Франц Кафка – Америка (страница 1)
Франц Кафка
Америка
Паровичник
Коли шістнадцятирічний Карл Росман, якого бідолашні батьки відрядили до Америки через те, що якась покоївка спокусила юнака і привела байстрюка, дедалі повільніше запливав на кораблі в нью-йоркську гавань, статуя Свободи, яку він вгледів ще здалеку, раптово постала перед ним наче залита яскравим сонцем. Її рука з мечем, як і перш, була піднесена вгору, а навколо фігури її гуляли вітри.
– Яка висока! – сказав він собі, тоді як дедалі густіший потік тягонош, поминаючи його, мало-помалу, хай він зовсім не збирався поки виходити, виніс його аж до бортового поруччя.
Юнак, з яким Карл трохи познайомився під час плавання, поцікавився в нього мимохідь:
– Що, ще не наважуєтеся зійти?
– Я готовий, – сказав Карл, посміхнувшись йому, і з викликом, бо ж був хлопчина міцний, завдав на плече свою валізу. Але, поглянувши на свого знайомого, який, помахуючи палицею, вже плив геть з натовпом інших пасажирів, він розгубився, згадавши, що забув у каюті свою парасольку. Він попросив знайомого – це його навряд чи втішило – зробити йому послугу і пригледіти за його валізою, озирнувся, щоб зорієнтуватися, як сюди повернутись, і поквапився геть. Внизу, на свій жаль, Карл виявив, що прохід, який вельми скоротив би його шлях, уперше виявився закритий, що, мабуть, було пов’язано з повною висадкою пасажирів, і тепер йому довелося шукати східники, що змінювали один одного, йти через безконечні обвідні коридори, повз якусь кімнату з забутим письмовим столом, – аж поки насправді, бо ж проходив цим шляхом він якийсь раз чи два і завжди у великій компанії, остаточно і безповоротно не заблукав. У повній безпорадності, не бачачи навколо ні душі, а тільки чуючи над собою шурхотіння тисяч людських ніг і вловлюючи далекий відгомін уже зупинених машин, він, не роздумуючи, постукав в перші-ліпші маленькі двері, біля яких зупинився в своїх блуках.
– Відкрито, – крикнули зсередини, і Карл з полегшенням штовхнув двері. – Якої болячки ви гупаєте як божевільний? – запитав кремезний парубійко, тільки-но глянувши на Карла. Звідкись згори через ілюмінатор у жалюгідну каюту падало каламутне світло, що давно розсіялося в надрах корабля; ліжко, шафа, стілець і чоловік тулились одне до одного, як в камері схову.
– Я заблукав, – знітився Карл. – Під час плавання я якось не звернув уваги, що корабель страх який великий.
– Так, правда ваша, – мовив чоловік з відтінком гордості, і далі вовтузячись із замком невеликої валізи, що його він раз по раз закривав обома руками, щоб почути, як клацає защіпка. – Та заходьте ж! – вигукнув він. – Не стоятимете ж ви в коридорі!
– Я не заважатиму? – запитав Карл.
– А чому тут можна завадити?!
– Ви німець? – Карл вирішив про всяк випадок підстрахуватися, бо ж багато чув про небезпеки, що чигають на емігрантів в Америці, надто від ірландців.
– Та німець, німець, – сказав чоловік.
Карл ще вагався. Тут чоловік раптово вхопився за клямку дверей і, рвучко їх зачиняючи, втягнув до себе разом з дверима й Карла.
– Я не терплю, коли за мною підглядають з коридора, – правив він далі, знову заходившись коло своєї валізки, – бо кожен біжить повз двері і заглядає сюди, таке не кожен витримає.
– Але в коридорі нема ні душі, – зауважив Карл, ніяково притиснутий до спинки ліжка.
– Зараз порожній, – мовив чоловік.
«Та ж ідеться про зараз, – подумав Карл. – З ним важко говорити».
– То лягайте на ліжко, там більше місця, – сказав чоловік.
Карл заліз, як міг, до ліжка, голосно засміявшись з того приводу, що не пощастило вскочити туди за першим разом. Та ледь опинившись у ліжку, він раптом скрикнув:
– О Господи, я зовсім забув про свою валізу!
– А де вона?
– На чардаку, залишив я її біля одного знайомого. Як тільки його звати? – І Карл витягнув із спідньої кишені, що її мати пришила йому на дорогу до підбивки піджака, візитівку. – Бутербавм. Франц Бутербавм.
– Чи валіза вам дуже потрібна?
– Звісно.
– Тоді нащо ж ви віддали її незнайомцю?
– Я забув унизу свою парасолю і побіг її забрати, а тягати з собою валізу не хотілось. А тоді до того всього я ще й заблудився.
– Ви самі? Без товариства?
– Так, сам.
«Треба, либонь, триматися цього чоловіка, – майнуло Карлові в голові, – де я зараз знайду кращого товариша!»
– І тепер ви ще й залишились без валізки? Я вже не кажу про парасольку.
Чоловік сів на стілець, ніби справи Карла нарешті трохи зацікавили його.
– Але мені здається, що валізка не пропала.
– Блажен, хто вірує, – такому тепло жити! – сказав чоловік, завзято чухаючи коротку темну густу чуприну. – У новій гавані на кораблі заходять і нові звичаї. У Гамбурґу Бутербавм, можливо, й стеріг би вашу валізку, але тут і його, і валізку, вочевидь, як лиз злизав.
