Франц Кафка – Америка (страница 6)

Тепер уже й інші збагнули, що їм треба робити, і навколо Карла та сенатора відразу ж зчинився рейвах. Отож вийшло, що Карл прийняв поздоровлення навіть од Шуба-ля, прийняв і подякував йому за нього. Останні, коли всі знову заспокоїлися, підійшли портові чиновники й сказали двоє слів англійською, що справило кумедне враження.

Сенатор був у доброму гуморі і, щоб натішитись подією до кінця, заходився нагадувати собі й іншим деякі подробиці, що їх присутні вислухали, звичайно, з цікавістю, а не лише для годиться. Так він розповів, що занотував до записника найголовніші Карлові прикмети, які кухарка перерахувала в своєму листі, щоб одразу мати їх під рукою у потребі. І от під час нестерпного паровичникового базікання він, щоб відволіктися, витяг записника і спробував знайти в Карлові прикмети, наведені кухаркою, – звичайно, не надто точні з точки зору детектива.

– І от знайшовся мій небіж! – додав він таким тоном, ніби хотів, щоб його ще раз поздоровили.

– А що тепер буде з паровичником? – спитав Карл, нехтуючи дядьковою розповіддю. Хлопець вважав, що нове становище дозволяє йому говорити все, що він думає.

– З паровичником буде те, що він заслужив, – сказав сенатор, – і що вважає за доцільне пан капітан. Гадаю, що паровичника з нас уже досить, і навіть більше, ніж досить. Кожен із присутніх з цим, певно, погодиться.

– Однак коли йдеться про справедливість, це нічого не значить, – мовив Карл. Він стояв між сенатором та капітаном і гадав, що, може, у такий спосіб вплине на їхню думку.

А проте паровичник, здавалося, вже ні на що не сподівався. Руки він наполовину засунув за пасок, і від його нервових рухів з штанів висмикнувся край строкатої сорочки. Та йому було на це начхати; він виказав усе своє горе, тепер ще нехай побачать те шмаття, яке він носить на тілі, а потім хай уже й виганяють. Служник і Шубаль, як два найнижчі тут за рангом, зроблять йому цю останню ласку. Тоді Шубаль матиме спокій. Паровичник більше не доводитиме його до відчаю, як висловився старший касир. Капітан зможе до-говоряти самих румунів, скрізь зазавучить румунська, тоді справді все піде краще. Жоден паровичник більше не базікатиме в головній касі, тільки його останнє базікання залишиться доволі-таки приємною згадкою, бо, як заявив ясно сенатор, воно прямо допомогло йому знайти свого небожа. Втім, цей небіж досі не раз прагнув стати йому в пригоді, і тому вже більше ніж віддячив за те, що через нього зустрівся з дядьком; паровичникові й на думку не спадало вимагати від нього ще чогось. Проте хай він хоч сенаторів небіж, однак далеко ще не капітан, а сердиті слова, врешті, злетять з капітанових вуст. Думаючи так, паровичник намагався не дивитися на Карла, але, на жаль, у цій кімнаті, повній ворогів, йому не було більше на кому зупинити свій погляд.

– Ти не розумієш стану речей, – сказав Карлові сенатор. – Тут, може, йдеться про справедливість, но водночас ідеться й про дисципліну. І те, й інше, а надто останнє, має вирішувати пан капітан.

– Це так, – пробурмотів паровичник. Всі, хто чув і розібрав его слова, здивовано посміхнувся.

– Крім того, заважаємо панові капітанові виконувати службові обов’язки, яких у нього, певно, зараз, по приїзді до Нью-Йорку сила-силенна, ми вже так довго, що нам достоту час залишити судно. А то ми своїм нікому не потрібним втручанням зробимо цілу історію з дріб’язкової сварки двох машиністів. Взагалі-то я чудово розумію твій вчинок, любий небоже, однак саме це дає мені право якнайшвидше забрати тебе звідси.

– Я зараз же накажу приготувати для вас човен, – мовив капітан, і Карл здивувався, що він і не подумав заперечити дядькових слів, які можна було, безсумнівно, оцінити тільки як самоприниження. Старший касир притьмом кинувся до столу й передав боцманові по телефону наказ капітана.

«Часу в мене обмаль, – сказав собі Карл, – але, не образивши всіх, я нічого не вдію. Не можу ж я покинути зараз дядька, по тому, як він насилу знайшов мене. Капітан, щоправда, ввічливий, але й тільки. На дисципліні ввічливість його кінчається, а говорив дядько, мабуть, цілком щиро. З Шубалем я не хочу розмовляти, шкодую навіть, що подав йому руку. А всі інші, хто тут є, – то взагалі покидьки».

І, так думаючи, він повільно підійшов до паровичника, вийняв з-за паска його праву руку і легенько взяв її в свою.

– Чому ж ти мовчиш? – спитав він. – Чому ти все терпиш?

Паровичник тільки насупився, ніби підбирав слова для того, що має сказати. Дивився він на Карлову й на свою руку.

