Франческо Петрарка – До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь) (страница 16)
А в г у с т и н
Я міг би ґрунтовно тобі заперечити, але нехай тебе присоромить власна совість, а не моя мова. Я не буду нав’язливим, не стану тортурами витягати з тебе правду, а за звичаєм великодушних месників задовольнюсь простою угодою: попрошу, щоб ти й надалі рішуче відкидав те, чого, за твоїми словами, ти уникав донині. А якщо твоя тілесна врода почне спокушати твою душу, подумай, якого сумного вигляду приберуть невдовзі твої члени, які зараз тобі так подобаються, і якими жахливими видались би вони тобі самому, якби ти міг потому їх побачити; тож частіше повторюй слова видатного філософа: «Я народжений для вищого призначення, а не для того, щоб бути рабом свого тіла»[55]. Бо справді немає безумства більшого за те, в яке впадають люди, які чепурять своє тіло, забуваючи про його вміст. Якби когось, у здоровому глузді, на короткий час вкинули в темну, сиру і смердючу в’язницю, невже не став би він остерігатися, наскільки можливо, торкатися брудних стін і підлоги, щомиті готовий до виходу і стежити чуйним вухом наближення свого визволителя? А якби він залишив обережність і, вибруднившись з голови до ніг патьоками, з острахом думав би про можливий вихід, якби старанно розмальовував і дбайливо прикрашав брудні стіни, марно намагаючись надати привітного вигляду бридкій вогкій темниці, чи не справедливо було б визнати його божевільним, а його спроби жалюгідними? Проте ви, нещасні, знаючи про це, однаково любите свою темницю! І хоча вас скоро з неї визволять чи, точніше, витягнуть, ви до неї горнетесь і намагаєтесь оздобити її, тим часом як вам слід би її ненавидіти. Достоту, як за словами, що ти вклав в уста батькові величного Сципіона у своїй «Африці»:
Чудовими були б ці слова, аби ти сам сказав собі те, що змушуєш говорити інших. Однак я не можу обминути мовчанням зухвалість твоїх слів, які ти, можливо, вважаєш найсмиреннішими.
Ф р а н ч е с к о
Мені прикро, якщо в якихось моїх словах пролунала погорда, але якщо вчинкам і висловам визначає міру душа, беру свою у свідки, що не мав на думці жодного зухвальства.
А в г у с т и н
Як на те, принижувати інших — це різновид гордині, набагато гірший за незаслужене звеличування себе самого, і я волів би радше, щоб ти прославляв інших, а себе ставив іще вище за них, аніж, розтоптавши всіх, з нечуваної зневаги до інших майстрував щит свого смирення.
Ф р а н ч е с к о
Сприймай це, як знаєш, але я ні собі, ні іншим не надаю великої ціни. Мені огидно розповідати, яку думку я маю про більшість людей на підставі власного досвіду.
А в г у с т и н
Зневага до себе самого не виходить за межі обачності, зневага до інших і небезпечна, і даремна. Але ми ще не все розібрали, що відвертає тебе від мети. Ти знаєш, про що йдеться?
Ф р а н ч е с к о
Називай що завгодно, тільки не закидай мені заздрощів.
А в г у с т и н
Нехай би тобі гординя шкодила не більше, ніж заздрість, від якої ти, на мою думку, вільний. Я хотів обговорити іншу ваду.
Ф р а н ч е с к о
Скажи відверто, що мене збиває на манівці; а відтак уже ти не збентежиш мене подальшими закидами.
А в г у с т и н
Пожадливий потяг до суєтного.
Ф р а н ч е с к о
Облиш, зроби ласку! Ніколи не чув більшої недоречності.
А в г у с т и н
Ти, либонь, забув про те, що допіру обіцяв мені, якщо отак бурхливо реагуєш. А я ж не про заздрощі тобі кажу.
Ф р а н ч е с к о
Але жадоба теж чужа мені більше, ніж будь-кому.
