і поспішаю назад до кабінету Зіґфріда.
Там нікого немає, навіть голограми.
— Зіґфріде! Де ти в біса є? — волаю я.
Нікого. Ніхто не відповідає. Я вперше бачу, що кімната не підготовлена, і розумію, що було справжнім, а що — голограмою. Справжнього мало: шпеники з металевого порошку для кріплення проекторів, килимок (теж справжній), корпус із лампою (справжній), інші меблі, що їх я, можливо, захочу побачити чи ними скористатися. Але Зіґфріда не було, як і крісла, у якому той зазвичай сидів.
— Зіґфріде! — Я й далі волаю, відчуваючи серцебиття аж у горлі, а в голові все крутиться. — Зіґфріде!
Я й далі кричу. Нарешті з’являється серпанок, а потім спалах, і ось Зіґфрід уже ввічливо дивиться на мене крізь маску Фройда.
— Так, Робе?
— Зіґфріде, я вбив її! Клари більше немає!
— Бачу, ти засмучений, — відповідає робот. — Будь ласка, розкажи, що тебе непокоїть?
— Засмучений? Набагато гірше, Зіґфріде! Я вбив дев’ятьох, щоб урятувати власне життя! Нехай в іншій «реальності», нехай «випадково»! Але в їхніх очах я вбивця, як і у своїх.
— Утім, Робе, — розсудливо говорить Зіґфрід, — ми це вже обговорили. Вони досі живі. Геть-чисто всі. Час для них зупинився…
— Знаю, — вию я. — Зіґфріде, хіба ти не розумієш? Ось у чому суть: я не просто вбив їх, а й досі вбиваю!
Робот терпляче питає:
— Робе, ти гадаєш, що так і є?
— Клара так думає! Вона думає так зараз і думатиме завжди, доки я живий. Для неї це трапилося не багато років, а кілька хвилин тому і триватиме, поки я буду жити. Я тут, старію, намагаюся забути, а Клара там, нагорі, у YY Стрільця, плаває, як муха в бурштині!
Схлипуючи, я падаю на голий пенопластовий килимок. Потихеньку Зіґфрід відновлює весь кабінет, уставляючи елементи декору. Наді мною висять піньяти, на стіні — голограма озера Гарда у Сирміоне, повітряні та водні човни, купальники, які веселяться.
— Робе, звільнися від болю, — м’яко радить Зіґфрід. — Дай йому вийти назовні.
— А що я по-твоєму роблю? — перекочуюся на пенопласті й витріщаюсь у стелю. — Я міг би побороти біль та почуття провини, якби й вона змогла. А для неї все триває. Вона там, застрягла в часі.
— Говори, Робе, — наполягає Зіґфрід.
— Я й кажу. У її думках свіжа кожна секунда, коли я пожертвував її життям, щоб урятувати своє. Зіґфріде, я житиму, постарію і помру, а для Клари ця секунда ще триватиме.
— Розповідай, Робе. Вислов усе.
— Клара гадає, що я її зрадив! І цієї миті теж. Я не можу з тим жити.
Настає дуже тривала пауза. Нарешті Зіґфрід відповідає:
— Але ж живеш.
— Що?
Я подумки перелітаю на тисячі світлових років.
— Робе, ти живеш із цим.
— Ти називаєш це життям? — уїдливо коментую я, підводячись і витираючи носа однією з його чергових серветок.
— Робе, ти дуже швидко реагуєш на все, що я кажу, — говорить Зіґфрід, — тому, на мою думку, твоя реакція — це контрудар. Ти відбиваєш усі мої слова. Тепер моя черга завдати удару, Робе. Ти живеш, зрозумій.
— Ну, гадаю, що так.
Це, скоріш за все, правда, яка просто мені не подобається. Знову западає довга пауза, після якої Зіґфрід додає:
— Робе, ти знаєш, що я просто робот. Також ти розумієш, що моя функція — розбиратися з людськими почуттями. Я не можу їх відчувати, але здатен відтворювати за допомогою схем, аналізувати та оцінювати. Я можу робити це як для тебе, так і для себе. Я спроможний вибудувати парадигму й оцінити пріоритетність людських емоцій. Почуття провини? Воно болюче, але саме через це покращує поведінку. Це почуття спонукає цуратися вчинків, за які ти почуватимешся винним. То дуже цінна річ для тебе й для суспільства. Але почуттям провини не можна послуговуватись, якщо його не відчуваєш.
— Я відчуваю його! Господи, Зіґфріде, ти це знаєш!
— Знаю, — відповідає робот, — що зараз ти дозволяєш собі відчути його. Воно тепер відкрите і ти можеш змусити його працювати на себе. А коли це почуття приховане, то воно лише шкодить. Моя функція, Робе, — допомагати тобі вивільняти свої почуття, щоб ти міг їх використовувати.
— Навіть негативні емоції? Провину, страх, біль, заздрощі?
— Провина, страх, біль, заздрощі — це мотиватори, спонуки, які допомагають стати кращим. Я не маю таких емоцій, Робе, хіба що гіпотетично, коли будую парадигми й оцінюю їх із метою проаналізувати.
Знову пауза, що справляє на мене дивне враження. Коли Зіґфрід робить паузу, він або дає мені час щось усвідомити, або вибудовує складний ланцюжок аргументів щодо мене. Певен, цього разу Зіґфрід зробив паузу з першої причини, але не через мене. Нарешті він говорить:
— Робе, ти поставив мені питання.
— Питання? Яке?
— Ти запитав: «Ти називаєш це життям?». Я відповім: «Так». Це саме те, що я називаю життям. І суто гіпотетично дуже заздрю цьому.