Фредерик Пол – Брама (страница 29)
— Можеш зупинитись, — говорю я і на хвильку замислююся.
Це не так весело, як здавалося. До того ж, мій час невдовзі добіжить кінця.
— Думаю, я зможу пограти в цю гру у будь-який час, — кажу я. — А зараз поговорімо про мене.
— Що тобі показати, Робе?
— Те, що ти зазвичай приховуєш. Діагноз. Прогноз. Загальні коментарі стосовно моєї історії хвороби. Що ти справді думаєш про мене.
— Пацієнт Робінетт Стетлі Броудгед, — одразу відповідає Зіґфрід, — чоловік, сорок п’ять років, забезпечений, веде активний спосіб життя. Причина звернення до психіатра — депресія й дезорієнтація. Він висловлював почуття провини і в нього проявляється селективна афазія щодо певних моментів на свідомому рівні, яка виявляється у формі символіки снів. Його сексуальний потяг відносно низький. Його стосунки з жінками зазвичай неуспішні, хоча його психосексуальна орієнтація в основному гетеросексуальна у 80-му процентилі…
— Що за маячня… — перебиваю я, запізно відреагувавши на слова про низький сексуальний потяг і неуспішні взаємини. Проте не хочу з ним сперечатися. До того ж, тієї миті Зіґфрід сам говорить:
— Хочу повідомити, Робе, що твій час майже сплинув. Тобі пора йти до кімнати відпочинку.
— Дурня! Від чого мені відпочивати?
Одначе його думка досить обґрунтована.
— Добре, — відповідаю я, — перейди назад до звичайного режиму. Скасувати команду — я ж кажу все правильно? Команду скасовано?
— Так, Роббі.
— Знову! — кричу я. — Визначся вже, чорт забирай, як мене називатимеш!
— Я звертаюся до тебе за допомогою того терміна, що підходить до твого настрою, або для настрою, який хочу в тебе викликати, Роббі.
— Ти зараз хочеш, щоб я став немовлям? Гаразд, не звертай уваги. Слухай, — веду я далі, встаючи, — ти пам’ятаєш усю нашу розмову під час того, як я керував екраном?
— Звичайно, Роббі. — Потім сам додає на мій подив через десять-двадцять секунд після того, як мій час вичерпався. — Роббі, ти задоволений?
— Що?
— Ти встановив, що я просто робот, і ти цим задоволений? Що ти можеш у будь-який час мною керувати?
Я стою як укопаний.
— Це те, що я роблю? — здивовано питаюсь і додаю: — Добре. Гадаю, так. Ти робот, Зіґфріде. Я можу тобою керувати.
Поки я виходжу, він у спину мені говорить:
— Ми завжди знали це, еге ж? Насправді ж ти боїшся місця, де відчуваєш потребу керувати, хіба не так?
Розділ 20
Коли кілька тижнів поспіль проводите разом з іншою людиною так близько, що знаєте кожен її гик, запах і подряпину на шкірі, ви або починаєте ненавидіти одне одного, або надміру прив’язуєтесь одне до одного так, що неможливо відірватися. Ми з Кларою мали обидва почуття. Наша маленька інтрижка перетворилася на взаємини між сіамськими близнюками. У цьому не було жодної романтики: для неї просто не лишилося місця. А втім, я знав кожен її сантиметр, кожну пору і кожну думку краще, аніж знав свою рідну матір. І в такий само спосіб, ніби ще ненароджений в утробі, я був оточений Кларою.
Вона теж була оточена мною, подібно до інь і янь у пляшці Кляйна, ми визначали світ одне одного. А іноді я (і, впевнений, що й вона) прагнули вирватись і знову відчути ковток свіжого повітря.
Першого дня, коли ми повернулися брудні та виснажені, то автоматично зупинились у Клари. Там була окрема ванна, повно місця. Усе було готове для нас, і ми разом бебехнулися в ліжко, як давно пошлюблене подружжя після тижневого турпоходу. Проте, ми не були такою подружньою парою: я не мав на неї прав. Наступного ранку ми снідали (яєчня зі справжнім беконом із Канади, який був жахливо дорогий, свіжий ананас, пластівці зі справжніми вершками, капучино), і тоді Клара не забула демонстративно нагадати мені про те, що вона сама за все заплатить. В мене виник той умовний рефлекс, якого вона хотіла, і я відповів:
— Тобі не конче слід це робити. Я й так знаю, що в тебе більше грошей, аніж у мене.
— А ти хочеш знати, скільки? — мовила вона, солодко осміхаючись. Насправді я знав. Шикі мені розповів. У Клари на рахунку було сімдесят тисяч доларів і ще якийсь дріб’язок. Цього було досить, аби повернутися на Венеру і прожити все життя у відносній безпеці (якби вона захотіла), а втім, я ще не зустрічав таких людей, які обрали б для цього Венеру. Можливо, через це Клара залишалась у Брамі, хай навіть їй це було необов’язково. Там такі самі тунелі.
— Тобі час народитися, — сказав я, уголос закінчуючи думку. — Не можна вічно жити в череві.
Клара здивувалась, але вступила у гру.
— Робе, любий, — відповіла вона, витягнувши цигарку з моєї кишені й дозволивши її запалити, — ти дійсно маєш дати померти своїй бідній матері. Мені так важко постійно пам’ятати про те, що тебе треба відштовхнути, щоб ти зміг і далі доглядати за нею в моїй особі.
Я розумів, що ми говоримо з різною метою, але з іншого боку, я знав, що це не так. Справжньою метою було не поспілкуватись, а розсердити одне одного.
— Кларо, — кажу я м’яко, — ти знаєш, що я кохаю тебе. Мене турбує те, що тобі вже сорок, а в тебе не було жодних тривалих стосунків із чоловіком.
Клара захихотіла.
— Сонечко, — промовила вона, — я хотіла поговорити з тобою про це. Ну в тебе й ніс!
Клара скривила гримасу.
— Коли ми були вчора в ліжку, я була заморена далі нікуди, але думала, що мене вирве, добре, що ти таки відвернувся. Може, сходиш до шпиталю, там дадуть раду…
Ну, я і сам чув той запах. Я не знаю, що роблять зі зношеними хірургічними прокладками, але їх важко терпіти. Тому я пообіцяв їй піти до шпиталю і як покарання не доїв свіжий ананас, що коштував сто доларів. Вона, воліючи покарати мене, почала роздратовано розпихати мої речі по шафах, щоб звільнити місце для своїх пожитків із наплічника. Тому, звісно, я сказав:
— Люба, не треба. Я тебе дуже кохаю, тому краще переїду до своєї власної кімнати.
Клара поплескала мене по руці.
— Мені буде досить самотньо, — сказала вона, погасивши цигарку. — Я вже звикла прокидатися біля тебе. А з другого боку…
— Я заберу речі по дорозі зі шпиталю, — відповів я. Мені не подобалася ця розмова. Я не хотів вести її далі. Це був такий собі словесний герць між жінкою та чоловіком, який я завжди ставив на карб ПМС. Мені подобається ця теорія, але я знав, що наразі вона не стосувалася Клари, і, звичайно, не знав, як це стосувалося мене.
У шпиталі мені довелося чекати понад годину. А потім мені було дуже боляче. Кров лилася з мене як зі свині й заюшила сорочку та штани, поки вони витягали безкінечні сантиметри марлі з носа, що їх Гем Тає запхнув туди, щоб я не сплив кров’ю. Було таке враження, наче звідти витягали величезні шматки м’яса. Я горлав. Низенька стара японка, що того дня була медсестрою в амбулаторії, виявилася не вельми терплячою.
— Стули пельку, будь ласка, — сказала вона. — Ти поводишся як отой божевільний проспектор, який нещодавно повернувся й покінчив життя самогубством. Він верещав більше ніж годину.
Я жестом попрохав її відійти, а однією рукою затиснув ніс, щоб зупинити кров. У моїй голові зазвучали тривожні дзвіночки.
— Що? Тобто як його звали?
Жінка відштовхнула мою руку і тицьнула мене в носа.
— Не знаю… хоча зачекай, ти теж повернувся з того невдалого польоту, чи не так?
— Я й намагаюся це дізнатися. То часом не Сем Кагане?
Раптом медсестра стала набагато людянішою.
— Вибач, дорогенький, — перепросила вона. — Здається, його так і звали. Йому збиралися дати заспокійливий укол, а він забрав шприц у лікаря і… заколов себе до смерті.
Дійсно, хріновий день.
Зрештою вона припалила мені ніс.
— Я засуну трішки марлі, — сказала вона. — Завтра виймеш. Але виймай поступово і, раптом закривавить, швидко тягни сюди свій зад.
Медсестра відпустила мене. Я був схожий на жертву забиття сокирою. Відтак я побрів до Клариної кімнати, щоб перевдягтися. Жахливий день тривав.
— Кляті Близнюки, — пробуркотіла Клара в мій бік. — Наступного разу, коли я вирушу в рейс, краще хай з нами буде Телець. Як-от, наприклад, Мєчніков.
— Кларо, що трапилося?
— Ми здобули премію. Дванадцять тисяч п’ять доларів! Чорт забирай! Я покоївці більше плачу.
На мить я здивувався й одразу ж подумав, як тепер їм розділити премію на чотирьох.
— Десять хвилин тому мені зателефонували по п’єзофону. Господи! Це був найгірший, найпаршивіший політ і все, що я отримала — це вартість однієї зеленої фішки у казино.