Франц Кафка – Америка (страница 5)
– В мене справді є дядько Якоб в Америці, – відказав Карл, обернувшись до капітана, – але, якщо я вірно зрозумів, Якоб – це прізвище пана сенатора.
– Атож, – кинув капітан з гідністю.
– Ну, мого дядька, брата моєї матері, звуть Якоб, а прізвище ж у нього, звичайно, має бути таке, як у моєї матері до одруження, себто Бендельмайєр.
– Панове! – вигукнув сенатор, який, почувши Карлове пояснення, мерщій одійшов од вікна. Усі, за винятком портових чиновників, зареготали, хто – зворушено, а хто – без ніякого виразу.
«Щоб я сказав щось смішне, то ніби ні», – подумав Карл.
– Панове, – повторив сенатор. – Ви не з моєї і не зі своєї волі були присутні при невеличкій родинній сцені, тому я можу хіба що дещо вам пояснити, бо, як мені здається, тільки пан капітан, – тут вони обмінялися поклонами, – з усім обізнаний.
«Тепер мені справді треба стежити за кожним словом», – сказав собі Карл і зрадів, бо краєчком ока помітив, що паровичник потроху оживає.
– Упродовж багатьох років свого перебування в Америці – а втім, слово «перебування» не зовсім пасує до американського громадянина, бо я є ним усім серцем, – отже, упродовж багатьох років я живу цілком відірвано від своїх європейських родичів з причини, розповідати про яку, по-перше, тут не місце, а по-друге, мені було б справді дуже важко. Я навіть боюсь тієї миті, коли мені, може, доведеться виповісти про неї своєму любому небожеві, бо тоді, на жаль, доведеться бризнути в живі очі йому про батьків та їхніх приятелів.
– Мого любого небожа його батьки – скажемо так, як воно є, – просто прогнали, як женуть кішку за двері, коли та набридне. Цим я не хочу виправдати того, що накоїв мій небіж і за що його так покарано, але його провина така, що сама її назва уже є достатнім виправданням.
– Його, бачте, – правив дядько далі, спираючись на виставленого вперед бамбукового ціпка й злегка похитуючись, чим йому справді вдалося позбавити свою розповідь непотрібної урочистості, яку вона інакше обов’язково мала б, – йому, мов, закрутила голову служниця Йогана Брумер, така собі покоївка років тридцяти п’яти. Словами «закрутила голову» я зовсім не хочу образити свого небожа, але ж важко знайти якісь інші, які більше б пасували.
Карл, який уже підійшов майже до самого дядька, обернувся, щоб на обличчях слухачів побачити, яке враження справила на них розповідь. Ніхто не сміявся, всі слухали терпляче й поважно. Врешті-решт, не будуть же сміятися з сенаторового небожа з будь-якої нагоди. Швидше вже можна було сказати, що паровичник, хоч і ледь помітно, але посміхався до Карла, однак це, по-перше, була ще одна втішна ознака того, що він отямився, а по-друге, заслуговувало на виправдання, бо ж Карл у каюті хотів зробити особливу таємницю із справи, яка тепер спливла наверх.
– І оця Брумер, – казав далі дядько, – привела на світ від мого небожа дитину, здорового хлопчика, яко-го охрестили Якобом, безумовно, на честь моєї скромної особи, – певне, навіть цілком побіжні небожеві згадки про мене справили на дівчину велике враження. На щастя, скажу я вам. Бо що батьки, щоб уникнути аліментів чи якогось іншого скандалу, який стосувався б уже до них самих, – мушу наголосити, що я не знаю ні тамтешніх законів, ані достатків батьків, – отже, щоб уникнути аліментів і скандалу, вони вислали свого сина, а мого небожа, до Америки, для такої подорожі дуже погано, як бачите, його спорядивши, тому хлопець – хіба що сталося б диво, яке ще трапляється в Америці, – був би полишений на самого себе, відразу ж, мабуть, пустившись берега у якомусь завулку нью-йоркської гавані, якби та дівчина не розповіла в листі до мене, що після довгих блукань, врешті, позавчора потрапив до мене, всієї історії, описавши, який мій небіж на вигляд, і розважливо повідомивши назву судна. Коли б мені спало на думку, мої панове, вас розважити, то я зачитав би тут деякі уривки з листа, – він витяг з кишені два великі, густо списані аркуші паперу й помахав ними. – Лист безперечно справив би на вас враження, бо написаний він з дещо наївною, хай і доброзичливою хитрістю і великою любов’ю до батька її дитини. Але я не розкажу більше, ніж треба для ясності, щоб не ятрити ще, певно, не згаслого почуття мого небожа. Якщо захоче, хай прочитає собі на науку листа в затишку кімнати, що вже чекає на нього.
Втім, у Карла не було жодних почуттів до тієї дівчини. У безладді минулого, що відступало чимраз далі, вона сиділа на кухні біля мисника, спираючись на нього ліктями. Вона позирала на Карла, коли той часом заходив на кухню набрати батькові склянку води чи зробити щось для матері. Часом вона, скоцюбившись, писала біля мисника листа, черпаючи натхнення з Карлового обличчя. Часом вона затуляла очі руками, тоді годі було до неї звертатися. Часом вона уклякала перед дерев’яним розп’яттям у своїй маленькій кімнатці поряд з кухнею і молилася; тоді Карл боязко поглядав на неї мимохідь у шпарку прочинених дверей. Інколи вона ганяла по кухні і, регочучись, як відьма, відскакувала назад, наскочивши на Карла. Часом замикала двері, коли на кухню заходив Карл, і тримала клямку рукою доти, доки він не вимагав, щоб вона його випустила. Часом діставала речі, які йому були ні до чого, і мовчки тицяла йому в руки. А якось сказала йому «Карле», і щойно він здивувався цьому несподіваному звертанню, вона, кривлячись і зітхаючи, завела його до своєї комірчини й замкнула двері. А там, палко обнявши Карла за шию, попросила, щоб він роздягнув її, але насправді роздягнула його сама й поклала в своє ліжко, ніби надумала нікому більше не віддавати його, а пестити й голубити до віку вічного.
– Карле, о мій Карле! – шепотіла вона, немов переконувалась, дивлячись на нього, що заволоділа ним до решти, а Карл не відчував анічогісінько і почувався дуже незручно серед купи перин і подушок, які вона намостила, здавалося, навмисне для нього. Потім дівчина й сама лягла в ліжко і вирішила вивідати в Карла якісь таємниці, але він нічого не міг второпати, і вона розсердилась, чи то жартома, чи насправді, почала його торсати, послухала, як б’ється в нього серце, потім притулилась грудьми, щоб і він послухав її, а коли він не зробив цього, припала до нього гола й заходилася так відразливо нишпорити рукою по його тілу, що Карл рвонувся з подушок, але вона міцніше притулилась до нього – Кар-лові здавалось, що куховарка стала частиною його самого, і, можливо, саме через це він зробився страшенно безпорадним. Врешті, вислухавши ще багато побажань скорого побачення, він, зарюмсаний, пішов до своєї кімнати. Таке було, проте дядько здолав зробити з цього цілу історію. А кухарка, виявляється, думала про нього й повідомила дядькові, що він приїздить. Це дуже гарно з її боку, і він колись іще, може, їй віддячить.
– А тепер, – вигукнув сенатор, – я хочу, щоб ти сказав при всіх, дядько я тобі, чи ні!
– Ти мій дядько, – мовив Карл і поцілував сенаторові руку. Той у відповідь поцілував хлопця в чоло. – Я дуже радий, що зустрів тебе, але ти помиляєшся стосовно того, що мої батьки казали про тебе тільки погане. Та й про інше ти розповів не зовсім точно, себто, я гадаю, що насправді все було трохи інакше. Але ж звідси ти й не міг як слід розібратися в цьому ділі, та мені здається, що й невелика біда, коли ці панове не знатимуть усіх подробиць чи матимуть дещо неправильне уявлення про них.
– Прекрасно сказано! – мовив сенатор, підвів Карла до відверто зворушеного капітана і спитав: – Ну як, небіж в мене нівроку?
– Я щасливий, пане сенаторе, – відказав капітан, легенько вклонившись, як кланяються лише люди з військовою поставою, – що можу познайомитися з вашим племінником. Це велика честь для мого корабля, що він став місцем такої зустрічі. Але подорожувати у межидаш-ші було, мабуть, дуже погано, та звідки ж ми могли знати, хто там їде. Взагалі-то ми робимо все можливе, аби якось полегшити пасажирам плавання у межидашші, робимо набагато більше, ніж на американських кораблях, однак нам ще й досі не вдалося перетворити таку мандрівку на втіху.
– Мені вона не зашкодила, – мовив Карл.
– Йому вона не зашкодила! – зареготав сенатор.
– Хіба що, боюся, загубив я свою валізку, – і це йому нагадало все, що з ним сталося і що треба було зробити; Карл озирнувся й побачив усіх присутніх: вони були на своїх місцях, шанобливо принишклі, і витріщалися на нього. Тільки портові чиновники, наскільки це можна було вичитати з їхніх серйозних і самовпевнених рис, жалкували, що прийшли так невчасно, і дзиґарок, який лежав тепер перед ними на столі, важив, певно, для них більше за все, що тут сталося в канцелярії і що, либонь, могло ще статися.
Перший, хто після капітана висловив своє зворушення, був, хоч як це дивно, паровичник.
– Я вас щиро вітаю, – сказав він і потиснув Карлові руку, бажаючи також цим показати щось на кшталт схвалення. Коли ж він потім хотів звернутися з тими самими словами й до сенатора, той подався назад, наче паровичник перебільшив свої права; тож паровичник осікся.