Фредерик Пол – Брама (страница 38)
Я поплентався назад до своєї оселі. Луїза Форенд визирнула зі своєї кімнати і зайшла за мною.
— Робе, — сказала вона, — ти щось знаєш про велику премію за небезпеку, яку збираються оголосити?
Я посунувся на ліжку, щоб вона теж могла сісти.
— Я? Ні. А звідки?
Її бліде мускулисте обличчя здавалося ще більш схвильованим, аніж завжди. І я не знав, чому.
— Можливо, ти щось чув, від того-таки Дена Мєчнікова. Я знаю, що ви з ним добре спілкуєтеся, і бачила, як він розмовляв із Кларою в аудиторії.
Я не відповів, бо не знав, що казати.
— Ходять чутки, ніби скоро готується науковий рейс, доволі страхітливий. Я хотіла б записатись.
Я обійняв її.
— Що трапилося, Луїзо?
— Віллу помістили у список мертвих.
Луїза заплакала.
Я обійняв її й дав можливість виплакатися. Я хотів її втішити, але як? За кілька хвилин я підвівся й подлубався у своєму серванті, шукаючи косяк, який Клара залишила два дні тому. Знайшовши, я запалив його і передав Луїзі. Вона добряче затягнулася, затримала дим у собі, а потім видихнула.
— Робе, вона загинула, — промовила Луїза. Вона вже виплакалася й мала вигляд понурий, але розслаблений; навіть м’язи на її шиї та уздовж хребта не були напружені.
— Луїзо, можливо, вона ще повернеться.
Жінка похитала головою.
— Ні. Корпорація оголосила, що її зореліт пропав безвісти. Він-то, можливо, повернеться, але Вілли вже не буде серед живих. Вони доїли останній шматок їжі ще два тижні тому.
Луїза кілька секунд дивилася в одну точку, потім зітхнула і зробила ще одну затяжку.
— Як шкода, що Сесса зараз тут немає, — сказала Луїза, відхиляючись назад і простягаючись; я відчував, як грали її м’язи на моїй долоні.
Я бачив, що травичка взяла її, та й мене теж. Це був не просто план, який вирощували на підвіконнях Брами, ховаючи його за плющем. Клара дістала чистий Naples Red у одного з хлопців із крейсера. Цю траву вирощують у тіні на схилах Везувія поміж рядів виноградних лоз, із яких робили вино Lacrimae Cristi. Обернувшись до мене, Луїза притулилася своїм підборіддям до моєї шиї.
— Я справді люблю свою родину, — мовила Луїза досить спокійно. — Я так мрію, щоб нам пощастило. Ми на це заслуговуємо.
— Сонечко, заспокойся, — сказав я, пестячи її волосся. Потім я перейшов до її вуха, а відтак — до її губ, і ми поступово почали ніжно й без поспіху кохатися. Це надзвичайно відпружувало. Луїза була дуже вмілою, спокійною та сприйнятливою. Після кількох місяців нервових припадків Клари це нагадувало візит до матусі на курячий суп. Коли все закінчилося, вона осміхнулася, поцілувала мене і відвернулася. Луїза лежала тихо і я майже не чув, як вона дихає. Вона довго мовчала, аж раптом я відчув, що мій п’ясток знову став вологим, і зрозумів, що вона знову плаче.
— Даруй, Робе, — сказала Луїза, коли я почав гладити її. — Це все через те, що нам ніколи не щастило. Іноді я можу з цим змиритися, а деколи — ні. Нині якраз один із тих лихих періодів.
— У тебе все буде добре.
— Не думаю. Я більше ні в що не вірю.
— Ти потрапила сюди, еге ж? То, вважай, тобі вже досить пощастило.
Луїза обернулася й утупилася в мене поглядом. Я сказав:
— Тобто, уяви, скільки людей захотіли б віддати своє ліве яєчко, щоб сюди потрапити.
Луїза повільно промовила:
— Робе… — і замовкла. Я почав говорити, але вона долонею затулила мені рота.
— Робе, — спитала вона, — ти знаєш, як нам вдалося сюди потрапити?
— Так, звісно. Сесс продав свого аеробуса.
— Не зовсім. Від його продажу ми отримали трішки більше ніж сто тисяч. Але цього було недосить навіть на одного. Гет допоміг нам дістати потрібну суму.
— Твій син? Той, що помер?
Луїза пояснила:
— Гет мав рак мозку. Це виявили майже вчасно. Була можливість зробити операцію. Він міг прожити ще… принаймні, років десять. Він мав би певні проблеми. Його мовні центри та руховий апарат були уражені. Але він був би досі живим. Лише…
Луїза прибрала руку з моїх грудей, щоб витерти обличчя. Проте, вона не плакала:
— Він не хотів, щоб ми витрачали гроші, які одержали з продажу аеробуса, на його лікування. Нам вистачило б лише на операцію, а потім ми знов опинилися б у злиднях. Тому він продав себе, Робе, на органи. Гет віддав не просто ліве яєчко, а усе своє тіло. Його органи коштували дорого, тому що він був здоровим двадцятидворічним скандинавом. Він віддав себе лікарям і… як би краще сказати… його приспали. Зараз сотні людей можуть послуговуватися його органами. Лікарі продали всі органи на трансплантацію і віддали нам гроші. Ми отримало близько мільйона доларів. Так ми дісталися Брами і дещо заощадили. Ось ціна нашого успіху, Робе.
Я знітився:
— Вибач.
— За що? Нам просто не щастить, Робе. Гет помер. Вілла загинула. Ніхто не знає, де мій чоловік і наша єдина жива дитина. А я тут і, Робе, більшу половину часу шкодую, що досі жива.
Я залишив її спати у своєму ліжкові й пішов до Центрального парку. Я зателефонував Кларі, розпитав, де вона, і надіслав повідомлення, щоб вона знала, де мене шукати. Наступну годину я лежав горілиць, спостерігаючи, як дозріває шовковиця. У Парку не було нікого, крім двох туристів, які вирішили швидко оглянути його, перше ніж корабель полетить додому. Я не звернув на них уваги, навіть не помітив, як вони пішли. Мені було шкода Луїзу та всю сім’ю Форендів. Але найдужче мені було шкода себе. Їм не щастило, а моя ситуація була ще болючішою: мені бракувало сміливості пошукати щастя. Хворе суспільство вичавлює авантюристів як виноградини, і вони не здатні цьому зарадити. Гадаю, така сама ситуація була з матросами Колумба та з першопрохідцями, котрі їхали у своїх критих фургонах землями команчів; можливо, їм теж було страшно, як і мені, вони не знали, що робити, але не мали вибору. Як і я. О Господи, як же мені було лячно!..
Я почув голоси. Один належав дитині, а інший — Кларі, радше то був її легкий, повільний сміх. Я прокинувся.
— Вітаю, Робе, — сказала вона, стоячи переді мною і тримаючи руку на голові у крихітної чорношкірої дівчинки з дрібушками. — Це Вотті.
— Привіт, Вотті.
Мій голос лунав не так, як зазвичай, і це зрозумів навіть я. Клара уважно подивилася на мене й вимогливо запитала:
— Що трапилося?
Я не міг укластися в одне речення, тому вирішив відповісти частково:
— Віллу Форенд оголошено мертвою.
Клара кивнула, нічого не сказавши. Вотті процвірінькала:
— Кларо, будь-ласка, кинь мені м’яча.
Клара перекинула м’яча дівчинці, зловила його, знову кинула; все це в темпі адажіо, як звичайно у Брамі.
Я промовив:
— Луїза хоче вирушити в рейс, у якому можна здобути премію за небезпеку. Гадаю, вона хоче взяти нас із собою.
— Ну і?..
— Що ми вирішимо? Ден не повідомив тобі ніякої особливої інформації?
— Ні! Я не бачила Дена… вже бозна-скільки. У будь-якому разі, він вилетів у рейс сьогодні вранці на одномісному кораблі.
— І не організував прощальної вечірки?! — спитав я здивовано-заперечливим тоном. Клара закусила губу.
Дівчинка гукнула:
— Пане, ловіть!