Фредерик Бегбедер – Ідеаль, або На поміч, пардон (страница 22)

Вівторок. Зустріч у «Європейському» минула дуже добре. Організатора звати Октав, він ладен подати мою кандидатуру за умови, що я казатиму, ніби я чеченка, а ще запросив мене зніматися до себе в номер. Він такий джентльмен, бо сказав, що ноги мої немов дві стріли, що пронизали його серце. А ще що я так засліпила його вродою, аж він збирається придбати собі окуляри проти згубної краси (Ultra Violent Beauty). А я прочитала йому вірш Бодлера французькою: «О смертні, наче мрія з каменю, прегарна я». Він просто приголомшений був од того, що я можу сказати йому кілька слів його мовою. Я пояснила, що моя матінка жила у Франції. Таню він не взяв, то вона лютує тепер. Потім гуляли ми з нею в «Онєгіні», бридкий шинок. Врешті посварилися, закуривши самокрутку з травою надворі. Щоб заспокоїти її, я сказала, що в мене була рекомендація від священика у Москві.

Середа. Щоразу, коли Таня зводить річ про Віталія, я шаріюся і, щоб приховати це, починаю зав’язувати шнурки на кедах. Це в мене вже рефлекс, як ото у собаки Павлова. Допіру хтось промовить його ім’я, відразу ж я стаю навколішки і тицяюся у свої конверси, щоб ніхто не бачив мого червоного обличчя. І це при тім, що я дозволила французові поцілувати мене у Літньому саду. Ми цілий день гуляли, потім покотили на таксі у Петергоф, здуріти можна, який той Октав сором’язливий, ще дужче, ніж ті дурники з мого класу. Я припровадила його у ресторан «Російська риболовля», він стоїть простісінько на березі моря, і клієнти можуть самі зловити рибину і відразу ж зжерти її. Він заплакав, коли ми гуляли в Долішньому парку Петра Великого. Треба сказати, я трохи запалила його, бо скупалася у фонтані-ялинці: коли до нього підходиш, то на тебе ллється вода, такий сюрприз у нього.

Ото жартун був той цар! Загнав у могилу сто тисяч людей, щоб улаштувати отакі дотепи. Спершу Октав веселився, а потім раптом похмуро втупився в мене, і я второпала, що все це серйозно. Не буду хвалитися, та я їх бачу наскрізь: щоразу як хлопець замовкає і, не кліпаючи, сумно дивиться на мене, я розумію, що починаються проблеми. В чорному піджаці, худорлявий, приголомшений, з розпатланою чуприною і кружалами довкола очей, він скидався на Раскольнікова, на самісінькому початку роману, коли пияк йому каже у забігайлівці: «Адже треба, щоб кожна людина мала нагоду бодай кудись піти». Не второпаю, чому Октав улип у мене. Наче не бачить, що я вередлива, пересічна, захланна, нецікава і вульгарна дурепа. Коли він каже, що я «shikarna», що у мене опуклі груденята, коли називає мене еліксиром молодості, я не втямлю, серйозно він оце каже чи тільки вдає. Та, може, воно й не важливо, якщо нам так добре удвох. Як і всі депресивні, він повсякчас зітхає, наче зморений бігун. Дивно, чому ці старигані романтичніші від нас. Стільки часу гають вони дарма! Або воно у них замість дурману: вони впиваються почуттями. Тим-то, либонь, я завжди водилася з набагато старшими од мене хлопцями, курила траву з тринадцяти років, а минулого року скуштувала екстезі й джиґнулася. Хочу бути старою, щоб стати вільною. Як по правді, в мене дитинства не було, мама нюхала кокаїн простісінько у мене на очах, коли мені було лише вісім років, а вранці за сніданком різні телепні вешталися кухнею в трусах і брали мою вівсянку, тож я стала агресивна, брехлива, злодійкувата, мене повиганяли з усіх шкіл, і тепер я — дитина в жіночому тілі, з дитячим личком і глибоко захованим серцем, яке я оберігаю, бо воно у мене плаксиве. Відчуваю, що це недобре скінчиться, та не зараз, ось зачекайте ще трохи, пане кате.

