Франц Кафка – Америка (страница 3)

В кімнаті, звичайно, відразу всі пожвавішали. Корабельний офіцер підхопився з-за столу, панове з портової управи дивилися незворушно, але уважно; обидва пани під вікном приступили один до одного, а служник, гадаючи, що йому не місце там, де виявляє зацікавлення вище панство, відступив назад. Паровичник при дверях напружено чекав моменту, коли знадобиться його допомога. Врешті головний касир різко обернувся в своєму фотелі праворуч. Карл витягнув зі своєї потайної кишені, яку зовсім і не ховав від поглядів цих людей, свій закордонний паспорт і, розгорнувши, поклав його, замість відрекомендуватися, на стіл. Старший касир, здавалося, великої ваги паспортові не надав, бо відцопнув його двома пальцями набік, і тоді Карл, так ніби з формальностями, на щастя, було покінчено, знову заховав паспорт до кишені.

– Дозволю собі сказати, – почав він потім, – що, як на мене, пана паровичника скривджено. Тут є якийсь Шубаль, який з нього збиткується. А пан паровичник тим часом служив на багатьох кораблях, які він може вам перерахувати, і всюди ним були задоволені; він старанний, любить працю, і справді не зрозуміло, чому саме на цьому судні, де служба не така страшенно важка, як, наприклад, на торговому вітрильнику, він мав би бути не на місці. Тим-то лише наклеп заважає йому підноситися по службі й не дає здобути визнання, інакше він обов’язково здобув би його. Я розповів про це лиш загалом, а докладно всі свої скарги викладе вам він сам.

Цими словами Карл звертався до всіх присутніх, бо й справді його слухали всі, і було найпевніше, що серед усіх разом знайдеться швидше якийсь праведник, і праведником цим буде саме старший касир. Окрім того, Карл хитро змовчав, що познайомився з паровичником зовсім недавно. Взагалі ж Карл говорив би ще краще, якби його не збентежило червоне обличчя чоловіка, що тримав бамбуковий ціпок, – його він уперше побачив з свого теперішнього місця.

– Це все правда слово в слово, – мовив паровичник, перш ніж його встигли спитати про щось, навіть узагалі перш аніж хто-небудь на нього глянув. Цей надмірний поспіх став би великою помилкою, якби чоловік з орденами, який був – Карл тепер збагнув це – самим капітаном, не поклав, очевидно, вислухати паровичника. Він простягнув руку і твердим голосом покликав паровичника.

– Ходіть-но сюди! – мовив він, наче молотом ударив. Тепер усе залежало від поведінки паровичника, бо щодо справедливості його справи Карл не мав жадного сумніву.

На щастя, принагідно з’ясувалося, що світа парович-ник-таки повидав. На диво спокійно він вийняв одним рухом із своєї валізки жмут паперів, а також записника, підійшов, ніби це була звичайна річ, до капітана, анітрохи не звертаючи уваги на старшого касира, і розклав на підвіконні свої докази. Старшому касирові нічого іншого не лишалось, як втрутитись.

– Цей чоловік знаний ябедник і більше сидить у касі, аніж у машинному відділі, – заходився пояснювати він. – А Шубаля, цього спокійного чолов’ягу, він довів до цілковитого розпачу. Послухайте! – звернувся він до паровичника. – Далебі, ви перебираєте через край зі своїм нахабством. Ви стали надміру настирливий. Скільки разів вас уже витурювали з каси під час виплати, чого ви з вашими, зовсім і незаперечно необґрунтованими домаганнями заслуговуєте! А скільки разів ви бігали звідти до головної каси! Скільки разів вам по-доброму казали, що Шубаль – ваш безпосередній начальник і вам, як підлеглому, треба з ним домовлятись. А тепер ви приходите ще й сюди, коли тут пан капітан, і не соромитесь надокучати навіть йому, ба ще й маєте сміливість приводити сюди цього хлопчиська, якого я взагалі вперше бачу на судні, навчивши його виголошувати ваші безсоромні звинувачення.

Карл насилу стримався, щоб не підскочити до нього. Але тут як уродився капітан.

– І все-таки давайте вислухаймо цього чоловіка, – мовив він. – Бо Шубаль уже й так мені здається надто незалежним з якогось часу – не те, щоб я хотів щось сказати на вашу користь.