– Коли так, то мені треба зараз же виглянути нагору, – мовив Карл, озираючись, як би йому видобутися.
– Та сидіть уже, – сказав чоловік і стусаном у груди, досить-таки брутально, повернув його на ліжко.
– Чого це я маю сидіти? – сердито спитав Карл.
– А тому, що бігти туди ні до чого, – відказав чоловік. – Я за хвильку теж ітиму, от і підемо разом. Валізку або вкрали, тоді лиху не зарадиш, або ваш знайомий залишив її, тоді що менше буде на судні людей, то швидше ми її знайдемо. Те ж саме з вашою парасолькою.
– Бачу, на кораблі ви орієнтуєтесь? – недовірливо спитав Карл, і хай думка, що на порожньому судні речі знайти легше, була переконлива, цією фразою незнайомець закинув у нього сумнів.
– Я ж корабельний паровичник, – відказав чоловік.
– Ви – паровичник! – вигукнув Карл радісно, наче сказане перевершувало всі його сподівання, і, спершись на лікті, придивився до чоловіка уважніше. – Якраз біля тієї комірчини, де я спав з одним словаком, був отвір, у який я бачив машиновню.
– Атож, там я й працював, – зауважив паровичник.
– Я завжди дуже цікавився технікою, – сказав Карл, думаючи й далі про щось своє, – і, певно, бути б мені згодом інженером, якби не мусив виїздити до Америки.
– Що ж вас примусило виїхати?
– Ет, пусте! – мовив Карл і махнув рукою, наче жбурляючи всю цю історію геть. При тому він подивився з усмішкою на паровичника, ніби просячи вчинити йому ласку і нічого не питати більше.
– Мабуть, на те була причина, – зауважив паровичник, і годі було зрозуміти, чи хотів би він почути про ту причину, чи ні.
– Тепер і я міг би стати паровичником, – сказав Карл, – моїх батьків не обходить, ким я стану.
– Моє місце звільняється, – зауважив шмаровоз, цілком певний сказаного, застромив руки в кишені штанів, а ноги в пом’ятих і засмальцьованих, сіро-сталевого кольору штанях закинув, щоб їх випростати, на ліжко. Мусив Карл відсунутися до стіни.
– Ви лишаєте корабель?
– Атож, сьогодні ми забираємося геть.
– І чому? Не подобається вам тут?
– Так, причиною цьому умови; не завжди притичина в тому, чи подобається щось комусь, чи ні. Між іншим, правда ваша, особисто мені не подобається. Ви, вочевидь, не покладали серйозно стати паровичником, і тоді не було нічого простішого. Я наполегливо вас відраджую від цього ремесла. Коли ви хотіли студіювати в Європі, то чому б вам не спробувати тут? Куди європейським університетам братися до американських…
– Можливо, – відказав Карл, – але грошей на студії в мене як кіт наплакав. Щоправда, читав я про одного чоловіка, що вдень працював у якійсь установі, а вночі вчився, аж поки здобув титул доктора і, здається, навіть став бургомістром, але витривалість на таке потрібна неабияка, правда ж? Боюся, що її мені бракує. До того ж і учнем я був не надто старанним, й зі школою, правду кажучи, розпрощався легко. І в тутешніх школах вимоги, певно, багато суворіші.
Англійською я майже не розмовляю. І взагалі тут, здається мені, проти чужинців упереджені.
– Ви теж це зауважили? Ну, тоді все гаразд. Значить, ви той, хто мені і потрібен. Бачите, ми тут на німецькому кораблі, належить він лінії Гамбурґ—Америка, чому ж тут не ми, самі німці? Чому головний машиніст – румун? А прізвище його – Шубаль. Диво, та й годі. І цей шевлюга на німецькому кораблі тягне з нас жили! Не думайте, – задихався паровичник, махаючи руками, – що я просто вирішив побурчати. Я знаю, що у вас нема жадного впливу і самі ви ще той бідолаха. Це вже аж надто! – І він заходився гамселити кулаками по столі, не зводячи з нього очей. – Я ж на стількох пароплавах служив, – і він проказав одну по одній назви із двадцяти одним духом, як одне слово, так що Карлові аж у голові заморочилось, – і одержував нагороди, мене хвалили, я був робітником, якого капітани любили, а якось я працював на вітрильнику кілька років, – він підвівся, наче даючи навзнак, що це було вершком його життя, – а тут, на цьому кориті, де все суворо розписано, де жодного жарту не почуєш, тут я ламаного шеляга не вартий, весь час стою кісткою в горлі тому Шубалеві, тут я нероба, який заслуговує лише на те, щоб його викинули геть, і платню дістаю з чиєїсь ласки. Ви щось тут розумієте? Я – ні.
– Ви не можете дозволяти, щоб до вас так ставилися, – мовив Карл схвильовано. Він майже забув про те, що під ногами в нього хистка корабельна палуба, а сам він – на березі невідомого материка: так затишно було йому на ліжку паровичника. – З капітаном ви вже говорили? Просили його, щоб він вас захистив?
– А, ідіть-но ви, краще йдіть геть. Я не хочу вас тут бачити. Ви не слухаєте, що я кажу, і наставляєте мене своїми порадами. Як мені зараз піти до капітана! – стомлений паровичник знову сів і вхопив обличчя руками.