Четвер. Олєнька цілий день кепкує з мене, мовляв, зіркою вже стала, гело, бебі Водянова тощо. Таня супиться, тому що я погодилася брати участь у конкурсі, а Октав її забракував. Я вже втомилася їй пояснювати, що мене він обрав лише тому, що я погодилася вдавати юну чеченку: світ збиткується з нас, то пора відплатити йому тим самим.

П'ятниця. Завтра я виставлю себе на посміховисько перед усеньким Петербургом. Чому завжди мені здається, ніби всі тішаться, тільки не я? Цікаво, інші дівчата гадають те саме, чи зі мною щось негаразд? Та начхати: я щаслива, слухаючи цілісінький день Мішель Бранч, лежачи на моріжку в сквері перед Александровським садом, і думаю про свого француза… Він сказав, що наша вікова різниця — це просто різниця у часі. Бачу, як замовкають усі чоловіки, коли я заходжу до «Тіффані-кафе» на Невському проспекті. Вони намагаються поводитися чемно, та очі у них наповнені тривогою. Завтра, завтра… Не хочу, щоб він подумав, наче я почуваю щось до нього. Життя моє може змінитися, та я нічого не маю проти, якщо воно залишиться колишнім. Матінка моя нікуди не подінеться, як і музика в моєму МП-3. Вчора вона танцювала під Джеррі Лі Льюїса до п’ятої ранку. І площа Мистецтв буде на місці, й містки через канали, де я сиджу собі, поки не смеркне… І Спас-на-Крові Александра Другого, що загинув од бомби терориста 1 березня 1881 року. Він скидається на пуделко ванільно-полунично-фісташкового морозива, що тане простісінько на шортах у туристів.

Субота. Перепрошую, нічого не встигла написати, стільки усього сталося вчора. Спробую розповісти все від початку, нічого не пропускаючи, хоч це і непросто… Значить, так. По-перше, я здобула перемогу в конкурсі «Арієто стайл ов зе момент»! Нічого нового я вам не сповістила, ви вже прочитали про це в газетах. Тепер я подамся до Парижа фотографуватися в рекламі «Л’Ідеалю»! Жахлива була церемонія, я нічогісінько не бачила через ті спалахи, боялася, що в мене буде істерика і я впаду простісінько на журі! Матінка плакала, я плакала, Октав щось волав у мікрофон, усі аплодували Міс Чечні з Петербурга, здуріти можна було. Тоді я почала пиячити, мені було якось ніяково стояти на кахляній долівці в гримерній, я лишилася сама, глянула в люстро і жахнулася: що я тут роблю, питається, і чому я перемогла, — гидко стало.

Октав засмутився, коли я простісінько зі сцени присвятила свою перемогу Віталієві, моєму коханому сноубордистові, що подався на півроку кататися на своїй дошці до Антарктики. Октав на вигляд молодший од свого віку. Він удає, ніби йому байдуже, та в нього таке сумне обличчя, що його слід було обійняти і заспокоїти. Мені так і кортіло сказати йому: «Знаєш, я можу тебе порятувати і завезти далеко відціля, та спати з тобою я не буду». Халепа, та мені здається, що він і справді закохався. Якось уночі на тім тижні (забула про це сказати) ми спали разом. Я сказала мамі, що переночую в Тані, а сама лишилася з ним у готелі дивитися «Відчайдушних домогосподинь». Та Октав зажив снодійне, і нічого в нас не було, втім, я й сама не знала, хочу я чи ні… Взагалі я зберігаю вірність Віталієві, проте якби Октав почав мене домагатися, то, може, я і дала б йому. Октав сказав, що надто кохає мене, щоб наполягати, та й узагалі у нас вистарчає часу і ми зможемо взятися до цього діла згодом, тож він не поспішає. Дурня якась. Та повернімося до Міс «Арісто». Після святкового коктейлю він напоїв мене «Російським стандартом»… Йому хотілося, щоб ми зіграли весілля в готельному номері. Натоді я вже добряче нализалася і поцупила в гардеробі агенції білу сукню від Ізабели Маран, а він убрав іншу чорну сорочку і нові джинси (тобто все таке саме, тільки чисте).

