Франческо Петрарка – До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь) (страница 17)
На жаль, лише нині я впевнився в цьому і зітхаю, згадуючи ті часи.
А в г у с т и н
Чого ж ти зітхаєш, безумцю? Хто дає тобі приводи для скорботи? Безперечно, твій власний дух, бо йому стало соромно, що стільки років кориться законам своєї природи і досі не розірвав пут свого, як вважає, рабства. Він, неприборканий, тебе тягне за собою, і, якщо ти не погамуєш його, ввергне тебе у смерть. Щойно тобі обридли плоди з твоїх дерев, щойно ти став гребувати простим одягом і товариством сільських мешканців, невситима жадоба знову кинула тебе в галасливий вир міста. Як славно тобі тут ведеться, видно з виразу твого обличчя і твоїх висловлювань. Яких прикростей ти ще тут не зазнав, упертий чоловіче! Однак, нехтуючи сумним досвідом, ти й досі вагаєшся, либонь, обплутаний тенетами гріхів, чи не ухвалить Бог, щоб ти там з власної волі згаяв жалюгідну старість, де під різкою вихователя минуло твоє дитинство. Я був з тобою, коли ще отроком ти не знав ані жадоби, ані жодного честолюбства і мав перед собою велике майбутнє духовної людини. Відтоді вдача твоя перемінилась, горопахо, і що ближча твоя остання путь, то старанніше збираєш гроші в дорогу. А врешті-решт, твоя смерть, що вже близько, бо, напевно ж, не може бути далеко, застукає тебе схиленим над майновими паперами — ледь живого, так само охопленого жагою золота. Адже те, що плекаєш з дня на день, неминуче виростає наприкінці, понад усяку міру.
Ф р а н ч е с к о
Якщо я заздалегідь заощаджую копійчину на старість, хіба моя завбачливість заслуговує на осуд?
А в г у с т и н
Заслуговує на осміяння завбачливість, яка обертається недбальством, коли так переймаєшся віком, що його хтозна, чи досягнеш, і навіть досягнувши, проживеш у ньому найкоротші роки, а водночас забуваєш про те, що неминуче настане і звідки не буде вороття! Така вже ваша мерзенна манера, дбати про скороминуще, нехтуючи вічним. А твоє виправдання своєї омани страхом бідності на схилі років тобі навіяв, гадаю, вірш Вергілія:
Його ти взяв собі за взірець, як ті, про кого каже сатирик:
Але якщо ти не віддався цілковито мурашиним премудростям, спробуй зрозуміти, що немає жалюгіднішої і безглуздішої долі, як усе життя бідувати, щоб не знати бідності. До чого це я? Пропоную тобі бідність? Аж ніяк. Але маєш миритися з нею, якщо доля так склалася. Думаю, за будь-яких обставин не варто вдаватись у крайнощі. Тому я не закликаю тебе наслідувати тим, хто каже: «Людині для життя достатньо хліба й води; з цими харчами ніхто не бідний; хто ними задовольняє свої потреби, той щастям рівний Юпітеру». Я не думаю, що людські потреби обмежуються водою з дарами Церери; а згадані пишні сентенції просто ображають людський слух. Отже, щоб подолати слабкість твоєї природи, я тобі раджу не виснажувати своє єство, а тільки приборкувати його. Твого майна вистачило б на твої головні потреби, якби ти був самодостатнішим; але ж ти сам породив своє невдоволення. Бо з примноженням багатства множаться потреби і турботи — істина ця вже стільки разів висловлювалася, що навряд чи потребує обґрунтування. Внаслідок незбагненної омани і прикрої сліпоти людський дух, всупереч своїй світлій природі і небесному походженню, нехтує небесним і жадає земних металів. Прошу тебе, обміркуй це серйозно і загостри свій внутрішній зір, щоб сліпучий блиск золота не перешкоджав тобі бачити світло істини. Щоразу, коли пазурі жадоби відривали тебе від високих справ заради ницих, невже ти не почувався скинутим з неба на землю, звергнутим із сонму зірок у найглибшу прірву?
Ф р а н ч е с к о
Звісно, відчував; і бракує слів, щоб висловити, як тяжко падав.
А в г у с т и н
Чому ж багаторазовий досвід не переконує тебе, сягнувши вишини, утвердитись там міцніше?
Ф р а н ч е с к о
Я намагаюся всіляко, але, нездатний протистояти людській природі, неминуче зриваюсь. Недарма ж, гадаю, стародавні поети присвятили роздвоєну вершину Парнасу двом богам, щоб про зміцнення внутрішнього духу молитися Аполлону, якого вони називали богом натхнення, а про задоволення зовнішніх потреб — Вакху. Утвердив мене в таких думках не тільки особистий досвід, але також численні свідчення найученіших мужів, поіменним переліком яких не схильний тобі надокучати. Отож, хоч як смішно вірити в юрму богів, згадана ідея поетів не така вже й безглузда; принаймні, застосовуючи її до єдиного Бога, від якого отримуємо всяке сприяння і поміч, я навряд чи відступаю від здорового глузду… якщо тільки не вкажеш мені, де моя помилка.