А в г у с т и н
Ти завзято виправдуєшся, але повір, ти не настільки вільний від цієї зарази, як тобі видається.
Ф р а н ч е с к о
Тобто я не вільний від лабетів жадоби?
А в г у с т и н
Так само, як від суєтності.
Ф р а н ч е с к о
Що ж, тисни далі, громадь обвинувачення, коли маєш викривати мене. Цікаво, яку чергову рану ти мені завдаси?
А в г у с т и н
Свідчення істини ти називаєш обвинуваченням і завданням рани? Напрочуд влучно сказав сатирик:
І не менш справедливі слова комедіографа:
Але скажи, на ласку: навіщо стільки турбот гризуть твою душу? Навіщо плекати такі далекосяжні надії в рамках такого короткого життя?
Ти знай читаєш, але нехтуєш цим. Ти відповіси, гадаю, що тебе зобов’язує любов до друзів, і знайдеш гарну назву своїй омані. Однак яке ж це безумство — заради дружби з кимось зробитись ворогом самому собі!
Ф р а н ч е с к о
Я ж не настільки черствий і бездушний, щоб відцуратись турботи про друзів, надто про тих, кого шаную за їхні чесноти або заслуги. Перед одними з друзів я схиляюся, інших поважаю, когось люблю, когось жалію. З іншого боку, я і не настільки великодушний, щоб приректи себе на загибель заради друзів. Розум наказує мені, доки я живий, мати щось на прожиття; звідси моє бажання. І коли ти кидаєш у мене Горацієвим списом, то я прикриюсь Горацієвим щитом:
І оскільки я хочу, висловлюючись його ж таки віршем, бодай
І оскільки страшать мене труднощі мінливого життя, вже скільки воно й триватиме, і родина мені не байдужа, я потроху дбаю про справи — і родинні, і митецькі; але ж тільки з необхідності, як бачиш, вдаюсь до цих клопотів.
А в г у с т и н
Бачу, як глибоко проникли в твоє серце ці думки, які повинні служити виправданням безумству. Але чому ти не відобразив у своїй душі і цих слів сатирика:
Ймовірно, тобі видається надто привабливою смерть на одрі, застеленому багряницею, лежати в мармуровій гробниці і заповідати своїм нащадкам суперечки про багату спадщину. Адже саме заради цих переваг ви так жадаєте багатства. Даремна праця і, повір мені, божевілля. Придивись пильніше до людської природи і ти переконаєшся, що вона здатна задовольнятись малим; а коли обдумаєш власну — то навряд чи народжувалась людина, що могла б задовольнятись меншим, коли б тільки хибна громадська думка не збила тебе з пантелику. Чи то на звичаї народні, чи то на характер самого мовця посилається поет:
А ти, навпаки, коли хочеш жити за своїми переконаннями, а не за примхами божевільного натовпу, мусив би визнати, що тобі найбільше смакує оте коріння. То навіщо мучиш себе? Якщо мірятимеш за своєю натурою, ти вже давно багатий, а стати багатим за оцінками загалу ти ніколи не зможеш: завжди чого-небудь бракуватиме, і гонитва за тим чимось втягуватиме тебе у вир пристрастей. Пам’ятаєш, як славно ти гаяв час мандрівником, у віддаленій сільській садибі? Простягшись на мураві луків, ти прислухувався до дзюрчання потічка; а часом, сидячи на відкритому пагорбі, оглядав вільним оком широку рівнину; чи в затінку, серед зігрітої лагідним сонцем долини, розморений сном, ти насолоджувався тишею; і ніколи не куняв твій розум, а завжди був зайнятий високими думками, і в товаристві самих лише Муз ти почувався самотнім. І коли, за прикладом того старця, про якого Вергілій говорить:
ти із заходом сонця повертався у своє скромне житло, задоволений своїм надбанням, хіба тоді ти не вважав себе найбагатшим і найщасливішим зі смертних?
Ф р а н ч е с к о