Потім подарував мені миготливу обручку, а я йому — свій браслет з листочком коноплі. Тоді мені здавалося, що гра у весілля — це навмисна комедія, та тепер, за кілька днів по тому, я розумію, що то було чортзна-що.

— Єлено Ольгівно Дойчева, школярко, чи згодна ти взяти за чоловіка Октава Марі Франсуа Паранго, безробітного рекламника і вербувальника, якого ти оце бачиш зараз?

— Подумати треба…

— О ні!

— Тоді da.

— Октаве Марі Франсуа Паранго, письменнику, латентний гейку, фахівцю з контрабанди юних тіл, чи згоден ти взяти за дружину Єлену Ольгівну Дойчеву, ліцеїстку, хронічну прогульницю, яку бачиш зараз перед собою, бути вірним їй і зігрівати її, поки смерть не розлучить вас?

— Цікава думка… Можеш повторити?

— Іди ти!

— Так!

Ото так присягнувшись одне одному перед люстром у ванній, ми пообсипалися рисом, геть усе засипали ним до самісіньким дверей. Октав запросив мене на повільний танок, і я поставила «Еврітайм» Брітні Спірз на його айподі. Відколи я пояснила йому, що «Лєночка» означає «маленька Лєна», він повсякчас повторює мов телепень: «Лєночка, Лєночка». Чудернацький чолов’яга. Ще не бачила я таких. Наче дитина, їй-богу, повсякчас якісь дурниці коїть, мені здається, наче я старша від нього! Я повсякчас регочу мов дурнувата. Коли він сказав «я тебе кохаю», я відказала «я теж тебе дуже кохаю», задля сміху, та він, здається, не жартував. Від цього стає трохи не по собі, та мені подобається, коли мене так сильно кохають, це підбадьорює, додає снаги. Мама часто застерігала мене від чоловіків, що гарно освідчуються, бо вони, мовляв, найбільш небезпечні, від них лиха більше, ніж від тих, що хочуть тебе просто попорати. Вони туркотять тобі у вуха до самісінького ранку, порівнюють тебе з Венерою Кранаха і Джесикою Альбою, вгадують твій астрологічний знак, не марнуй на них часу, як ото співається в пісні Джарвіса Кокера. Мені подобається слухати його голос, коли йдемо поруч, він щось пояснює мені, й життя з ним видається мені простішим і веселішим. Я дивлюся на його почовгану шкірянку, й мені здається, ніби на цьому світі можливе все. Коли він цілує мене, я часом розплющую очі, щоб поглянути, чи заплющує очі він. А що він робить те саме, то виходить, що ми цілуємося з витріщеними очима, немов заплішені дурники. Тоді ми хутко замружуємося і відразу ж розплющуємо очі одночасно. І регочемо. Нічия. Я не проти, щоб він був моїм приятелем, досвідченим старшим товаришем, щоб допоміг мені пізнати світ. Я казала Октавові, як тяжко було мені рости без батька, бачити презервативи на долівці в маминій спальні, не тямлячи, що то за гумові торбинки зі згущеним молоком. Він розповів мені одну історію, що довела мене до сліз. Про дитину, в якої на очах помирає від інфаркту батько. Хлоп’яті років чотири, воно не може второпати, що сталося, воно намагається підняти повіки свого творця, сіпає його за руку, лоскоче його. За часину воно усвідомлює, що татко вже не ворушиться. І тоді малий обіймає його, світ стає догори ногами. Він починає плакати, гукає на поміч, не знає, що вчинити. Цілує непорушне обличчя… І тоді його тато розплющує одне око і посміхається. Виявляється, він пожартував, удав мертвого, не збирався він покинути дитину напризволяще! Втерши сльози, Октав пояснив, що розповів мені допіру Ісусовс життя, і я вперше щось уторопала в цім. Ісус не син Божий, а наш батько. Його нема, він на небі й живий, а не мертвий. Октав одвіз мене на вечірку до одного олігарха, я була п’яна мов чіп, та пам’ятаю, що Сергій давав чайові у десять тисяч доларів, я ніколи стільки грошви не бачила вкупі. В авті він варнякав отаке: