Фредерик Пол – Брама (страница 39)
Коли вона кинула м’яча, він прилетів як повітряна куля до причалової щогли, але я однаково ледь не проґавив його. Я думав про інше, але кинув м’яч назад більш зосереджено.
Через хвилину Клара промовила:
— Вибач, Робе. Напевно, я була не в гуморі.
— Ага, — я напружено міркував.
Клара примирливо сказала:
— Робе, у нас були скрутні часи. Не хочу бути різкою з тобою. Я… я дещо принесла тобі.
Я озирнувся. Клара взяла мою руку і щось тицьнула в неї.
То був браслет проспектора, виготовлений з металу гічі. Дешевше, аніж за п’ятсот доларів такий ніде не купити. Я не міг собі цього дозволити. Я дивився на нього, намагаючись зібрати до купи свої думки і висловити їх.
— Робе!
— Що?
Клара роздратовано мовила:
— Зазвичай дякують.
— Зазвичай, — відповів я, — кажуть правду, а не як ти: твердиш, що не бачила Мєчнікова, хоча насправді була з ним минулого вечора.
Клара спаленіла:
— Ти стежив за мною!
— Ти брехала мені.
— Робе, я тобі не належу! Ден — людина і мій друг.
— Друг! — гаркнув я.
Мені язик не повертався назвати Мєчнікова другом. Лише від самої думки про те, що він переспав із Кларою, в моєму паху починало щось нидіти. Мені не подобалося це почуття, оскільки я не міг його визначити. То не був гнів чи ревнощі. Був у цьому якийсь елемент, котрий я відчував досить непевно. Хай як це було нерозважливо, я сказав, майже плачучи:
— Я познайомив тебе з ним!
— Одначе це не означає, що я твоя власність! Добре, — буркнула Клара, — можливо, я й переспала з ним кілька разів. Але це не змінює мого ставлення до тебе.
— Але це змінює моє ставлення до тебе, Кларо.
Вона скептично глянула на мене:
— Тобі не сором казати таке? Коли ти прийшов сюди, від тебе смерділо сексом з якоюсь дешевою шльондрою!
Мене заскочили зненацька, тож я відповів:
— Вона не дешева шльондра! Я хотів її втішити, бо їй було зле.
Клара прикро засміялася; лють була зайвою:
— Луїза Форенд? Вона працювала на панелі, щоб потрапити сюди. Ти знав про це?
Тим часом дівчинка стояла, тримаючи м’яч і витріщаючись на нас. Я бачив, що ми лякали її, тому стримано сказав, намагаючись приховати гнів:
— Кларо, я не дозволю тобі пошити мене в дурні.
— Пхе! — відповіла вона з невиразною огидою й розвернулася, щоб піти. Я простяг руку, воліючи торкнутись її. Вона схлипнула і щосили вдарила мене у плече…
То була помилка з її боку.
Це завжди хибно. Річ не в тому, наскільки це раціонально чи виправдано, а у сигналах. Клара подала мені неправильний сигнал. Вовки не вбивають один одного з тієї причини, що менші та слабші вовки завжди здаються: вони падають на спину, оголюють шию і прибирають лапу, прагнучи показати, що їх переможено. А переможець фізично не може нападати далі. Інакше вовки давно вже зникли би. Із цієї-таки причини чоловіки зазвичай не вбивають жінок чи принаймні не забивають їх до смерті. Вони не можуть. Чим більше чоловікові кортить вдарити жінку, тим дужче його внутрішній механізм забороняє це. Проте, якщо жінка припуститься помилки й подасть інший сигнал, ударивши першою… Я стусонув Клару чотири-п’ять разів якомога сильніше — в обличчя, у груди, в живіт. Вона впала додолу, хлипаючи. Я сів коло неї, підняв її однією рукою і цілком холоднокровно ляснув її ще двічі. Це відбувалось абсолютно невідворотно, наче під диригуванням Господа Бога, але водночас я відчував своє важке дихання, наче щойно забіг на крутосхил. Кров стугоніла у вухах. Усе залилося червоним світлом.
Нарешті я почув, як десь далеко хтось плаче тоненьким голосом.
Підвівши голову, я побачив дівчинку Вотті. Вона витріщилася на мене з роззявленим ротом. По її широких синювато-чорних щоках текли сльози. Я рушив до неї, воліючи заспокоїти. Вона закричала і побігла за опору для винограду.
Я повернувся назад до Клари. Вона сиділа, не дивлячись на мене й закривши рукою рот. Вона прибрала руку — і її погляд застиг на тому, що було в ній. Це був зуб.
Я нічого не сказав. Я не знав, що говорити, і не змушував себе думати про щось. Розвернувшись, я покинув Центральний парк.
Не пам’ятаю, що робив упродовж наступних чотирьох годин. Я не спав, хоча був фізично знеможений. Кілька хвилин я сидів на тумбочці, потім пішов геть. Пам’ятаю, як я говорив із кимось; здається, то був приблуда, що повертався назад на корабель до Венери. Ми розмовляли про те, що працювати проспектором — ризиковано і цікаво. Потім я пам’ятаю, як обідав у буфеті. Весь час у моїй голові снувалась одна думка — вбити Клару. Я намагався втамувати всю ту лють, яка накопичилась і про яку навіть не здогадувався, аж поки Клара не натиснула на гачок.
Не знаю, чи вона мені колись пробачить. Я навіть не був упевнений, чи вона мала це робити і чи я сам хотів цього. Мені було важко уявити, що ми знову станемо коханцями. Та нарешті я вирішив, що треба перепросити.
Але Клари не було в кімнаті. І нікого не було, окрім пухкенької чорношкірої жінки, яка повільно перебирала одяг із жалісним обличчям. Коли я запитав про Клару, вона почала плакати.
— Вона поїхала, — жінка схлипнула.
— Поїхала?
— Ох, вона мала жахливий вигляд: хтось її побив! Вона привела Вотті, сказала, що більше не може її доглядати і віддала мені весь свій одяг. Що ж я робитиму з Вотті?! Я ж працюю.
— Куди вона поїхала?
Жінка підвела голову:
— Назад до Венери на кораблі. Близько години тому.
Більше я ні з ким не говорив. Я залишився сам у ліжку і якимось дивом заснув.
Прокинувшись, я зібрав усі свої речі: одяг, голографічні диски, шахи й наручний годинник, браслет гічі, який мені подарувала Клара. Я обійшов кімнати і продав усі свої речі, зняв кошти з кредитного рахунку й зібрав гроші докупи: вийшло всього тисяча чотириста доларів та якийсь дріб’язок. Я відніс усі гроші до казино на номер 31 на колесі рулетки.
Велика куля неквапно закотилась у чарунку — зелена, зеро.
Я пішов до пункту управління польотами й записався на перший-ліпший одномісний корабель і за двадцять чотири години був у космосі.
Розділ 23
— Робе, як ти насправді ставишся до Дена?
— Хай йому біс, а як ти гадаєш? Він спокусив мою дівчину.
— Робе, це звучить доволі по-старомодному і сталося багато років тому.
— Звісно.
Мені спадає на думку, що Зіґфрід поводить себе нечесно. Він установлює правила, а потім порушує їх. Я обурено кажу: