Фредерик Пол – Брама (страница 28)
— Чого?
— Скажімо, як домогтись успіху, Броудгеде. Я знову вирушу в політ, але цього разу дещо наближуся до перемоги. Там з’явилася нова деталь.
Дред сидів біля нас зі своїм інтерв’юером. Він пожвавішав і присунувся до нас:
— Розкажи!
Ден здавався нашорошеним.
— Кращі дані під час зчитування спектральних ліній, — туманно відповів він — А раціон? Ти ж розповідав, що наприкінці подорожі деяка їжа була дивною на смак?
Та перше ніж піти, я змусив Дена пообіцяти, що він пояснить свої слова.
— Я зателефоную, — сказав він Кларі та мені. — Можливо, завтра.
Ми удвох подалися додому.
Розділ 19
Я почуваюся таким могутнім і водночас наляканим, що не знаю, як із цим боротися. На клаптику паперу Соня написала команду, яка перетворить Зіґфріда фон Психіатра, він же Невблаганний Переслідувач, на слухняне кошеня. Мені не треба читати з аркуша: я вивчив ті слова напам’ять. Усе ж, я читаю їх, повільно і ретельно:
— Зіґфріде, тепер увага: це команда найвищого пріоритету: «Категорія альфа альфа Маргарет Трумен Даніель Меркурій Венера Марс Земля шість шість нуль шість». Команда наказує тобі перейти в пасивний режим перегляду.
Я дивлюся на нього: нічого не відбувається.
— Зіґфріде? Я все правильно вимовив? Ти прийняв команду?
— Звичайно, Робе.
У нього точнісінько такий самий голос, як і доти. Я здригаюся й не знаю, чого очікував, просто не знаю. Можливо, я мріяв про те, що голограма, яка символізує непохитний авторитет, зникне, а на екрані на електронній трубці несподівано з’явиться напис: «РОДЖЕРЕ, Я ТВІЙ РАБ».
Я починаю тремтіти. Не роздумую над причиною цього, але це майже як під час сексуального збудження.
Я говорю:
— Ну, Зіґфріде, ти, старе відро з гайками! Це означає, що ти мусиш мені підкорятися?
Фігура непохитного авторитету терпляче відповідає:
— Це означає, що ти, Робе, можеш мною командувати. Зазвичай ця функція обмежена лишень екраном.
Я насуплююся.
— Що це означає?
— Ти не можеш змінити базову програму. Для цього потрібна інша команда.
— Добре, — говорю я. — Ха! Ось перший наказ: покажи ту іншу команду!
— Не можу, Робе.
— Ти мусиш, чи не так?
— Я не відмовляюся виконати твій наказ, Робе. Я просто не знаю, що це за команда.
— Маячня п’яної крячки! — волаю я. — Як ти можеш на неї реагувати, якщо не знаєш її?
— Робе, я просто виконую їх. Або, — Зіґфрід увесь час пояснює батьківським і терплячим тоном. — Якщо хочеш почути більш змістовну відповідь, кожен фрагмент команди запускає послідовність вказівки, а після завершення запускається інший фрагмент команди. Говорячи технічною мовою, відбувається перехід перетину сокетів ключа на інший сокет, який йде слідом за бітовими ключами.
— Чортівня, — відповідаю я і впродовж кількох секунд обдумую почуте. — Тоді, Зіґфріде, що я можу контролювати?
— Ти можеш наказувати мені показувати всю збережену інформацію. Це можна робити в будь-якому режимі в межах моїх можливостей.
— У будь-якому режимі?
Я дивлюся на годинника і невдоволено помічаю: ця гра має обмеження в часі й у мене залишилося всього десять хвилин заняття.
— Тобто, наприклад, я можу змусити тебе говорити французькою?
— Oui, Robert, d’accord. Que voulez-vous?[7]
— Чи російською голосом — зачекай… — Я намагаюсь імпровізувати. — Скажімо, голосом басо-профундо, як у Большому театрі?
У відповідь пролунав тон голосу, немов із печери:
— Да, господин[8].
— І ти розповіси мені усе, що я хочу знати про себе?
— Да, господин.
— Хай тобі чорт, англійською!
— Так.
— Або ж про інших твоїх клієнтів?
— Так.
Гммм, звучить цікаво.
— Любий Зіґфріде, хто ж ці інші щасливі клієнти? Перерахуй їх.
Я чую хіть у власному голосі.
— Понеділок. Дев’ятсот, — починає робот слухняно. — Ян Ільєвський. Тисяча — Франсуа Маліт. Тисяча сто — Джулія Лауден Мартін. Тисяча…
— О! — кажу я. — Розкажи про неї.
— Джулію Лауден Мартін направили до мене з «Кінгс-Каунті Дженерел», де вона лікувалася на стаціонарі упродовж шести місяців. Проходила терапію огиди та приймала збудники імунної реакції, лікуючись від алкоголізму. П’ятдесят три роки тому вона двічі намагалася вкоротити собі віку після постнатальної депресії. Вона проходила терапію зі мною впродовж…
— Зачекай, — перебиваю я, додавши можливий вік, коли в жінки були пологи, до п’ятдесяти трьох. — Я впевнений, що Джулія мене цікавить. Можеш її показати?
— Я можу показати голограми, Робе.
— То давай.
Короткий спалах, який не сприймається людським мозком, невиразний кольоровий фрагмент — і я бачу цю маленьку чорношкіру жінку, котра лежить у кутку на килимку — на моєму килимку! Вона повільно й апатично говорить до когось невидимого. Я не чую, що вона каже, але й не надто цього хочу.
— Продовжуй, — говорю я, — і коли перелічиш пацієнтів, показуй, який вони мають вигляд.
— Тисяча дванадцять — Лорно Шофілд.
Старезний чоловік, який охопив голову покрученими пальцями, ураженими артритом.
— Тисяча тринадцять — Франсес Астрітт.
Дівчинка, ще навіть не досягла статевої зрілості.
— Тисяча чотириста…
Я не зупиняю його і слухаю весь список за понеділок і половину вівторка. Я ніколи не думав, що він працює так довго, але він же ж робот, тому, звичайно, не заморюється. Два-три пацієнти зацікавили мене, але я нікого не знав і ніхто не здавався кращим, аніж Іветта, Донна, Соня та з десяток інших дівчат.