Фредерик Пол – Брама (страница 31)
Вона осміхнулась і злегка погладила мене по шиї.
— Як щодо вечірки з нагоди повернення сьогодні ввечері? Чи ви з Кларою?
— Було б непогано, — сказав я, і Луїза більше не порушувала питання про Клару. Не дивно, що плітки вже рознеслися; дзвін Брами б’є постійно. Вона пішла за кілька хвилин.
— Славна жінка, — сказав я до Шикі, який дивився їй услід. — Хороша родина. Вона здавалася дещо стурбованою?
— Боюся, так, Робінетте. Лоїс уже дуже довго не повертається. У них багато горя в сім’ї.
Я глянув на Шикі. Той додав:
— Ні, це не Вілла і не батько; вони полетіли в рейс, але час у них ще є. Це стосується їхнього сина.
— Я знаю. Здається, його звали Генрі. Вони називали його Гетом.
— Він помер перед тим, як вони прибули сюди. А тепер Лоїс.
Шикі нахилив голову, ввічливо перелетів через мене і своїм крилом підняв порожню флягу з-під чаю.
— Робе, мені час працювати.
— Як просувається посадка плюща?
Він сумно відповів:
— В мене більше немає цієї посади. Шкода, але Емма не вважає мене за доброго працівника.
— Ох! А чим ти займаєшся?
— Я роблю Браму естетично привабливою, — відповів Шикі. — Ти назвав би це «сміттяр».
Не знаю, що сказати. У Брамі завжди було повнісінько сміття через низьку гравітацію. Будь який шмат паперу чи легенька пластмаса, яку викинули, літатиме по всьому астероїду. Замітати неможливо: після одного помаху мітлою все розліталося врізнобіч. Я бачив, як сміттярі збирали уривки газет і купки цигаркового попелу за допомогою маленьких пилосмоків із ручними насосами. Я навіть сам думав стати таким сміттярем, якби довелося. Проте я не хотів, щоб Шикі робив це.
Він легко вгадував мої думки:
— Робе, все нормально. Справді, мені подобається. Але, будь ласка: якщо тобі потрібен напарник, то візьми мене на замітку.
Я забрав премію і заплатив наперед вартість свого проживання у Брамі впродовж трьох тижнів. Я купив кілька необхідних речей — новий одяг і дві-три касети, прагнучи забути мелодії Моцарта й Палестріни. У мене залишилося двісті доларів готівкою. Це була мізерна сума: двадцять порцій алкоголю у «Блакитному пеклі», одна фішка для гри у блекджек чи півдюжини якісних обідів (не в буфеті для проспекторів).
Тому я мав три варіанти: знайти іншу роботу і залишитись у Брамі на невизначений термін; вирушити в рейс упродовж трьох тижнів; здатись і поїхати додому. Жоден з варіантів мені не подобався. Втім, якщо не витрачати багато грошей, я можу цим не клопотатися протягом… ну, часу вдосталь — двадцяти днів. Я вирішив кинути палити і їсти готову їжу; таким чином, я витрачав би не більше як дев’ять доларів на день, тому сума, витрачена на проживання, і моя готівка закінчаться одночасно.
Я зателефонував Кларі. В неї був стриманий, але приязний тон під час розмови по п’єзофону, тому я теж розмовляв стримано і люб’язно. Я не говорив за вечірку, а вона не сказала, що хоче бачити мене того вечора. Тому ми залишили все як є, себто ніяк. Мене все влаштовувало: Клара мені не потрібна. На тій вечірці я познайомився з новою дівчиною. Її звали Дорін Маккензі. Насправді вона вже не була дівчиною: вона була на десять років старшою за мене і вже літала п’ять разів. Але найдужче мене зацікавило те, що вона якось зірвала джекпот, привезла до Атланти півтора мільйона і витратила їх на те, щоб купити собі кар’єру співачки на п’єзобаченні — автора текстів, менеджера, піар-команду, рекламу, демонстраційні плівки, технічні роботи — а коли зазнала поразки, повернулася до Брами, воліючи спробувати ще. Також вона була дуже, дуже гарненькою.
Утім, через два дні знайомства з Дорін Клара знову зателефонувала мені на п’єзофон і сказала:
— Спустися до мене.
Вона мала тривожний голос, отож за десять хвилин я спустився до неї. За 15 хвилин ми вже були в ліжку. Проблема з Дорін полягала в тому, що мені ще треба було вивчити її. Вона була вродливою й до біса гарним пілотом, але то була не Клара Мойнлін.
Коли ми лежали разом у гамаку, спітнілі, розслаблені та зморені, Клара позіхнула, попестила моє волосся, відкинула голову і глянула на мене.
