Фредерик Пол – Брама (страница 30)

Потім Клара глянула на мою сорочку і сказала трохи спокійніше:

— Ну, Робе, ти не винен, але Близнюки ніколи не зважують ситуацію. Я мала це врахувати. Зараз я постараюся знайти тобі чистий одяг.

Я погодився, але таки не залишився. Я зібрав своє збіжжячко, пішов до ліфтової шахти, здав речі в реєстраційному бюро, зареєструвався на поселення до своєї кімнати і подзвонив з їхнього п’єзофона. Коли Клара заговорила про Дена, я згадав, що хотів зробити.

Мєчніков побурчав, але все ж погодився зустрітися зі мною у навчальній аудиторії. Звичайно, я прийшов перший. Він забіг, зупинився у дверях, роззирнувся та промовив:

— Де… як там її?

— Клара Мойнлін. Вона у своїй кімнаті.

Акуратно, щоправда, підступно. Ідеальна відповідь.

— Гммм…

Він провів вказівним пальцем по кожній бакенбарді й зупинився під підборіддям.

— Ну?

Він повів мене, говорячи через плече:

— Насправді, вона б зрозуміла більше, аніж ти.

— Гадаю, що так, Дене.

— Гмм.

Мєчніков застиг біля пагорка на підлозі, який слугував входом до одного з навчальних кораблів, потім стенув плечима, відчинив шлюз і поліз донизу.

Лізучи за ним, я подумав, що Мєчніков був надзвичайно відкритим та щедрим. Він згорбився біля панелі вибору курсу, налаштовуючи цифри. Ден тримав портативний цифровий індикатор, з’єднаний з каналом передачі даних головної комп’ютерної системи Корпорації; я знав, що він вводив котрісь із заданих налаштувань, тому й зовсім не здивувався, коли майже одразу спалахнули потрібні кольори. Ден крутив регулятор ручного налаштування й чекав, озираючись на мене, доки уся панель не засвітилась яскраво-рожевим.

— Чудово, — сказав він. — Гарні, чіткі налаштування. Тепер дивися на нижню частину спектра.

Справа був менший ряд веселкових кольорів. Барви постійно мінились, окрім випадкових яскравих і чорних рядів. Вони мали вигляд точнісінько як те, що астрономи називали «Фраунгоферові лінії», коли єдиним способом дослідити зірку чи планету був спектроскоп. Але це були не вони. Фраунгоферові лінії показують, які елементи наявні у джерелі ра­діації (чи в чомусь, що розташоване між джерелом радіації і вами). Що показувало тут — міг знати лише Господь Бог (ну й, можливо, Мєчніков).

Ден майже усміхався й був незвичайно балакучим.

— Бачиш те скупчення трьох темних ліній на блакитному тлі? — запитав він. — Здається, вони мають стосунок до безпеки місії. Принаймні комп’ютерна табуляграма показує, що коли на ній шість і більше скупчень, це означає: зореліт не повернеться.

Він повністю заполонив мою увагу.

— Нехай їм біс, — сказав я, міркуючи про те, як багато людей загинуло, бо не знали цього.

— Чому нас цього не навчали?

Ден терпляче (як на нього) відповів:

— Броудгеде, не будь таким йолопом. Це все цілковито нова інформація, більшість із якої — здогади. До того ж, співвідношення між кількістю рядків (якщо менше від шести) та рівнем небезпеки не таке вже й чітке. Тобто, якщо ти вважаєш, що можна додати один рядок для додаткової небезпеки, то помиляєшся. Можна сподіватися, що налаштування із п’ятьма скупченнями означають коефіцієнт суттєвих втрат, а якщо скупчень немає взагалі, то втрат теж не буде. Утім, це не так. Найкращий показник безпеки — одне-два скупчення. Три скупчення — теж непогано, але є деякі втрати. Якщо скупчень не було загалом, то кількість втрат така сама, як і при трьох.

Уперше за весь час я подумав, що науковці Корпорації одержують свою платню не задарма.

— А чи не краще літати з безпечнішими налаштуваннями пункту призначення?

— Ми не впевнені, чи вони безпечніші, — відповів Ден, знову досить терпляче, як на нього. Його тон був категоричніший, аніж слова. — Також, якщо у вас броньований корабель, ви зможете подолати більше ризиків, аніж на звичайних. Припини ставити дурні питання, Броудгеде.

— Вибач.

Мені було незручно сутулитися за ним і зазирати через плече. Тож коли він обернувся, його бакенбарди майже торкалися мого носа. Я не хотів змінювати свого положення.

— То подивися на ці жовті лінії.

Ден вказав на п’ять яскравіших ліній у жовтому скупченні.

— Це має стосунок до вигоди польоту. Ніхто не знає, що ми вимірюємо — чи що вимірювали гічі, — але у плані фінансової винагороди членам екіпажу є гарне співвідношення між кількістю ліній у тій частоті й сумою, яку отримує екіпаж.

