Франц Кафка – Америка (страница 2)

«Ліпшої поради я йому не дам», – подумав Карл. І взагалі він дійшов думки, що краще було б йому пильнувати своєї валізи, замість давати тут поради, що їх ті сприймають як просто дурні. Передаючи йому назавжди валізу, батько запитав жартома: «Довго ти її матимеш?» І от тепер, певно, ця дорога валіза і справді мов за вітром полетіла. Лишалася єдина втіха, що батько навряд чи дізнається про його теперішнє становище, хіба що вирішить навмисне дізнатися. Про що в компанії і могли повідомити, так це про те, що він прибув у Нью-Йорк. Як на те, Карлові було прикро, що речами з валізи він майже не скористався, хоч, приміром, давно вже треба було поміняти сорочку. Отож він заощаджував не там, де треба було; і тепер, коли на порозі своєї кар’єри Карл мав би охайно вдягнутися, доводиться на люди виходити у несвіжій сорочці. Поза тим утрата валізи йому не муляла б так, бо убрання, яке він мав на собі, було навіть краще за те, що лежало у валізі, бо ж те було про всяк випадок, та й напередодні виїзду матері довелося його поцерувати. Тепер він ще також пригадав, що у валізі був кавалок веронезької салямі, що його мати запакувала йому на знак неабиякої ласки, та дорогою він з’їв лише невеличкий шматочок, бо зовсім не мав апетиту, і тієї юшки, яку роздавали на середньому чардаку, йому зовсім вистачало. Хотів би він мати ту ковбасу на похваті, щоб почастувати нею паровичника. Бо прихильність таких людей здобувають, тицьнувши у руку їм якусь дрібничку, – це Карл знав від свого батька, який, роздаючи сигарети, перетягував на свій бік дрібніших урядовців, з якими мав ділові справи. Тепер з того, що можна було роздавати, Карлові лишалися хіба що гроші, але коли вже йому судилося згубити валізу, то він хотів поки що зберегти недоторканими бодай гроші. Він раз по раз вертав подумки до своєї валізи, і справді не міг збагнути: чому в дорозі він доглядав її так пильно, що не міг склепити очей, а тепер так легко пристав на те, щоб її потягнули. Він пригадав собі ті п’ять ночей, упродовж яких увесь час пильнував малого словака, який розмістився через двоє ліжок від нього й задивлявся на Карлову валізу. Той словак начебто тільки й чекав тієї миті, коли Карл, знемігшись од утоми, на якусь мить задрімає, а він тим часом потягне його валізу з допомогою довгого патика, яким удень він грався чи то виконував якісь вправи. Удень він тримався доволі невинно, але щойно спадала ніч, він починав час від часу підводитися зі свого ліжка і пускати око на Карлову валізу. Карл мав змогу здати з цього собі справу, бо ж хтось із переселенців, опанований неспокоєм, притаманним подорожнім, щоразу то там, то там – хай правилами корабельного розпорядку це й було заказано – запалював світло, щоб зглибити важко зрозумілі проспекти еміграційних агенцій. Якщо таке світло спалахувало під боком, Карл мав змогу трішки покуняти, але коли світло було далеко або й стояла пітьма, тоді йому доводилось оком не стинати. Напруження це його направду виснажило, а тепер з’ясувалося, що воно псові під хвіст. О, цей Бутербавм, хай тільки він мені колись попадеться!

Саме цієї миті ген-ген удалині в досі цілковиту тишу почали вриватися легенькі короткі удари, наче б дитячі кроки, вони поволі наближалися, відлунюючи чимраз сильніше, і тоді виявилося, що це мірно ступають якісь чоловіки. Рухалися вони, вочевидь, як це буває у вузьких проходах, один по одному, лунало щось на взір побрязкування зброї. Карл, який майже дійшов до того, що ладен був забути про валізу й про словака й, випроставшись у ліжку, заснути, раптом підхопився і штовхнув паровичника, щоб збудити увагу й того, бо валка, здавалось, ось-ось мала опинитися біля дверей.

– Це корабельна оркестра, – мовив паровичник, – вони грали нагорі, а зараз ідуть пакуватись. Уже усе готове, і ми можемо йти. Ходіть!

Він ухопив Карла за руку, ще в останню хвилину зняв зі стіни образ Божої Матері, який висів над ліжком, поклав його до нагрудної кишені, схопив свою валізу і разом з Карлом мерщій вийшов з каюти.

– Тепер я піду до контори й скажу свою думку тим панам. Жодного пасажира там не лишилось, і оглядатися на когось ні до чого.

Ці слова паровичник повторив кілька разів на різні лади, а тоді спробував, не зупиняючись, розчавити пацюка, кинувши ногу вбік, але той лише хутчіш сховався у дірці, обравши її своєчасно. Назагал паровичник був повільний у своїх рухах, бо хоч і мав довгі ноги, але вони були занадто дебелі.

Вони пройшли через якесь відділення кухні, де кілька дівчат у брудних фартушках – вони навмисне їх забруднювали – мили у великих кадубах посуд. Паровичник покликав одну з них на ім’я Ліна, поклав руку на її стан і трохи пройшовся з нею так, а вона кокетливо притискалася до його плеча.

