Фредерик Пол – Брама (страница 27)
— Можливо, ти пам’ятаєш якісь їхні слова?
— Ні!
Зіґфрід починає розпитувати про надто особисті речі. Але я хочу залишатись об’єктивним, тому додаю:
— Визна`ю, в мене є певна тенденція звинувачувати себе. Зрештою, це досить класичний випадок, чи не так? На двісті сімдесят сьомій сторінці будь-якого з текстів ти знайдеш мій опис.
Зіґфрід балує мене тим, що на хвильку дає відчути себе безликим.
— Утім, Робе, на цій самій сторінці, — говорить він, — напевне, сказано, що ви самі на себе покладаєте таку відповідальність. Сам на себе, Роббі.
— Не сумніваюся.
— Ти не мусиш брати ту відповідальність, яка тобі не подобається.
— Не згоден. Я хочу брати відповідальність.
Зіґфрід питає, майже безтурботно:
— У тебе є якісь здогадки про причини цього? Чому ти хочеш почуватися так, ніби всі проблеми виникають через тебе?
— Нехай тобі чорт, Зіґфріде, — з огидою відповідаю я. — Ти геть схибнувся. Це зовсім не так. Що більше, суть в іншому, Зіґфріде: коли в мене розпочинається свято життя, я дуже ретельно планую те, як я оплачуватиму рахунок. Мені не байдуже, що люди подумають про мене, коли я буду його сплачувати, і я міркую над тим, чи вистачить мені грошей, тому я так і не починаю бенкетувати.
Зіґфрід м’яко відповідає:
— Я не волію заохочувати твої літературні екскурси, Робе.
— Вибач.
Та насправді я не хочу перепрошувати. Зіґфрід бісить мене.
— Але якщо говорити про твій власний образ, Робе, чому ти не слухаєш інших? Можливо, вони кажуть щось гарне чи важливе про тебе.
Я борюся з бажанням скинути паски, дати тому манекенові, що вишкіряється, по пиці й назавжди покинути цю діру. Зіґфрід чекає, доки я перебираю думки, і нарешті я вибухаю:
— Послухати їх! Зіґфріде, ти старе божевільне погуркало! Я тільки те й роблю, що слухаю їх. Я хочу, щоб вони говорили, що люблять мене. Я навіть хочу, щоб вони казали, що ненавидять мене абощо, головне, щоб це йшло від серця, ізсередини. Я так уважно дослухаюся до свого серця, що навіть не чую, як хтось просить передати сіль.
Пауза. Я відчуваю, що незабаром вибухну. Потім Зіґфрід захоплено говорить:
— Роббі, ти дуже добре висловлюєш свої емоції. Проте, що я дійсно хочу…
— Припини, Зіґфріде!
Я починаю горлати, нарешті розгнівавшись, скидаю паски й сідаю, щоб протистояти йому.
— І припини називати мене «Роббі»! Ти так чиниш тільки тоді, коли вважаєш, що я веду себе як дитина. А зараз я так не поводжуся!
— Це не зовсім правиль…
— Я сказав, припини!
Я зіскакую з килимка і хапаю свій наплічник. Звідти виймаю шматочок паперу, який Соня дала мені після того, як ми пили і спали.
— Зіґфріде, — бурмочу я. — Я багато дістав від тебе. Тепер моя черга!
Розділ 18
Ми увійшли до звичного простору й відчули, що двигуни посадкового модуля увімкнулися. Корабель перекрутивсь, і на оглядовому екрані повільно з’явилася Брама — куляста грушоподібна грудка деревного вугілля, що світилися блакитним кольором. Четверо з нас просто сиділи і чекали близько години, поки не відчули скрегітливий струс: це означало, що ми приземлилися.
Клара зітхнула. Гем почав повільно відстібатися від свого гамака. Дред незмигно вдивлявся в оглядовий екран, хоча там не було нічого цікавішого за Сиріус чи Оріон. Коли я спостерігав за трьома іншими проспекторами у капсулі, мені здалося, що членам абордажної команди буде неприємно на нас дивитися, так само як і мені колись давно (я тоді ще був новачком) було гидко дивитися на проспекторів, котрі повернулися до Брами — моторошне видовище. Я злегка торкнувся свого носа. Він дуже болів і смердів. Я не міг від цього нікуди подітись, оскільки цей сморід був усередині.
Ми почули, як відчинилися шлюзи, і до корабля зайшли члени абордажної команди. Ми почули їхні вражені голоси, коли вони промовили кілька фраз двома-трьома мовами, побачивши Сема Кагане на тому місці, куди ми поклали його в посадковому модулі. Клара ворухнулася.
