Фредерик Бегбедер – Ідеаль, або На поміч, пардон (страница 24)

Частина четверта

Осінь (Osen)

Утіхо моя незабутня! Поки будуть тебе пам'ятати вигини ліктів моїх, поки ти ще на руках і вустах моїх, я побуду з тобою. Виплачу я сльози за тобою в чомусь гідному, в тому, що залишиться. Пам'ять про тебе запишу я в ніжному, ніжному, щемливому печальному зображенні. Залишаюся тут, поки не зроблю цього. А потім поїду й сам.

Сива волосина в мене на чолі майоріла, немов білий стяг, сповіщаючи смерті, що я вже вирушаю в її обійми. Дякую тобі, панотче Ієрохіромандрите, що ти знову впустив мене у свої мармурові володіння. Я нанюхався кокаїну по самісіньку зав’язку. Три тижні вже пхаю свого носа, куди він не влазить, ха-ха-ха! Осіння мжичка розмиває мою душу. Ніяк не втямлю, як діє оце білясте небо: то воно морозить нас, то душить. А я ж сподівався вийти на пенсію й перебратися до Росії! Парафіяни, певне, вже зачекалися, не будемо марнувати твій священний час на мою кокаїнову балаканину. Я хотів перепросити тебе за оті непристойні історії, якими набридав минулого разу, а головне, за те, що ти не здав мене куди слід. Авжеж, розумію твоє обурення. Але таємниця сповіді ще не привід, щоб цілісінький день слухати мою дурнувату маячню. Ботокс гальмує м’язи, а мені й варто було б його впорснути в мізки. Прости мені сімдесят сім разів по сім, тобто п’ятсот тридцять дев’ять разів! Бачу добре, що ти не маєш бажання знову слухати мене, надто ж як взяти до уваги те, що уживав я на зло твою довіру і розбестив її величність Лєну Дойчеву. Перепрошую, звісно, але мені довелося обкласти твою пишну кам’яницю динамітом, напхати вибухівки в ці прегарні колони і надіти пояс шагіда. Буде дуже недобре, якщо мені доведеться натиснути кнопку. Та якщо вже казати про це, то Сталін вже якось знищив цей храм, у 1931 році, а Хрущов навіть побудував на його місці басейн з підігрівом під відкритим небом! Найбільший на світі, пам’ятаєш? Його ще здаля видно було, спробуй не помітити, як здіймаються у небо хмари пари у кружлянні хурделиці, адже та тепла хмара дуже скидалася на атомний гриб… Про таке видовище ліпше тільки згадувати. По суті, кам’яниці не менш ламкі, ніж моє і твоє життя, еге ж? Дивний твій храм, тут і темно, і видно заразом. Люблю я твій холодний пустельний неф, та деколи у ньому так тоскно буває! Подумати лишень, Сталін хотів побудувати на цьому місці велетенський хмарочос, вищий за Емпайр-стейт-білдінг, ото таку ленінську вежу зі статуєю засновника СРСР вгорі, нашого любого Владимира Ілліча Ульянова, з такою самою борідкою, як і в мене оце. Засновник линув би у хмарах, вказуючи шлях одній окремій країні! І Сталін ще хотів, щоб він був вищий од статуї Свободи! Купа навіженців, їй-богу! Шкода буде, як від твого храму залишиться тільки підземний паркінг, де зараз стоїть моє авто. Воно таке мені дороге: це новісінький «порш-каєн» зі шкіряними сидіннями і ДВД на три диски, подарунок мого Любого Нового Росіянина. Змилуйся, не допусти, щоб він став купою брухту під уламками, хоч вони і священні.

Як ти знаєш, любий мій богослове, щоразу як мені недобре, я іду до Ісуса Христа. Цей чолов’яга є моїм ліком від отрути. А що ти гідний його представник, то я на все готовий, аби лише висповідатися. Не переймайся, я не хочу жертв. Звичайно, мені легше стає, коли я падаю навколішки коло тебе, адже церква — це мій ксанакс. Христос дуже гарно освітлений у тебе за вівтарем. Усі ці ряди свічок тішать моє серце. Гадаєш, Він справді віддав за нас життя, як ото чеченець-смертник? Годі вже вдавати то розгніваного, то приголомшеного. Всі ми знаємо, що Христос недобре скінчив. Авжеж, правда твоя. Він воскрес. Ось ти і здогадався, чому я тут. Мені теж кортить бути як Він. Не тільки ж мусульмани мають бути мучениками. Кажеш, християни, що плигали у лев’ячі ями, нікого не тягли за собою? То пора покласти цьому край: я буду перший католик-смертник, що висадив у повітря православний храм! Христос акбар! Гоп-ля, бабах!

Сядь-но, патріарше. Ти повинен до кінця вислухати мене. А то я оберну Храм Спаса-на-Водах в епіцентр ядерного вибуху на Москві-ріці. Ти ж добре знаєш: якщо викликати поліцію, то вона негайно пустить фентангіл у вірян, які перебувають зараз під твоїми склепіннями (як було вже 2002 року в театрі на Дубровці), або ж піде на штурм з вогнеметами (як було вже в Беслані у 2004 році). Щоправда, висадити все в повітря таки устигну. Здобувши Лєну Дойчеву, я назавжди зникну з твого життя, присягаюся. Адже православна релігія передбачає відпущення гріхів? Благаю, зверни увагу на мої скарги, бо ж я тільки блудна вівця, що припала до твоїх ніг. Повір, всі залишаться неушкоджені, якщо ЗМІ підхоплять мої заклики, і білява чеченка, що здобула перемогу в конкурсі «Арісто стайл контест» у Петербурзі, виткне кінчик свого кирпатого носика. Поки ми тут балакаємо з тобою, Лєна бере душ у якійсь точці нашої планети, і мило поволі спливає її юними груденятами, це щось неймовірне. Я прийшов сюди, щоб попросити прощення і помочі.