– З тобою повелися так несправедливо, як ні з ким на судні, я це напевне знаю. – Карл сплів свої пальці з паро-вичниковими, і той озирнувся довкола блискучими очима, ніби йому випала велика втіха, яку йому ніхто не може при-винити.

– Тобі треба захищатися, сказати, так це чи ні, інакше люди не матимуть ніякого уявлення про правду. Обіцяй, що послухаєшся мене, бо сам я, мабуть, з багатьох причин зовсім не зможу більше тобі допомогти.

І Карл заплакав, цілуючи паровичникові руку, підніс її, велику, майже неживу, до свого обличчя й притиснув до щоки, ніби коштовність, від якої доводилося відмовлятися. Відразу ж біля нього опинився дядько-сенатор і силоміць відтягнув його геть.

– Паровичник, видно, приворожив тебе, – кинув він, проникливо дивлячись поверх Карлової голови на капітана. – Ти почувався самотнім, аж раптом з’явився паровичник, тепер ти вдячний йому, це заслуговує всілякої похвали. Але вже не заходь задля мене надто далеко і вчись розуміти своє становище.

У коридорі знявся галас, чути було окремі вигуки і, здавалося, хтось навіть грубо грюкнув у двері. До канцелярії зайшов якийсь матрос, трохи здичавілий, підперезаний жіночим фартухом.

– Там люди, – сказав він, рухаючи ліктями, ніби й досі пробивався крізь юрбу. Врешті він отямився і хотів був віддати честь капітанові, коли помітив, що на ньому фартух. Він зірвав його, шпурнув додолу й вигукнув: – Це просто свинство! Нап’яли на мене фартуха!

Але тоді він клацнув каблуками й віддав капітанові честь. Дехто спробував посміхнутися, на що капітан суворо зауважив:

– Оце я зву добрим гумором. Хто там, у коридорі?

– То мої свідки, – озвався Шубаль, виступаючи наперед. – Уклінно прошу вас пробачити їм непристойну поведінку. Коли позаду залишається морська подорож, люди часом поводяться як навіжені.

– Зараз же кличте їх сюди! – наказав капітан і, повернувшись до сенатора, мовив люб’язно, але швидко: – Чи не будете ви, шановний пане сенаторе, такі ласкаві, що підете тепер із своїм небожем за цим матросом, який посадить вас у човен? Мені й не описати достоту, якою радістю і якою честю було для мене особисте знайомство з вами, пане сенаторе. Хотів би лишень, щоб мені хутко випала нагода продовжити, пане сенаторе, нашу перервану розмову про стан американського флоту і щоб нас знову, можливо, перервали у такий приємний спосіб, як сьогодні.

– Поки що мені вистачає і цього одного небожа, – сміючись, сказав дядько. – А тепер щиро дякую за вашу люб’язність і бувайте здорові. Проте цілком можливо, що коли ми, – він ласкаво пригорнув до себе Карла, – подамося в подорож до Європи, то побудемо з вами довше.

– Я був би щиро радий цьому, – мовив капітан. Вони з сенатором потиснули один одному правиці; Карл же зміг тільки похапцем, мовчки подати капітанові руку, бо того вже обступило чоловік із п’ятнадцять, які на чолі з Шубалем хоч і трохи збентежено, але з галасом зайшли до канцелярії. Матрос попросив сенатора йти попереду; свідки, кланяючись, розступились, і сенатор з Карлом легко пройшли між схиленими людьми. Здавалось, що ці зрештою добродушні люди сприйняли суперечку між Шубалем і паровичником за жарт, і навіть перед капітаном безнастанно сміялися. Серед них Карл помітив і посудницю Ліну, котра, весело підморгуючи йому, одягала фартух, який матрос шпурнув додолу; виявилося, що він належав їй.

Прямуючи за матросом, Карл і дядько вийшли з канцелярії й завернули у невеличкий коридор, який через кілька кроків привів їх до маленьких дверей, звідки вони короткими сходами спустилися до приготованого для них човна. Матроси в човні, коли їхній командир скочив туди одним стрибком, – повскакували і відсалютували. Сенатор саме напучував Карла, щоб той спускався обережно, як Карл ще на верхньому східці раптом зайшовся плачем. Сенатор обняв його правою рукою за шию, пригорнув до себе, а лівою погладив по голові. Так, притулившись один до одного, вони східець за східцем спустилися в човен, де сенатор знайшов Карлові зручне місце якраз навпроти себе. Потім він зробив знак, матроси відштовхнулись від корабля і відразу щосили завеслували. Щойно вони відпливли на кілька метрів, як Карл несподівано побачив, що пливуть вони з того боку корабля, на який виходять вікна головної каси. З усіх трьох вікон визирали Шубалеві свідки і так приязно бажали їм щасливої дороги й махали руками, що навіть дядько подякував їм, а один матрос умудрився послати рукою поцілунок, не перестаючи гребти. Справді було так, наче ніякого паровичника більше не існувало. Карл, який майже торкався своїми коліньми дядькових, пильно подивився йому у вічі, і його взяв сумнів, чи зможе цей чоловік коли-небудь заступити йому паровичника. Втім, і дядько ухилився від його погляду і дивився на хвилі, що гойдали їхній човен.