— Також можна забирати, — промурмотіла вона сама до себе і пішла до шлюзу, який знову розташувався вище.
Один із членів екіпажу висунув голову у шлюз і сказав:
— О, ви досі живі. Бо ми вже почали хвилюватися.
Потім він ретельніше оглянув нас і більше нічого не сказав. Мандри були досить виснажливими, особливо упродовж останніх двох тижнів. Ми вилазили один по одному повз те місце, де Сем Кагане досі висів у своїй імпровізованій гамівній сорочці, яку Дред зробив для нього з верхньої частини скафандра. Навколо нього кружляли його екскременти й недоїдки. Сем дивився на нас спокійним безтямним поглядом. Двоє членів екіпажу розв’язували його і готувалися витягти з посадкового модуля. Дякувати Богу, він нічого не сказав.
— Робе, Кларо, привіт. — Це був бразилець Френсі Херейра, член наряду. — Невдала подорож?
— Та… — сказав я, — принаймні ми повернулися. Проте Кагане в поганому стані. І ми повернулися ні з чим.
Френсі співчутливо кивнув і промовив щось до венеріанки — членкині наряду — низенької огрядної жінки з темними очима — мовою, яку я прийняв за іспанську. Вона поплескала мене по плечу і відвела до маленької кабінки, де знаками наказала роздягтись. Я завжди думав, що чоловіки обшукують чоловіків, а жінки — жінок, але, якщо (коли) вже на те пішло, це не грало великої ролі. Вона передивилася кожен шов мого одягу, візуально й за допомогою дозиметра, потім перевірила мої пахви і запхала щось до мого анального отвору. Жінка широко роззявила рота. Це мало означати, щоб я відкрив свого, вона зазирнула всередину і потім відійшла назад, затуливши обличчя рукою.
— Твій ніс сільно смєрдіт, — промовила вона. — Щто трапілось?
— Мене вдарили, — відповів я. — Той хлопець, Сем Кагане. Він збожеволів: хотів змінити налаштування.
Жінка із сумнівом кивнула й оглянула мого носа в тому місці, де я заткнув його ваткою. Вона злегка торкнулася ніздрі одним пальцем.
— Що?
— Всередині? Довелося заткнути його. Він дуже кривавив.
Жінка зітхнула.
— Мєні потрєбно вітягнуть його, — протягнула вона, відтак стенула плечима. — Нє. Одягніться. Всє в порядку.
Тож я знову вдягнувсь і вийшов до камери посадкового модуля. Але перевірка не закінчилася. Мені треба було відзвітувати про результати польоту. Всі ми мусили це зробити, окрім Сема; його вже відвезли до Термінального шпиталю.
Насправді було мало чого розповісти про нашу подорож. Вона вся фіксувалася з початку до кінця: для цього й потрібні зчитування даних та спостереження. Утім, Корпорація працювала інакше. Вона викачувала з нас кожен факт і спогад, а згодом — кожне суб’єктивне враження та скороминуще припущення. Звіт про результати польоту тривав протягом добрячих двох годин, і я — та й усі ми — намагалися ретельно розповісти все, про що вони питали. Корпорація зискує з вас у ще один такий спосіб. Комісія з оцінки може дати вам премію за будь-що: починаючи з того, чого досі ніхто не помітив (наприклад, яким чином запалюється пристрій у формі спіралі), і закінчуючи вигаданим вами способом видаляти зужиті гігієнічні тампони без змивання в туалеті. Річ у тім, що вони палко намагаються знайти виправдання своїх підказок для екіпажів, які переживають скруту, повернувшись без цінних знахідок. Ну, ніде правди діти, ми якраз і були таким екіпажем. Ми хотіли дати їм усі шанси на винагороду.
Ден Мєчніков був одним із наших опитувачів, який здивував і навіть трішки порадував мене (повернувшись до Брами, де атмосфера здавалася набагато приємнішою, я почав ставати людянішим). Він також повернувся ні з чим, побувавши на орбіті зірки, яка стала надновою близько п’ятдесяти тисяч років тому. Можливо, там колись була якась планета, але зараз вона існувала лише в пам’яті машин гічі, що визначають курс. Там обмаль залишилося для здобуття наукової премії, тому він розвернувся й рушив назад.
— Дивно, що ти працюєш, — сказав я під час перерви.
Він не образився. Якщо брати до уваги, що Ден був доволі похмурою особою, зараз він мав неприродно бадьорий вигляд.
— Справа не тільки в грошах. Таким чином можна чогось навчитися.