Зачекай, мені потрібна ще одна доріжка для злету. Париж-Владивосток з посадкою в Новосибірську… Любий мій, я зменшив дозу кокаїну, слава Богу! Найгірше — це припинити його вживання, тоді клямка. Ти певен, що не хочеш скуштувати? Ох, свята непорочна ніздря! Тим гірше для тебе, mу Lord. Я нюхаю, бо мені так легше балакати. Що ж, повернімося до причин моєї сварки з Лєною, і ти будеш терпляче слухати мене, адже робота твоя полягає у тому, щоб любити життя і берегти його. Я розумію тебе: я теж частенько хапався за життя, мов за соломину. Після сорока здається, ніби все відбувається з тобою востаннє. А як переступиш п’ятдесят, то поводишся вже не так. Якби було мені років на двадцять менше, то я, може, тут і не стояв би. Я вже казав: до знайомства з Лєною я вважав себе емоційним калікою. Коли тебе глядять різні няньки і тимчасові татусі, дуже швидко привчаєшся ні до чого не прихилятися. Коли я був хлопчаком, дівчата не дуже звертали на мене увагу, та сьогодні увага до мене трохи більша, що ж, професія в мене така. Не знаю я секрету любові. Та й в альтруїзмі я нуль. Не пощастило мені, не зустрів я твого Господа, та й іншого когось не поталанило зустріти донедавна. Така сумна доля заможних країн: там ніхто вже не цікавиться своїм ближнім. Може, ви в Росії цього й не збагнули ще, та наша цивілізація вже не базується на бажанні: вона знищила його, застосувавши на зло. Те, що ми прозиваємо індивідуалізмом, я довго вважав свободою. Та тепер я знаю: свобода провадить до безсилля наодинці з плазмовим екраном, до самогубства у ванній із сяйливими дзеркалами. Яка це свобода, питається? Свобода дрочити на своє відображення? Ні від кого не залежати? Зависоко ставимо ми свободу. Свобода — це чергова облуда, ілюзія, утопія! Що таке індивідуалізм — велика перемога філософії Просвітництва чи пришестя найбільш нарцисної самотності в людській історії? Ваша свобода — однолітка Лєни. Свобода в Росії ще підліток. Та річ у тому, що людям начхати на те, вільні вони чи ні, й ти знаєш це ліпше, ніж будь-хто: їм досить і сенсу життя.

Лєна гадала, що я поводитимуся з нею, як і з усіма іншими хвойдами, котрі змалювали їй мене як сексуально ненаситну потвору. Нехай їм дідько, як міг я зглянутися на них, якщо вони навіть приязні в мене не викликали? Коли нікого не любиш, втрачати нема чого. Це не нігілізм, а капіталізм — цивілізація хирляків і боягузів, поліційна система, де всі бояться своїх ближніх. В Парижі, пам’ятаю, я втішався тим, що розбалакував у телевізорі про співчуття до злигоднів знедолених держав. Сподівався, що порівняно зі злигоднями знедолених мої страждання здаватимуться мені кумедними. Підсвідомо я подався сюди не для того, щоб полювати на свіже м’ясо, а щоб з’ясувати нарешті, чи я людська істота, чи ні. Я вважав Росію країною третього світу, де повнісінько іржавих «лад». (Знаєш російський анекдот: «Яка різниця поміж „ладою“ і СНІДом? — „Лада“ нікому не передається». Уявляєте, яка чортівня?). Та незабаром я збагнув, що нічогісінько не тямлю в цій країні. Я прочитав твори ваших письменників, вивчив історію й релігію, та лише тепер починаю розуміти правду: ви в такому самому лайні, як і ми ото, тільки змирилися з тим. Мрієте про те, щоб, не працюючи, виграти в казино чи прокинутися власником газопереробного комбінату або нафтових родовищ, як ото Михаїл Прохоров чи пушкінський дідуган, якому золота рибка подарувала палац. Ви ірреалісти, як сказав би про вас П’єр Меро. Поміж багатством і свободою ви обрали перше. Мені треба було народитися росіянином, у вашій нерозумній країні, а не в Беарні, на моїй планеті, що затиснута горами й океанами. На віллі «Наварра» я почувався, наче росіяни в Росії: колись це був мій дім, а тепер ні.

У вас я спілкувався тільки з багатіями, тому що моя робота полягала в пошуку гожих дівчат, а гожі дівчата водяться тільки з заможними чоловіками, які «ладами» не їздять. У Москві мешкає двісті вісімдесят тисяч доларових мільйонерів, справжнісінький світовий рекорд, то є з-поміж кого обирати. Ось у чому полягає секрет доброго вербувальника: прямісінький шлях до курника з вродливими дівчатами пролягає через дружбу з мільйонерами. Завдяки їм я нарешті збагнув, що гроші вбивають кохання, й хоч про нього балакають на прийняттях, після досягнення певного рівня життя кохання неможливе. Одне слово, я вважаю, що кохання більш нема і що умови для його виникнення вже ніколи не настануть в нашій цивілізації, що втратила невинність. Як закохатися в Росії, коли за романтизм тут довелося так дорого поплатитися? В 1991 році тут поховали не лише Радянський Союз, а й людську легковірність. Крах комунізму породив неможливість кохання, причому не лише в Росії, а й у всьому світі. Гедонізм — ідеологія людей, що втратили надію. Всі химери віднині нам заборонені. Кохання — мета, що перебуває під забороною, як і всі інші мрії, крім револьверного кредиту. XXI століття ніколи не оговтається від того, що з любові вчинили комедію.