Фредерик Пол – Брама (страница 40)
— Зіґфріде, закрийся! То все було давно, але не для мене, бо я тримаю його в собі. У моїх думках воно ще дуже свіже. Хіба це не твоє завдання: допомогти мені видобути весь той старий мотлох, щоб він висох, вивітрився й більше мене не паралізував?
— Робе, мені досі цікаво, чому це почуття таке свіже у твоїх думках.
— Зіґфріде, заради Бога!
Це один із тих моментів, які доводять, що Зіґфрід насправді дурень. Мені здається, що він не може обробляти комплексні вхідні дані. Коли до цього доходить, виявляється, що він просто робот і не може перетнути межі своєї програми. В основному він добре реагує на ключові слова, зрозуміло, не звертаючи уваги на значення. Також він реагує на дрібниці, що полягають у тоні чи м’язовій активності, яку він зчитує за допомогою давачів у килимку й пасках.
— Якби ти був людиною, а не роботом, ти зрозумів би, — кажу я.
— Можливо, Робе.
Щоб повернути розмову назад у потрібне русло, я кажу:
— Правда, це відбулося давно. Я не можу зрозуміти твоїх запитань, які не стосуються цього.
— Я ставлю такі запитання, щоб подолати суперечність у твоїх словах, яку відчуваю. Ти говорив, що тобі було байдуже, коли твоя дівчина Клара спала з іншими чоловіками. Чому те, що вона переспала з Деном, аж так важить для тебе?
— Ден ставився до неї неналежним чином!
Господи, але це правда. Він покинув її, коли вона загрузла, як муха у варенні.
— Робе, це через його ставлення до Клари? Чи таки через ваші стосунки з Деном?
— Ні! У нас із Деном не було ніяких стосунків!
— Робе, ти казав мені, що він був бісексуалом. Що можеш розповісти мені про ваш політ?
— Мєчніков мав двох інших чоловіків для забави! Але, друже, я не був із ним, чесно. Ох, — відповідаю я, намагаючись говорити спокійним тоном, щоб приховати ту незначну зацікавленість у цій дурній бесіді. — Правду кажучи, він кілька разів загравав до мене. Проте я сказав, що мене це не цікавить.
— Робе, у твоєму голосі, — говорить Зіґфрід, — більше злості, аніж у словах.
— Бодай ти запався!
Тепер, визнаю, я по-справжньому розсердився. Я ледве стримуюся:
— Ти допік уже своїми дурними звинуваченнями. Звісно, я дозволив йому обійняти мене кілька разів, не більше. Нічого серйозного. Я просто задовольнявся, щоб згаяти час. Мєчніков подобався мені: здоровий гарний хлопець. Почуваєшся досить самотньо, коли… Що тепер?
Зіґфрід видає звук, наче прочищає горло. Ненавиджу, коли він перебиває мене, не перериваючи.
— Що ти сказав щойно, Робе?
— Що? Коли?
— Коли твердив, що між вами не було нічого серйозного.
— Господи, я не знаю, що я казав. Не було нічого серйозного, і все. Я просто бавився, щоб згаяти час.
— Ти не вживав раніше слово «бавився», Робе.
— Невже? А яке ж?
Я прислухаюся до власної луни, аналізуючи її.
— Здається, я сказав «розважатися». Що не так?
— «Розважатися» ти теж не говорив, Робе. Що ти сказав?
— Не знаю.
— Робе, ти сказав: «Я просто задовольнявся».
Я знову стаю в захисну позицію. В мене таке відчуття, ніби я раптом дізнався, що обмочився або що в мене розстебнута ширінка. Я виходжу за межі свого тіла й аналізую власні думки.
— Робе, що ти маєш на увазі під «задовольнявся»?
— Ну, — відповідаю я зі сміхом, щиро вражений і в той самий час здивований, — справжня обмовка за Фройдом, чи не так? А ви розбираєтеся. Мої вітання програмістам.
Зіґфрід не реагує на мою люб’язну ремарку. Він дає мені кілька хвилин перетравити інформацію.
— Добре, — здаюсь я. Почуваюся незахищеним та дуже вразливим, пускаю все на самоплин і живу цим моментом, наче він триватиме вічно, як для Клари у її миттєвому та нескінченному падінні.