А в г у с т и н
Щодо цього, не заперечую; але прикро бачити, як нерозумно ти розподіляєш час свого життя. Колись ти цілковито присвячував його гідним трудам, і якщо за необхідністю змушений бував віддати трохи часу на інші клопоти, ти називав цей час змарнованим; а нині ти присвячуєш високому лише оті краплини, що залишаються тобі по вдосконаленню зажерливості. Хто побажав би досягти зрілого віку, знаючи, що він отак змінює людські прагнення? А де ж тому край і де міра? Признач собі межу, і як досягнеш її, зупинись і віддихайся. Тобі відомо, що, вимовлені людиною, мають пророчу силу слова:
То яка кінцева мета твоєї пожадливості?
Ф р а н ч е с к о
Не знати ні браку, ні надлишку, не знати примусу і не попихати іншими — отака моя мета.
А в г у с т и н
Ти мав би струснути з себе людське єство і прибрати божественне, щоб ні в чому не знати браку. Чи тобі невідомо, що з усіх живих істот людина має найбільше потреб?
Ф р а н ч е с к о
Я часто чув таке, але хотів би освіжити в пам’яті.
А в г у с т и н
Поглянь, як воно народжується, голе і потворне, верещить і плаче, вимагаючи кількох ковточків молока, що тільки й угамовують його; тремтить воно і плазує, геть безпорадне без сторонньої допомоги; його живлять і одягають безсловесні тварини; його, слабкого тілом і неспокійного душею, підвладного усіляким недугам і схильного до незліченних пристрастей, нерішучого, охоплює то радість, то смуток; немічний волею і нездатний приборкувати свої бажання, не відає, що і в якому обсязі йому на користь чи на шкоду, де міра в їжі та питві; страву для підтримання тіла, яка для інших живих істот лежить відкрито, він примушений добувати тяжкою працею; уві сні його обдимає, від їжі він гладшає, від напоїв дуріє, від неспання слабшає, від голоду знемагає, від спраги його сушить; він і жадібний, і боязкий; що має, на те дивиться з відразою, а втративши, оплакує; він стурбований одночасно і сьогоденням, і минулим, і майбутнім; сповнений гордині у приниженні своєму і свідомий своєї тлінності; мізерніший за хробака; життя його коротке, доля непевна, кінець неминучий, а смерть чатує на нього у тисячі подоб.
Ф р а н ч е с к о
Ти нагромадив стільки прикрощів і злигоднів, що лишається тільки пошкодувати про своє народження людиною.
А в г у с т и н
Однак, попри людську немічність і убозтво, ти мрієш про багатство і могутність, яких ще не здобував жоден кесар, жоден король.
Ф р а н ч е с к о
Та хто такі слова вживав? Хто згадував про багатство і могутність?
А в г у с т и н
А чи є багатство більше, як нічого не потребувати? Чи є більша могутність, як не знати жодного примусу? Бо земним владикам, найбагатшим і наймогутнішим з усіх, зазвичай чогось та бракує. Верховні полководці залежать від військ, які начебто очолюють; вони перебувають в облозі власних легіонів, вселяючи цими легіонами страх і, своєю чергою, самі їх боячись. Тому покинь сподіватися на неможливе і, задовольняючись людською долею, вчись і жити в достатку, і чогось потребувати, і скоряти, і підкорятися; і навіть не мрій, доки живий, у такий спосіб скинути ярмо долі, яке стискає карк наймогутніших, бо знай, ти лише тоді його позбудешся, коли, придушивши в собі людські пристрасті, цілковито віддасися у владу чеснот: вільний, непідлеглий нікому з людей, і нічого не потребуючи, тоді лише ти станеш по-справжньому могутнім і абсолютно щасливим владикою.
Ф р а н ч е с к о
Мені вже прикро за свою нерозважливість, і я жадаю нічого не жадати; але погана звичка не відпускає мене, стискаючи серце невдоволенням.
А в г у с т и н
Саме це, — щоб повернутись до предмета нашої розмови, — відволікає тебе від роздумів про смерть. Доки тебе долають долішні турботи, ти не зведеш очей до високого. Але якщо ти ладен довіритись мені, ти скинеш із себе згубні турботи, які обтяжують твою душу: тобі буде нескладно звільнитись від них за умови, що ти дослухатимешся до своєї природи і їй надаватимеш перевагу перед шаленством загалу.
Ф р а н ч е с к о
Згода, нехай так буде. Але мені, як і перше, хочеться знати, якої ти думки про честолюбство.
А в г у с т и н
Навіщо тобі моя думка там, де маєш власну напоготові? Зазирни в своє серце і побачиш, що серед решти твоїх вад честолюбство стоїть не на останньому місці.
Ф р а н ч е с к о
Отже, не береться до уваги, що я, скільки міг, уникав міст, нехтував визнанням публіки і громадським становищем, усамітнювався в лісах і переховувався в тиші луків, зневажаючи пошану суєтного світу: мені однаково закидають честолюбство!
А в г у с т и н
Ви, смертні, часто відмовляєтесь від чогось не через зневагу до цього, а тому, що втрачаєте надію досягти бажаного. Надія і жадання взаємно збуджують одне одного; і спадаючи, одне охолоджує інше, і так само займаючись, розпалює інше.