Невже ви хочете, щоб Лєна скінчила оце так, звисаючи вниз головою і ридаючи в апарат, що сотає її сльози? ПОРЯТУЙМО її РАЗОМ, ПАНОТЧЕ! Я майже певен, що вона прийде до вас, а може, і прийшла вже. Запевняю вас, я мало не став хорошою людиною. У вашого Бога я не вірую, та, присягаюся, я вірив у Лєну! Пам’ятаєте, як останнього разу ви сказали мені, що кохання треба цінувати? Я відказав: у кохання треба гратися. Ви сказали на те, що кохання — це тремтлива таїна, диво, що це воля Божа. Я знав: у тім і буде проблема, що колись я перейду від полювання на найкращу модель до пошуків Верховної Істоти. Бога, який розумів би мою тривогу. Бога нестям, епікурейців, депресивних гуляк і ницих боягузів. Нового Бога, що не зводиться ні до грошви, ні до сексу, Бога, якого треба знайти і створити, — такого Бога я вже давно чекаю. Я знав, що відповідь десь тут, у найбільшій країні світу. Ставши запеклим насильником, я гадав, ніби шукаю велику зорю краси, а виявилося, що мені потрібен Месія. Платон писав у «Федрі», що Бог кохання схвалює прагнення до краси. Й ось що прийшов я сказати вам, панотче: Лєна Дойчева, може, і не Пречиста Діва, проте вона — Христос! Ісус — це чеченська жінка. Чого це «забирайся відціля»? Я ж прийшов до вас покаятися, а ви оце так заохочуєте мене? Гаразд, якщо ви наполягаєте, то подаруймо Лєні бодай Непорочне Зачаття, адже невинна інфанта не має в собі первородного гріха! Добре, добре, знаю я, що вам, православним, немов сіль ув оці цей католицький винахід 1854 року, da іду я вже! Ой, відпустіть мою руку, боляче ж! Я сам знаю, де тут вихід, mushchina. Я ще повернуся у вашу парафію, як ото каже Термінатор. I'll be back! Алілуя, ваша ясновельможносте! Мені треба тільки перейти Волхонку і сягнути Пушкінського музею, де ренуарівські дівчата будуть прихильніші до мене. Й оддайте мою бляшанку з фуа-гра!
І начхати, що я бурмочу найважливішу фразу цієї сповіді.
Начхати, що ви ніколи не почуєте її:
Я кохав, і мене кохали, та це ніколи не збігалося у часі.
Неділя. Однісіньке бажання: чкурнути з цієї країни. Моє життя нудне, ніби вічна неділя. Не вкорочую собі віку лиш тому, що часом уже почуваюся небіжчицею. Надто вже часто я бачила, як матінку мою лупцюють п’яні бовдури — і хіба ж уцілієш після такого? Коли вони йшли собі, мама ляскала мене щоках, щоб я перестала верещати. Потім ми плакали, пригорнувшись одна до одної, я казала «порятуй», а вона «прости» і гладила мені по голові, аж я засинала, потонувши в її винуватих сльозах. Надворі завжди падав сніг. Майже не перебільшую, ось приїздіть, то й побачите.
Понеділок. У нас удома було одне заборонене слово: тато. Я народилася відразу після розпаду СРСР. Дивно, але не застала нічого з того, про що розповідала мені мама: комунальної квартири, де ще мешкали дві родини, чергу до ванни, спільні шафи у кухні тощо… Мені здається, колективне життя — це клас, щось на кшталт спільного найму помешкання, як ото в серіалі «Друзі», та, судячи з усього, веселого в цьому було небагато, суцільний примус. Сусідів не обирали, та й треба було думати, що кажеш. Тим-то матінка й подалася працювати офіціанткою до Франції. Через історію з татком вона свого часу вскочила в халепу, хоч і не була причетна. А як повернулася, її ще дужче ненавиділи. Ніхто не міг уторопати, чому вона приїхала народжувати в Ленінград після падіння Берлінського муру. Її батька (мого дідуся) розстріляли у 1937 році за те, що він поставив додолу портрет Сталіна під час свята. Матінка завжди казала, що Сталін повбивав найрозумніших людей у Росії, тож лишилися тільки телепні, пияки і розбійники. Проте вона так і не змогла жити деінде (а я тільки і мрію про це). «Країна відроджується з попелу». В моєму дитинстві мама частенько повторювала цю фразу. Вона згаяла декілька років, щоб викупити в сусідів по комуналці їхні кімнати, аж ми лишилися самі в цім помешканні. Хтозна, як було тут до мого народження, та відтоді нічого не відродилося. Не знаю, як тут з попелом, та куряви була сила-силенна, ще й брудний сніг і вітрюган.
Вівторок. Тата свого я не знала. Матінка мені казала, що то був добрий, гарний чоловік, дуже чуттєвий і розумний, та в нього було своє життя в Парижі, тож вона вирішила любити мене без сторонньої допомоги. Авжеж, я байстрючка, як ото там кажуть. Дитина матері-одиначки. Мені кортіло розпитатися про все в неї, та вона завжди плаче, перш ніж відповісти. Сьогодні в одному журналі я прочитала слова актора Пітера Устинова: «Батьки — це кістки, об які діти гострять свої зуби». Шкода, тато мені не трапився.