Зіґфрід м’яко відповідає:
— Робе, мастурбуючи, ти фантазував про Дена?
— Я ненавидів це, — відповідаю я. Зіґфрід чекає.
— Я ненавидів себе через це. Точніше, не зовсім так, а скоріше зневажав. Бідний я сучий син, чорти б мене взяли, огидний збоченець, який дрочить і мріє про те, щоб його трахнув коханець його дівчини.
Зіґфрід чекає, поки я ше щось скажу, а потім говорить:
— Гадаю, Робе, ти дійсно хочеш поплакати.
Він має рацію, але я нічого не хочу казати.
— Хочеш поплакати? — питає Зіґфрід.
— Я б дуже хотів, — відповідаю я.
— Тоді, Робе, чому б тобі не поплакати?
— Якби ж я міг, — зізнаюсь я. — На жаль, просто не знаю як.
Розділ 24
Я крутився, намагаючись заснути, і помітив, що кольори на системі керування польотом, розробленій гічі, почали змінюватися. Це сталося на п’ятдесят п’ятий день польоту і на двадцять сьомий день після повороту. Упродовж усього періоду система керування світила яскраво-рожевим, а тепер на ній з’явилися завитки чистого білого кольору. Вони збільшувалися та зливалися.
Я наближався до місця прибуття! Я не знав, куди, але наближався.
Мій маленький старий корабель — смердюча, незручна та нудна домовина, у якій я самотньо огинався майже два місяці, — летів набагато повільніше за швидкість світла. Я розмовляв сам до себе, грав у ігри сам із собою і втомився від себе. Я перехилився, щоб подивитись на оглядовий екран. Він зараз розташовувався нижче, оскільки корабель почав гальмувати. Там не було нічого цікавого. А, так, там сяяла зірка. Там було повно зоряних скупчень, що здавалися мені незнайомими: півдюжини блакитних зірок, колір яких варіювався від яскравого до дуже різкого.
Одна червона зірка вирізнялася своїм насиченим забарвленням, але не сяйвом, скидалася на кавалок червоного вугілля і мала вигляд досить загрозливий. Вона не була яскравішою за Марс, якщо на нього дивитися із Землі, проте мала огидніший і темніший червоний колір.
Я змусив себе зацікавитися.
Це було непросто — після двох місяців відмови наближатися до всього, що оточувало, оскільки воно стало нудним або загрозливим — стати уважним і відкритим. Я увімкнув сферичний сканер і визирнув. Корабель почав повертати свою схему сканування, «розрізаючи» небо як помаранч, щоби проаналізувати його за допомогою камери й аналізаторів.
Майже одразу я отримав сильний і яскравий сигнал десь неподалік. Я негайно забув п’ятдесят п’ять днів нудьги та виснаження. Це було щось або надзвичайно велике, або дуже близько. Я навіть забув про те, що хотів спати. Я схилився над оглядовим екраном, спершись на руки й коліна, і побачив його: чотирикутно-площинний об’єкт, який наближався до екрана. Він весь випромінював усе більш яскраве сяйво. Чистого металу гічі. Об’єкт нагадував плиту з нерівною поверхнею, мав пласкі боки, на яких були округлі пухирці.
Я відчув приплив адреналіну й у моїй голові почали снувати образи різних смаколиків. Об’єкт зник, а я прикипів до аналізатора сканера, воліючи побачити, чим це закінчиться. Не було жодних сумнівів, що це щось корисне, питання тільки в тому, наскільки корисне. Можливо, користь була надзвичайною! Можливо, я відкрив цілий Світ Пеггі, й усеньке життя одержуватиму відсоток у мільйон доларів кожного року! А може, то просто порожня оболонка. Можливо. Мені здалося, що той грубий об’єкт… найбожевільніша ідея: цілий великий корабель гічі, до якого я міг потрапити або міг його облетіти; я уявив, що на ньому може бути тисячі чоловік і тонни вантажів! Мрії могли стати дійсністю; навіть якби вони не підтвердилися, то це могла бути закинута оболонка, у якій могла знайтися всього одна річ: одна маленька штукенція, один пристрій, які жодного разу ніхто не знаходив. Їх можна буде забрати, відтворити і запустити на Землі.