Останні слова стосувались паровичника, та було й зрозуміло, що капітан не міг відразу за нього заступитися, проте все, здавалось, ішло до ладу. Паровичник заходився щось пояснювати і з самого початку опанував себе, величаючи Шубаля «паном». Як тішився Карл біля покинутого касиром столу, де він раз по раз, радий мов дитина, надавлював на терези, на яких важили листи. Пан Шубаль несправедливий! Пан Шубаль дає перевагу чужинцям! Пан Шубаль вигнав паровичника з машинного відділу і звелів йому чистити вбиральні, що аж ніяк не входить в обов’язки паровичника! – Ділові якості пана Шубаля, і ті взято під сумнів, начебто вони більше показні, а насправді їх не було. Слухаючи ці слова, Карл пильно, щосили в’їдався очима в капітана, лагідно, ніби той був його колегою, аби тільки трохи невдалі вислови паровичника не спричинилися до його неласки. Одначе з усіх тих розмов нічого не можна було до пуття зрозуміти, і коли капітан дивився й досі поперед себе і в очах його світився рішучий намір дослухати цього разу паровичника до кінця, то іншим панам терпець увірвався, і невдовзі голос паровичника вже не звучав упевнено на все приміщення, а це вже було небезпечно. Перший почав гратися своїм ціпком чоловік у цивільному, стукаючи ним, щоправда, тихенько, об паркет. Інші панове поглядали сюди й туди. Чиновники з управи порту взялися за документи й заходилися, хоч ще й трохи неуважно, їх гортати, корабельний офіцер знову підсунув ближче до них свого стільця, а старший касир, гадаючи, що вже виграв справу, іронічно зітхнув. Серед цієї загальної неуваги, схоже, тільки служник, який трохи співчував горю бідняка, що опинився перед панами, здавалось, ще слухав його і поважно кивав Карлові головою, ніби хотів цим щось сказати.

Тим часом за вікнами тривало портове життя: пласка баржа з цілою горою бочок – їх довелося добре укласти, щоб вони не розкочувалися, – пропливла повз корабель, і в каюті запала темрява: невеличкі моторні човни, що їх Карл тепер, коли б мав досить часу, міг би як слід роздивитися, стрілою мчали вдалину, скоряючись порухові рук людини, що стояла за стерном. З шумовиння подекуди виринали химерні поплавці і відразу ж під здивованим поглядом Карла тонули знову; човни з океанських пароплавів, що їх матроси, завзято веслуючи, вели до берега, були повні пасажирів; вони, як і належало, сиділи спокійно й очікувально, хай багато хто з них не міг відмовитися від втіхи крутити головами, стежачи за цими мінливими лаштунками. Нескінченний рух, неспокій, перенесений з неспокійної стихії на безпомічних людей та на витвори їхніх рук.

Та все закликало до поспіху, до виразності, до вкрай ретельного змалювання; а що ж робив паровичник? Говорячи, він увесь обливався потом, паперів, що на вікні, він уже давно не міг тримати в тремтячих руках; з усіх сторін світу напливали на нього нарікання на Шубаля, з яких, на його думку, одного-єдиного вистачало би, щоб остаточно цього Шубаля поховати, втім усе, що він міг продемонструвати капітанові, була лише якась сумовита коловерть усього водночас. Пан із бамбуковим ціпком давно уже тихенько посвистував у стелю, панове з портової управи вже затримували офіцера за своїм столом і жодним виразом обличчя не давали на розум, що збираються його відпустити, було очевидно, що тільки капітанова незворушність стримує старшого касира від того, щоби втрутитися, а служник, поштиво виструнчившись, щомиті очікував капітанового наказу, що вчинити з паровичником.

За таких обставин Карл не міг більше стовбичити без діла. Тим-то він повільно рушив до паровичника й капітана, гарячково міркуючи, як би його вправніше зарадити справі. І справді був уже час, бо ще якась мить, і вони могли б обидва вилетіти з бюра. Капітан, може, людина і незла і, крім того, зараз, як здавалось Карлові, мав якусь особливу причину показати себе справедливим начальником, але ж, врешті, людина – не інструмент, щоб на ній грати, як тобі заманеться, а саме так і робив паровичник, щоправда, через те, що обурення в душі в нього било через край.

Тому Карл мовив йому:

– Вам треба сказати все це простіше, зрозуміліше, бо з того, що ви розповідаєте, пан капітан нічого не може втямити. Хіба він пам’ятає всіх машиністів і юнг на прізвище, а надто на ім’я, щоб, як ви когось назвете, відразу ж зрозуміти, про кого мова? Обдумайте свої скарги, скажіть насамперед найважливіше, а далі перейдете до іншого; може, тоді взагалі все не треба буде й згадувати. Мені ж ви завжди так зрозуміло розповідали.

«Якщо в Америці можна валізи красти, то певно можна час від часу щось і збрехати», – думав він на своє виправдання.

Та якби ж це допомогло! А може, все запізно? Парович-ник хоча й негайно урвав мову, зачувши знайомий голос, та очима, повними вщерть сліз ображеної чоловічої гідно-сти, жахливих спогадів, неймовірних теперішніх поневірянь, йому навіть не вдалося розгледіти Карла. Та й як було йому – Карл мовчки погодився із тим, хто тепер так зненацька замовк, – як було йому раптом змінити спосіб говорити, коли здавалося, що все, що він мав сказати, він уже без найменшого визнання подав, а, з іншого боку, не сказав ще нічого, проте не міг же він змусити цих панів іще раз усе вислуховувати. І саме цієї миті мішається ще й Карл, єдиний його прихильник, хоче дати добру настанову, а натомість показує, що все втрачено.