Середа. Ранок був сонячний, і я всміхнулася. Геть я знесилена. Гаразд, клямка: не буду більше чіпати себе. А то набуду недобрих звичок. Не хочу сама здобувати утіху. Нехай хтось допоможе мені сягнути її, хутчій би Віталій приїхав.
Четвер. Убрала футболку «Be tough»,[51] вона не сягає мені до пупа, а мама проти пірсингу. Минулого року я витатуювала щось на кшталт орла чи дракона на ключиці, а вона змусила все постирати! Бідолашна пташина просиділа в мене на плечі лише два дні… Ох і халепа, знімати наколку лазером ще болючіше, ніж малювати. Я росла сама й сама себе вигляділа, наче ото дика дитина. Мами ніколи не було вдома, цілісінький день вона гарувала у ресторані, йшла рано, поверталася пізно. Часом мої вітчими-заброди снідали разом зі мною, а вечеряла я з мамою і її самотністю. Цікаво, чого тут більше: любові чи егоїзму в рішенні народити дитину, що вочевидь ростиме як бур’ян, покинута напризволяще? Мабуть, і того, і того однаково. Матінка пожертвувала собою і принесла у жертву мене. Хтозна, чи зможу я учинити таке. Дати життя комусь значить знівечити своє. Таня згодна зі мною (це моя найліпша подруга у школі). Край, годі вже цього рабства. Нам потрібен успіх, і ми зробимо все, щоб не проґавити своєї нагоди. Дітей робити не будемо, це єдиний спосіб лишитися teen forever.[52] Я й так гляджу дітей разів зо три-чотири на тиждень і гадаю, народжувати дитину, щоб потім зіпхнути її няньці, велике свинство. Мені здається, те малятко любить мене дужче, ніж свою матінку. Авжеж, воно ж бачить мене частіше, ніж її. Я його купаю, колисаю, співаю йому пісеньки Авріл Лавінь… Коли я гляджу його, то мені аж недобре, адже на нього теж усім начхати, щось воно мені нагадує… Я гризу нігті, тому що мені подобається засовувати пальці до рота, як у дитинстві.
П'ятниця. В маминому нічному столику випорпала вібратор у вигляді помади. Здається, я нервово виснажилася. Цілісінький день розважалася ним, зморилася страшенно, це якийсь кишеньковий наркотик, даром і скільки хочеш. Мені спадала на думку різна гидота, яку можна утнути ним, не буду розповідати, бо соромно. Я відкрила для себе оргазм ув одинадцять років, потерши стегно об стегно, але оце… ото вже клятий пристрій… Увійшла до кухні червона і вкрита потом, буду готувати вечерю, наче зразкова слухняна дівчинка. Перед їдою про всяк випадок прочитала молитву.
Знову п'ятниця. Я підрахувала, що чверть свого життя згаяла перед телевізором. Хтозна, чого я більше хочу: чи розтрощити його, чи опинитися всередині. Сьогодні матінці зателефонував з Москви панотець Ієрохіромандрит, давній її приятель. Він знає чолов’ягу, який провадить кастинги для «Арісто стайл контест». Щось на зразок дефіле, де юні дурепи крутять дупцями перед старими розпусниками, як ото в телевізорі. Не хотіла я йти, але нехай уже. Або це, або уроки фізики й депресія в нашому місті-привиді… спробую. Я все розповім вам на сторінці. Спробую викласти свої світлини, якщо поталанить їх відсканувати. Або погляньте на фото Саші Гачулінкової, які поробила Еліна Кечічева, вони теж нічогенькі (toooo gorgeouuuuuus.[53]
Субота. Хотіла б я померти замолоду, та трохи згодом. Кортить стати іконою. Мама сміється з мене. Хоч це через неї у мене потяг до того, щоб мною захоплювалися. Вона полюбляє падати ниць перед образами. Та хіба намагання стати одним з них — це гріх? Та й сама ж вона знайшла для мене цей конкурс, сама водила мене щомісяця до стоматолога. Я носила оті клямри на зубах, ті залізяки всенькі ясна мені подерли, а від слизьких рожевих платівок мене аж нудило, і все задля того, щоб у мене була найліпша усмішка у нашому мікрорайоні. Подякувала б, що я намагаюся відшкодувати те, що вона вклала у мої зуби. Ліпше виступати на модельних показах, ніж на військових парадах. Одне слово, хтозна, чого я хочу, та я здобуду це!
Неділя. Кастинг відбудеться наступного вівторка, в готелі «Європейський». Ми з Танею цілісінький день міряли вдягачку. Намалювалися, немов готичні лоліти, комедія, та й годі. Вона якась навіжена: поцупила білизну в своєї старшої сестри. Ми погралися в німфеток-лесбійок, потім поробили гарнюні світлини, перебравшись покоївками, майже голенькі, отак. Таня певна, що я переможу на тому конкурсі. Ох, ми такі дві manga maids,[54] повірте вже на слові, любі мої читальники, бо світлини ніяк не завантажуються, втім, у моєму блозі не лишилося б ніякої таємниці. Ліпше уявіть, як ми цілуємося у мене на ліжку поміж пастельними сукнями і рожевими стьожками… і ці зашнуровані черевички… і наші личка, що шаріються поміж плюшевими ведмедиками…
Понеділок. Блог — теж форма ексгібіціонізму, проте не така небезпечна, як ото ходити голяка подіумом перед ласими французами.
