Фредерик Пол – Брама (страница 33)
— Робе, мені потрібна допомога. Я заплуталася.
Це розчулило мене і я взяв її за руку. Вона не потиснула мені руку у відповідь і не забрала її. Клара сказала:
— Мій викладач із психології твердив, що це перший… ні, другий крок. Перший крок — це усвідомлювати свої проблеми. Ну, я знала про них певний час. Другий крок — вирішити: залишити все як є чи щось робити?
— Куди ти підеш? — запитав я якомога більш невимушено.
— Не знаю. Здається, від групових занять користі обмаль. На головному комп’ютері Корпорації є програма-психотерапевт. Це найдешевший спосіб.
— Воно-то дешеве, — відповів я. — Але я провів два роки з такими програмами, коли був молодший і… нуу, трішки заплутався.
— І відтоді ти нормально живеш уже упродовж двадцяти років, — розсудливо сказала Клара. — Я розв’яжу цю проблему. Принаймні, на даний момент.
Я поплескав її по руці:
— Будь-який крок буде правильним, — лагідно мовив я. — У мене було відчуття, що наші взаємини поліпшаться, якщо ти зможеш викинути з голови те старе лайно. Я гадаю, ми всі маємо таке, але краще ти будеш сердитися безпосередньо за мої вчинки, а не тому, що я нагадую тобі батька чи ще когось.
Клара розвернулась і глянула на мене. Навіть у тьмяному світлі металу гічі я побачив, що вона здивована:
— Про що це ти?
— Як про що, Кларо, про твої проблеми. Я розумію, що це сміливий вчинок визнати, що тобі потрібна допомога.
— Ну, Робе, — сказала вона, — ти маєш рацію, але, здається, не розумієш, у чому річ. Проблема не в наших стосунках, вона може бути в тобі. Я дійсно не знаю. Я переживаю за періоди простою і через те, що не можу ухвалити рішення. А також, що постійно відкладаю наступну поїздку фактично на безрік і — без образ — що вибрала Близнюків, як ти, за члена екіпажу.
— Ненавиджу це астрологічне лайно!
— Робе, ти дійсно суперечлива особистість, і ти це знаєш. А я мирюся з цим. Не хочу так жити.
Під ту пору ми взагалі не хотіли спати. Здається, було два виходи: можна було сказати щось на кшталт: «А ти ж говорила, що любиш мене», «Однак я більше не можу цього терпіти» і все, напевне, закінчилося б або сексом, або безпосереднім розривом, а можна було б відволіктися. Клара мислила в тому самому напрямку, адже вилізла з гамака і почала одягатися.
— Ходімо до казино, — запропонувала Клара. — Відчуваю, мені сьогодні пощастить.
На Брамі не було жодних кораблів і туристів. Ми також зустріли мало проспекторів, оскільки за минулі кілька тижнів вирушило багато екіпажів. Половина столів у казино не працювали і були накриті чохлами із зеленого сукна. Клара знайшла місце за столом для гри у блекджек, і дилер дозволив мені просто сидіти біля Клари.
— Я ж казала, що цього вечора мені пощастить, — мовила вона, коли через десять хвилин виграла понад дві тисячі доларів.
— Непогано, — я підтримав її, але насправді мені не було весело. Я підвівся і трішки походив. Мєчніков обережно опускав п’ятидоларові монети в автомати, але він не особливо хотів зі мною говорити. У бакару ніхто не грав. Я сказав Кларі, що піду вип’ю філіжанку кави у «Блакитному пеклі» (п’ять доларів, але в періоди застою там зазвичай наливали безкоштовно). Вона криво посміхнулася до мене, навіть не відриваючись від карт.
У «Блакитному пеклі» сиділа Луїза Форенд. Вона пила суміш ракетного палива з водою… ну, насправді то було не ракетне паливо, а старе добре біле віскі, що його варили з якоїсь сировини, котру вирощували в гідропонних контейнерах. Луїза підвела голову, привітно усміхаючись. Я сів біля неї.
Раптом я зрозумів, що ця жінка почувається досить самотньою, хоча на це немає причин. Вона була… ну, я точно не знав, що з нею — але вона здавалася найбільш безпечною, гідною і невибагливою людиною у Брамі. Усі інші або хотіли від мене того, чого я не мав, або не хотіли брати, коли я пропонував. Луїза зовсім інша. Вона щонайменше на десять років старша за мене і дуже вродлива.