— Ого!

Ден вів далі таким тоном, ніби я нічого не сказав:

— Поза сумнівом, гічі не налаштовували вимірювальний пристрій, щоб перевірити, скільки відсотків ми одержимо. Він вимірює щось інше, але що — ніхто не знає. Можливо, він визначає щільність населення в тій місцевості чи рівень техно­логічного розвитку. А може, це путівник по ресторанах Мішлен, який показує, що в цій місцевості є чотиризірковий ресторан. Але факт лишається фактом: у середньому польоти, позначені п’ятьма жовтими лініями, дають гарний дохід. Це у п’ятдесят разів вище, аніж польоти, окреслені двома лініями, і вдесятеро вище, аніж решта польотів.

Він знову обернувся. Його обличчя було зовсім близько. Ми зустрілися поглядами.

— Хочеш глянути на інші налаштування? — запитав Ден таким тоном, який змушував мене погодитися, тож я так і вчинив.

— Добре.

Він зупинився.

Я встав і трохи відійшов назад, щоб було більше місця.

— Є одне питання, Дене. Ти маєш якусь причину, з котрої розповідаєш мені це все до того, як інформація вийде на широкий загал. Що то за причина?

— Гаразд, — сказав Ден. — Я хочу, щоб… як її там… була зі мною в екіпажі, якщо я полечу на тримісному чи п’ятиміс­ному кораблі.

— Клара Мойнлін.

— Неважливо. Вона добре себе поводить, не займає багато місця, вміє… ну вміє знаходити спільну мову з іншими краще за мене. Іноді мені важко спілкуватися з людьми, — пояснив він. — Це, звичайно, якщо трапиться тримісний чи п’ятиміс­ний корабель. Не важить. Якщо буде одномісний, то я візьму його. Проте якщо не буде одномісного корабля з гарними налаштуваннями, мені потрібен хтось надійний — той, хто не буде допікати мені, розбирається в усьому, може керувати кораблем, і квит. Ти теж можеш полетіти з нами, якщо схочеш.

Коли я повернувся до своєї кімнати й уже почав був розпаковувати речі, завітав Шикі. Він був радий бачити мене.

— Співчуваю, що політ виявився невдалим, — сказав він якомога більш ніжно й душевно. — Зле, що з твоїм другом Семом таке трапилося.

Шикі приніс мені флягу з чаєм, а потім усівся на скриньці навпроти мого гамака, як і того разу, коли ми познайомилися.

У моїй голові крутились о`брази принад, про які почув від Дена. Я не міг не говорити про це, тож розповів Шикі геть усе.

Шикі слухав, мов дитина, котрій розповідають казку; його очі сяяли.

— Як цікаво, — мовив він. — Я чув такі плітки, що скоро буде новий брифінг для всіх. Тільки подумати, можна літати, не лякаючись смерті чи…

Шикі затнувся, махаючи своїми крильцями.

— Це не зовсім так, Шикі, — сказав я.

— Звісно. Та це вже краще. Думаю, ти погодишся?

Він знову затнувся, чекаючи, поки я сьорбну того японського чаю, практично без запаху.

— Робе, — промовив Шикі, — якщо ти вирушиш у такий політ і тобі потрібен напарник… Так, у посадковому модулі з мене користі не буде. Але на орбіті стану в пригоді.

— Шикі, я про це знаю, — я намагався бути тактовним. — А чи знає Корпорація?

— Вони можуть відрядити мене у складі команди в такий рейс, який ніхто не захоче брати.

— Розумію.

Я не сказав, що не хочу летіти в такий рейс. Шикі знав це. Він був одним зі старожилів Брами. Ходять плітки, що колись він назбирав кругленьку суму грошей, якої вистачило б на Повну Медицину і на все інше. Однак він або загубив їх, або віддав, залишився у Брамі та став інвалідом. Знаю, що він розумів мої думки, але я взагалі не розумів Шикітея Бакіна.

Він відлетів убік, поки я складав речі, і ми обговорювали наших спільних друзів. Зореліт Шері не повернувся. Та поки що немає приводу хвилюватися, він ще може летіти кілька тижнів. Парочка з Конго, що мешкає біля «зірки» у коридорі, привезла велику партію віял для молитви із заповідника гічі, про який досі ніхто не знав. Він розташований на планеті зоря­ної системи F-2 на краю спірального рукава Оріона. Вони поділили мільйон доларів на трьох і відвезли свою частку назад до Мюнґбера. Форенди…

Луїза Форенд зайшла, щойно ми заговорили про її сімейство.

— Почула ваші голоси, — сказала вона, стаючи навшпиньки, щоб поцілувати мене. — Прийми мої співчуття у зв’язку з твоєю подорожжю.

— Буває.

— Ну, таки рада тебе бачити. На жаль, мені теж немає чим похвалитися. Клята маленька зірка, жодної планети. Не розумію, навіщо гічі створили налаштування курсу туди.