Франц Кафка – Америка (страница 4)

«Підійшов би я раніше замість дивитися у вікно», – дорікнув собі Карл і похилив голову та опустив руки на знак того, що згубив будь-яку надію.

Але паровичник не зрозумів його, він, певно, відчув, що Карл має до нього якісь затаєні закиди, і, щоб виправдатись, почав до всього ще й сперечатися – коли чиновників за круглим столом давно вже обурював цей непотрібний галас, який заважав їхній важливій роботі, коли старший касир почав дивуватися капітановому терпінню і ладен був ось-ось вибухнути, коли служник, знову цілком на боці своїх панів, люто міряв паровичника очима, коли врешті чоловік з бамбуковим ціпком, на якого навіть сам капітан час від часу поглядав приязно, уже цілком настроївся проти паро-вичника – той був йому просто відразний, – витягнув маленького записника і, очевидячки, зайнятий чимось зовсім іншим, переводив погляд із записника на Карла.

– Та я ж знаю, – сказав Карл, намагаючись боронитися проти зливи спрямованих до нього закидів паровичника, але все-таки навіть під час суперечки приязно посміхаючись йому. – Ваша правда, авжеж, я в цьому ніколи не сумнівався.

Карлові хотілося схопити паровичника за руки, бо той так вимахував ними, що міг і вдарити: а втім, ще дужче йому хотілося затиснути паровичника в куток і тихо шепнути кілька заспокійливих слів, яких більше ніхто не повинен був чути. Але паровичник наче з ланцюга зірвався. Карл уже навіть намагався хоч трохи втішити себе думкою, що паровичник у крайньому разі силою свого відчаю зможе перетягнути на свій бік усіх сімох чоловіків, присутніх тут. Щоправда, на письмовому столі, на видноті містився апарат з численними кнопками від електричних дротів, і досить було просто натиснути на них рукою, щоб збити колотнечу на всьому кораблі з коридорами, повними ворожих людей.

Тут пан з бамбуковим ціпком, такий досі байдужий, підійшов до Карла й спитав, не дуже голосно, але чітко, зрозуміло навіть серед паровичникового галасу:

– А як вас, власне, звати?

Тієї ж миті, ніби за дверима хтось чекав на ці слова, почувся стук. Служник зиркнув на капітана, той кивнув головою. Тоді служник підійшов до дверей і відчинив їх. Там стояв чоловік у старому френчі, середній на зріст, на вигляд зовсім не з тих, хто працює біля машин, а втім, це був він, Шубаль. Якби Карл не зрозумів цього по очах присутніх, в яких відбивалось певне задоволення, помітне навіть у погляді капітана, він, на свій жах, побачив би це по парович-никові, котрий так стиснув кулаки напружених рук, ніби це стискання важило для нього найбільше і задля нього він ладен був офірувати все, що мав у житті. Він уклав у цей жест усю свою міць, всю силу, яка взагалі ще тримала його на ногах.

І ось він був тут, ворог, вільний од праці, свіжий, у святному вбранні, з конторською книгою під пахвою, очевидно, з платіжними відомостями й робочими документами паро-вичника, і в погляді його світилося безстрашне визнання, що він хоче прочитати настрій кожного з присутніх по черзі по їхніх очах. А вони всі семеро були вже на його боці, бо коли раніше капітан і був чимось незадоволений Шубалем чи, може, хотів тільки показати це, то після жалю, якого йому завдав паровичник, він, здавалося, більше не бачив у старшому машиністові жодних вад. До такої людини, як паровичник, годі поставитися з належною суворістю, і якщо Шубалеві щось і можна було закинути, то лише те, що він за цей час не міг так зламати впертість паровичника, щоб той сьогодні не наважився постати ще й перед капітаном.

Можна було, либонь, ще припустити, що протистояння паровичника з Шубалем справлять те враження, яке б вони мали перед вищим форумом, і на людей, бо хоч як би Шубаль умів прикидатися, а до кінця він напевне не витримає. Короткого вибуху його злості буде досить, щоб відкрити цим панам очі, а Карл уже подбає про це. Він устиг пізнати гостроту розуму та настрій кожного з присутніх, і з цього погляду перебування тут не пройшло для нього марно. Аби ж тільки паровичник міг належно триматися, а він уже, здавалось, зовсім не мав наснаги вести боротьбу. Коли б зараз хтось підвів до нього Шубаля, він, мабуть, стовк би Шубалеві кулаками ненависну голову. Але ступити два кроки до старшого машиніста він навряд чи був би здатний. Чому тільки Карл не передбачив такого очевидного – що врешті Шубалеві доведеться з’явитися, коли не з власної волі, то на виклик капітана? Чому вони з паровичником дорогою сюди не виробили точного плану нападу замість, як вони це зробили, насправді шалено непідготовленими просто увійти кудись, де були двері? Замість пертись отак до канцелярії, анітрохи не підготувавшись? І чи взагалі паровичник годен ще говорити, хоч казати «так» і «ні», коли б це було необхідно на перехресному допиті (правда, таке могло статися тільки в найкращому випадку)? Так він стояв, широко розставивши ноги, коліна йому підгиналися, він трохи підніс голову і хапав ротом повітря, ніби в нього вже не було легенів, щоб його переробляти.