— Чорт забирай, — заспано мовила Клара, — Здається, це називають коханням.
Я галантно відповів:
— Кохання рухає земну кулю. Ні, не «воно», а ти.
Клара співчутливо похитала головою:
— Іноді ти мене так бісиш, — сказала вона. — Стрільці ніколи не ладнають із Близнюками. Я у стихії вогню, а Близнюки постійно чогось не тямлять.
— Не патякаймо казна-що, — попросив я. Клара не образилася.
— Ходімо щось поїмо.
Я підсунувся до краю гамака і зістрибнув. Мені треба було поговорити з Кларою, не торкаючись її кілька хвилин.
— Люба, — почав я, — не хочу, щоб ти утримувала мене, бо через це ти рано чи пізно станеш стервозною — або в іншому разі я постійно буду на це очікувати, тому дозолятиму тобі. В мене просто немає грошей. Ти не хочеш їсти у буфеті, тож харчуйся окремо. А я не братиму твої цигарки, алкоголь і твої фішки у казино. Тому якщо бажаєш попоїсти — будь ласка. А я приєднаюсь пізніше. Можливо, сходимо прогулятися.
Клара зітхнула.
— Близнюки не знають, як керувати фінансами, — сказала вона, — але вони дуже гарні у ліжку.
Ми одяглися та вийшли попоїсти. А втім, пішли до буфету у Корпорації, де треба стояти в черзі, тримати тацю і їсти навстоячки. Там непогано годують, якщо не думати над тим, на яких субстратах це все вирощується. Ціна справедлива: їжа безкоштовна. Стверджують, що якщо харчуватися лише в буфеті, то можна задовольнити всі потреби у їжі. То правда, але для цього треба їсти усе, що там є. Одноядерних та овочевих білків не досить, якщо вживати їх окремо, тому треба їсти не просто соєве желе чи пудинг із мікробів. Треба їсти їх укупі.
Також їжа від Корпорації виділяє до біса метану. А він є причиною того, що усі, хто побував у Брамі, називають «задухою Брами».
Потім ми спустилися на кілька поверхів нижче. Ми майже не розмовляли. Гадаю, нам обом було цікаво, куди рухаємось, але не тієї миті.
— Пошукаємо якісь нові місця? — запропонувала Клара.
Я взяв її за руку, поки ми йшли і міркували. Нам подобалося це. Деякі зі старих тунелів, повністю оповитих плющем, були цікавими, а під ними були голі запилюжені місця, де ніхто навіть не зметикував посадити плющ. Зазвичай вони були добре освітлені блакитним сяйвом металу гічі на старовинних стінах. Іноді тут знаходили артефакти гічі — вже ні, але шість-сім років такі випадки траплялись — і можна було несподівано натрапити на щось, варте премії.
Однак я не міг іти в ногу з Кларою, і за кілька хвилин вона запитала, чи не хочу повернутися. Коли немає вибору, то втрачаєш цікавість до всього.
— Можна, — відповів я, але за кілька хвилин, побачивши, куди ми зайшли, додав:
— Ходімо ненадовго до музею.
— Давай, — погодилася Клара, раптом зацікавившись. — Ти знаєш, що вони облаштували залу з імітацією космосу? Мєчніков мені розповідав про неї; її відкрили, поки ми були в рейсі.
Тому ми змінили курс, спустилися на два поверхи і вийшли якраз біля музею. Імітаційна зала являла собою камеру видозміненої сферичної форми і розмістилася безпосередньо під самим музеєм. Вона була досить великою, заввишки 10 м, тож щоб пересуватись там, треба було надіти крила, як у Шикі, що висіли на стелажі біля виходу. Ані Клара, ні я досі не користувалися ними, але це було неважко. У Брамі людина важить так мало, що політ є кращим способом пересуватися там, де для цього достатньо місця.
Тому ми стрибнули у шлюз, який вів усередину сфери, і опинились у центрі Всесвіту. На стінах камери висіли шестикутні панелі. Кожна з них проеціювалася з невидимого джерела (скоріш за все, цифрове джерело з РК-дисплеями).
— Як гарно! — вигукнула Клара.
Навколо нас була глобарама, на якій зображено відкриття розвідувальних кораблів: зірки, туманності, планети, супутники. Іноді кожна пластина показувала щось своє, тому там було сто двадцять вісім окремих зображень. Потім, клац! — усе змінюється; клац! — і пластини починають крутитися, деякі показують те саме зображення, інші ж змінюються на нові. Потім знову клац! — і по всьому напівсклепінню загоряється мозаїчна панорама галактики M-31. Саме такий вигляд вона має, якщо дивитися бозна-звідки.
— Гей, — зойкнув я у щирому захваті, — як круто!