Як і я, вона носила лише щоденний одяг Корпорації: короткі комбінезони у трьох моделях непривабливого кольору. Однак вона перешила його для себе, перетворивши на обтяжні шорти, сукню з оголеною талією і відкритий топік. Я збагнув, що Луїза помітила, як я на неї дивлюсь. Мені раптом стало ніяково.
— Маєш гарний вигляд, — промовив я.
— Дякую, Робе. Усе оригінальне, — похвалилася Луїза, осміхаючись. — Ніколи не могла собі дозволити щось інше.
— Тобі й не потрібне те, чого ти ніколи не мала, — чесно сказав я і Форенд змінила тему:
— Корабель прибуває, — сказала вона. — Подейкують, його довгенько не було.
Ну, я знав, що це означало для Луїзи і пояснювало, чому вона сиділа у «Блакитному пеклі» замість спати. Я знав, що вона хвилюється за доньку, але не зациклюється на цьому.
Також Луїза дуже добре ставилася до професії проспектора. Вона боялася літати, і це було зрозуміло. Утім, страх не заважав їй вирушати в рейс, і я її поважав. Вона досі чекала на повернення когось із рідних до того, як зареєструватися на політ згідно з їхньою домовленістю, тому хай хто повернеться, на нього завжди чекає котрийсь із родичів.
Луїза трохи розповіла їхню історію. Вони жили (якщо це можна назвати життям) у «пастках для туристів»[9] на Вісі Венери, радше виживали, перебиваючись сяк-так, на заробітках, які зазвичай одержували на крейсерах. Там добре платили, але була дуже жорстка конкуренція. Я дізнався, що протягом певного часу Форенди влаштовували шоу в нічному клубі: пісні, танці, комедійні номери, і зрозумів, що це не так уже й погано за венеріанськими стандартами. Проте, на кількох туристів зліталася сила-силенна яструбів у надії вирвати свій шмат м’яса, чого на всіх просто не вистачало. Сесс та їхній син (той, що помер) намагалися працювати гідами на старому аеромобілі, який вони купили в понівеченому стані й цілком перебудували, але заробітки були низькими. Дівчата працювали деінде. Я впевнений, що Луїза могла деякий час працювати на панелі, але це теж не давало великих прибутків з тих-таки причин. Форенди майже дійшли до краю, коли їм випала нагода потрапити до Брами.
Це трапилося вже не вперше. Спочатку вони доклали усіх зусиль, щоб залишити Землю, коли життя там стало таким нестерпним, що Венера здавалась обнадійливішою альтернативою. У них було більше сміливості й бажання вирушити в дорогу, аніж в інших.
— Де ви знайшли кошти на цю подорож? — запитав я.
— Ну, — відповіла Луїза, допивши і глянувши на годинника, — на Венеру ми потрапили найдешевшим способом: перевезення великих вантажів. Двісті двадцять емігрантів спали пліч-о-пліч, чекали у чергах до туалету (на це давали дві хвилини), їли спресовані сухі пайки і пили відпрацьовану воду. То був жахливий спосіб витратити чотири тисячі доларів з кожного. На щастя, тоді ми ще не мали дітей, окрім Гета. Він був доволі маленький, отож поїхав за чверть оплати.
— Гет твій син? Який…
— Він помер, — сказала Луїза.
Я помовчав, а вона за мить додала:
— Уже мали б оголосити про той корабель, який повертається, по рації.
— По п’єзофону.
Луїза кивнула і на її обличчі промайнула тінь тривоги. Корпорація завжди робить оголошення про кораблі, які незабаром мають прибути. Якщо немає зв’язку… ну, мертві проспектори не можуть скористатися рацією. Тому я вирішив відвернути Луїзу від переживань і розповів про намір Клари відвідати психотерапевта. Вона вислухала, а потім узяла мене за руку і промовила:
— Робе, не злися. Ти сам ніколи не думав, щоб туди навідатися?
— Немає грошей.
— Навіть на групові заняття? На рівні «Дорогенька» є група, що проходить курс крикотерапії. Їх можна почути час від часу. Також повсюди висять оголошення про аналіз учинків, тести, моделювання. Звичайно, чимало вирушили в рейси.
Її увага не була прикута до мене. Зі свого місця ми бачили вхід до казино, де один із групи щось захоплено розповідав членові екіпажу китайського крейсера. Погляд Луїзи був спрямований туди.