Зате Карл почувався таким сильним, голова в нього була така ясна, як, либонь, ніколи вдома. Коли б його батьки могли побачити, як він у чужій країні перед такими поважними людьми бореться за правду і хоч ще й не здобув перемоги, проте поклав собі будь-що стояти до кінця! Чи вони змінили б свою думку про нього? Чи посадили б біля себе й похвалили б? Чи бодай раз, єдиний раз глянули б йому в очі, такі віддані їм? Марні запитання, та й час геть неслушний, щоб їх ставити!

– Я прийшов, бо гадаю, що паровичник звинувачує мене в якихось нечесних вчинках. Одна дівчина з кухні сказала мені, що бачила, як він прямував сюди. Пане капітане, і ви, шановні панове, я готовий спростувати будь-яке звинувачення документами, а в потребі, й свідченнями неупередже-них, ніким не намовлених очевидців, які чекають за дверима.

Так говорив Шубаль. Це була принаймні зрозуміла мова справжнього чоловіка, і з того, як змінився вираз обличчя присутніх, можна було подумати, що вони вперше по довгому часі знову чують людський голос. Звичайно, вони не помітили, що навіть ця гарна промова має недоліки. Чому перше слово про саму справу, яке спало йому на думку, було «нечесні вчинки»? Може, й справді його треба було звинувачувати в нечесних вчинках, а не в національній упередженості? Дівчина з кухні бачила, як паровичник ішов до бюро, і Шубаль відразу все зметикував? Чи, бува, не почуття провини загострило йому думку? Він одразу ж привів сюди своїх свідків, та ще й називає їх неупередженими й ніким не намовленими? Шахрайство, чистісіньке шахрайство! І ці панове терплять його, та ще й вважають таку поведінку за нормальну? Чому він з’явився не відразу, як дівчина сказала йому про них, а так довго очікував? Мабуть, лиш для того, щоб паровичник устиг зовсім забити баки панам з канцелярії, бо їхньої ясної думки він боявся найбільше. Хіба Шубаль, хоч він напевне давно вже стояв під дверима, не постукав саме тієї миті, коли почув, що чоловік з бамбуковим ціпком запитав про щось зовсім інше, і вирішив, що паровичнику вже кінець?

Усе було ясно і Шубаль мимоволі викрив себе, втім корабельному начальству треба було розповісти це інакше, переконливіше, якось наочніше. Йому потрібне збурення. Отож, Карле, швидко використай принаймні хоч ці кілька хвилин, поки не зайшли свідки і всіх би забалакали!

Але враз капітан дав знак Шубалю почекати, – його справу, вочевидь, на хвильку відкладали; Шубаль миттю відступив убік і стиха заговорив зі служником, який тут таки приступив до нього, і розмова супроводилася то поглядами в бік Карла і паровичника, то переконливими жестами рук. Далебі, Шубаль готувався так до великої промови.

– Ви хотіли щось спитати цього юнака, пане Якобе? – звернувся серед загальної мовчанки капітан до чоловіка з бамбуковим ціпком.

– Атож, хотів, – відповів той і ледь помітно вклонився, дякуючи за увагу. Потім знову спитав Карла: – То як же вас звати?

Карл, гадаючи, що в інтересах великої справи треба швидше покінчити з другорядним – відчепитись від цього настирливого запитувача, вирішив не шукати паспорта, як зазвичай, коли відрекомендовувався, а лиш кинув:

– Карл Росман.

– Але ж бо! – вигукнув той, кого назвали Якобом, і, майже недовірливо усміхаючись, спочатку позадкував від хлопця.

Капітан і старший касир, офіцер і навіть служник теж неабияк здивувалися, що Карла так звуть. Хіба що портові чиновники й Шубаль хоч би тобі вусом моргнули.

– Але ж бо! – повторив пан Якоб і трохи скутим кроком наблизився до Карла. – Тоді я – твій дядько Якоб, а ти мій любий небіж. Я ж цілий час мав таку підозру! – сказав він капітанові, потім обняв і поцілував Карла. Той сприйняв усе це мовчки.

– А вас як звати? – спитав Карл, відчувши, що дядько відпустив його. Він хоч і був дуже ввічливий, але зовсім не схвильований і намагався збагнути, які наслідки може мати ця подія для паровичника. Досі ніщо не говорило про те, що Шубаль може навернути її на свою руч.

– Зрозумійте ж, юначе, своє щастя, – кинув капітан, якому Карлове запитання здалось образливим для особи пана Якоба. Той саме відвернувся до вікна, вочевидь, щоб не показувати присутнім своє схвильоване обличчя, яке він легенько втирав хусточкою. – За свого небожа вас визнав сенатор Едуард Якоб. Тепер на вас чекає блискуча кар’єра, на яку ви раніше навіть і не сподівалися. Ви тільки уявіть собі, як вам усміхнулася доля, тож опануйте себе!