– Зараз мають заплатити. Хочеш зі мною? – запитав її.

– А нащо мені той клопіт, краще принеси-но мені гроші сам, – відказала вона, вислизнула з-під його руки й майнула геть. – Де ти підчепив такого вродливого хлопця? – вигукнула вона на додачу, втім, не чекаючи відповіді. Чути було, як, покидавши роботу, дівчата засміялися.

Втім, вони пішли далі й зупинилися перед дверима, над якими був якийсь випуст, підтримуваний невеличкими, позолоченими каріатидами1. Як на звичайне корабельне устаткування, виглядало це надто розкішно. Карл, як він помітив, досі тут не бував; видно, ця частина корабля призначалася тільки для пасажирів першого й другого класу, і щойно тепер, коли треба було влаштувати велике прибирання корабля, двері, що закривали сюди вхід, зняли. І справді, вони стріли кількох чоловіків з мітлами на плечах, і паровичник привітався з ними. Карла здивував великий рух, про який він на своєму середньому чардаку і не підозрював. Уздовж коридорів тягнулися дроти електричних мереж, і раз по раз дзеленьчав невеликий дзвінок.

Паровичник шанобливо постукав у двері й, почувши «заходьте», рухом руки дав Карлові знати, що можна безбоязно заходити. Той підійшов, але на порозі кімнати завмер. За трьома вікнами її він бачив морські хвилі, і, споглядаючи їхнє мирне дихання, відчув, як йому тьохнуло серце, наче він не бачив моря цілих довгих п’ять днів. Великі кораблі перетинали один одному шлях і скорялися під ударами хвиль у міру своєї ваги. Коли приплющити очі, здавалося, наче кораблі хитаються під тягарем свого вантажу. На їхніх щоглах майоріли вузькі, але довгі прапори: від руху вони, щоправда, розгортались, але час від часу й обвисали. З військових кораблів, мабуть, просалютували, цівки одного з них, а пропливав він не надто далеко, – виблискуючи боками сталевої обшивки, лагідно погойдувалися на тлі певної, але не надто рівної плавби. В око впадало, як малі кораблики й човни, принаймні від дверей, ген-ген звиваються поміж великих кораблів цілими табунцями. Втім, за всім цим стояв Нью-Йорк і дивився на Карла сотнями тисяч очей своїх хмарочосів. Так, з цієї кімнати тобі було видно, де ти є.

За одним круглим столом сиділо троє панів; один із них був корабельний офіцер у синьому морському строї, два інші, службісти портової управи, були вбрані в чорні американські мундири. На столі лежали чималі стоси всіляких паперів, які спочатку з пером у руці оглядав офіцер, щоб потім передати тим двом іншим, які то перечитували їх, то щось собі виписували, то стромляли в свої течки, якщо один із них, майже безупинно тихенько клацаючи зубами, не диктував своєму колезі щось у протокол.

Біля вікна, спиною до дверей, за письмовим столом сидів низький на зріст чоловік, який орудував великими фоліантами, що стояли перед ним один попри один на міцній книжковій полиці на рівні його голови. Побіч нього стояла відкрита, принаймні так здавалося на перше око, порожня каса.

Перед другим вікном було порожньо, і з нього розгортався найкращий вигляд. Утім, біля третього вікна стихенька розмовляло двійко панів. Один із них, одягнений і собі в морський мундир, спирався на підвіконня, граючись руків’ям шпаги. Той, з ким він балакав, стояв, обернувшись до вікна і, похитуючись, то відкривав, то закривав час від часу для погляду частину орденів на грудях іншого. Він був у цивільному й мав тоненький бамбуковий ціпок, який, через те, що він стояв руки в боки, стирчав наче шпага.

Щоб усе роздивитися, часу в Карла було небагато, бо невдовзі до них приступив служка і поглядом запитав шмаровоза, так ніби той був сторонньою людиною, чого він хоче. Шмаровоз відповів так само тихо, як його й запитали, що хоче перебалакати з головним касиром. Своєю чергою, рухом руки служник відхилив це бажання, втім, навшпиньки пішов, великим колом обходячи круглий стіл, до пана з фоліантами. Той пан – видно це було виразно – достоту заціпенів, почувши слова служки, але врешті обернувся до того, хто хотів з ним говорити, і завзято замахав руками, рішуче боронячися проти паровичника, а ураз для певності й проти служки. Тоді цей повернувся назад до паровичника і сказав йому в такому тоні, наче б зраджував йому якусь таємницю:

– Пензлюйте мерщій з цієї кімнати!

Почувши таку відповідь, паровичник обернувся до Карла, так ніби звертався до власного серця, якому хотів зажалітися на свої поневіряння. Не міркуючи багато, Карл кинувся вперед, так перебіг кімнату, що трохи навіть зачепивши офіцера у фотелі; служник, зігнувшись, із розпростертими руками кинувся йому навперейми, наче ловлячи комаху, але Карл перший опинився біля стола старшого касира й ухопився за нього на той випадок, якби служник спробував відтягнути його геть.