Франческо Петрарка – До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь) (страница 15)
Ф р а н ч е с к о
Мене проймає жах. Я завжди усвідомлював, що на мене чигає велика небезпека, але по твоїх словах тільки розважив, наскільки недооцінював її, боячись набагато менше, ніж того варта була справжня загроза. Скажи, на що мені залишається сподіватись?
А в г у с т и н
Найгірше з усіх нещасть — розпач, бо хоч би які були для нього підстави, впадати у нього завжди передчасно. Тому я перш за все хотів би застерегти тебе від розпачу.
Ф р а н ч е с к о
Мені це відомо, але страх забив мені памороки.
А в г у с т и н
Тоді розкрий свої очі і душу, а я скажу словами твого найулюбленішого поета:
Зважай на пастки, що розставляє на тебе суєтний світ, на порожні сподівання, що тебе охоплюють, на турботи, що зводять тебе на манівці. Якщо ж починати здалеку, тобі відомо, як духи, найблагородніші з усіх творінь, скинуті були з неба; тож дбай всіляко, щоб не занапастити себе за їхнім прикладом. Як багато є помислів, що на згубних крилах гордині підносять твою душу, а та, свідома власного шляхетного походження, забуває за ним про свою нестійкість, вже добре відому з досвіду. І, занурюючись у марноту мирських успіхів, ти вже не здатен зосередитись на чомусь іншому, і вони вселяють у твою душу погорду і самовдоволення, які породжують зневагу до Творця. Натомість, хоч би якими значними були твої здобутки, вони мають вселяти в твою душу не гордість, а смирення, бо слід би тобі пам’ятати, що дякувати за них ти маєш аж ніяк не собі самому. Бо що привертає серця підданих — я навіть не кажу до небесного, але до земного владики, — якщо не така його щедрість, яка перевищує їхні заслуги? І тоді вони намагаються добрими діяннями виправдати милість, надану їм перше, ніж вони її заслужили. Тепер тобі дуже легко буде зрозуміти, наскільки мізерним є все, чим ти пишаєшся. Ти покладаєшся на свій хист, хвалишся своєю освіченістю, ти в захваті від свого красномовства і своєї скороминучої тілесної вроди. Щодо першого, то хіба ти не бачиш, як часто твій хист зраджує тобі у всіляких справах і як багато є царин красного мистецтва, в яких ти нездатен зрівнятися у майстерності з найпосереднішими з посередніх? Більше того: в природі зустрінеш ти дрібних безіменних тваринок, чиї творіння тобі зась зімітувати, хоч би скільки намагався. Ану, чи тепер пишатимешся своїм хистом! А освіта твоя вся з читання. І прочитав ти багацько всього; але з того, що прочитав, чи багато такого, що пустило коріння в твоїй душі або принесло зрілі плоди? Зазирни глибоко в свою душу і переконаєшся, що всі твої знання разом, у порівнянні з тим, чого ти не знаєш, наче слабкий струмок у літню спеку проти безкрайого океану. Втім, чого варті найширші знання, коли, дослідивши обертання неба і землі, морські простори, і розташування зірок, і властивості трав і каменів, і розкривши таємниці природи, ви не знаєте самих себе? Якщо, пізнавши з Писання шлях напростець до високих чеснот, ви дозволяєте пристрастям водити вас манівцями? Якщо, пам’ятаючи звершення славних мужів, які жили десь і колись, ви не дбаєте про те, що робите повсякденно? Що ж до красномовства, то чи маю щось казати, коли ти сам нарікаєш, як воно тобі відмовляє саме в мить найбільшої в ньому потреби? І яка користь з того, що слухачі схвалюють твою мову, коли сам ти себе за неї засуджуєш? Звісно, оплески слухачів — головне свідчення успіху промовця; але якщо він не відчуває внутрішнього задоволення сказаним, чи багато йому радощів зі схвального гомону аудиторії? Яке ти справиш враження на інших, якщо на себе самого справляєш сумнівне? Чи не для того, часом, успіх твого красномовства зраджує тебе, щоб ти на простому прикладі переконався, якими нісенітницями тішиш ти своє самолюбство. Бо, скажи, що може бути легковажніше — аж до безумства, — ніж, занедбавши свою душу і не бачачи підсліпуватими очима власного занепаду, марнувати час на вивчення мудрованих висловів? Отак, кохаючись на пишномовності, забуваємо про свої вади й уподібнюємося до тих співочих птахів, що, як кажуть, до того тішаться з власних співів, що вмирають від знемоги. Чи не випадало ж тобі червоніти через те, що ти виявлявся безпорадним у змалюванні деяких повсякденних явищ, які, втім, здавались тобі не вартими твого красномовства? А наскільки більше в природі такого, що неможливо словесно визначити за браком імені! Як багато понад те речей, які хоч і мають кожна свою особливу назву, але передати їхню цінність словами безсиле будь-яке красномовство смертних? Скільки разів я чув твої нарікання, скільки разів бачив тебе онімілим і обуреним з того, що ні язик, ні перо не здатні були сповна висловити те, що мислячому розуму видається цілковито ясним і зрозумілим? То чого ж варте красномовство, коли воно таке бідне у засобах і непевне, коли воно й осягнути всього нездатне, і навіть осягнувши, нездатне звести докупи? Греки зазвичай дорікали вам — а ви, своєю чергою, грекам — за словесну убогість. Сенека вважає їхню мову багатшою, але Марк Туллій у вступі до свого твору «Про межі добра і зла»[50] каже: «Я вражений тим, звідки береться оця невиправдана зневага до всього вітчизняного. Хоч тут і не найліпша нагода для обговорення цього явища, однак повторю своє переконання, яке й раніше висловлював: латинська мова не тільки не убога, як заведено вважати, але навіть багатша за грецьку». Те саме він стверджує в багатьох інших місцях, а в «Тускуланських бесідах» вигукує: «О яка ж ти бідна на слова, Греціє, хоч якою вважаєш себе на них багатою!». Усвідомлюючи себе кращим у римському красномовстві, сказав це, з цілковитим переконанням, той, хто наважився відбити славу у грецизни, про що згадує у своїх «Декламаціях» той-таки Сенека, пристрасний шанувальник грецької мови. «Все, що може протиставити чи в чому може перевершити зарозумілу грецизну римське красномовство, — пише він, — усе це розквітло навколо Цицерона». Висока похвала та, поза сумнівом, справедлива. Таким чином, як бачиш, суперечка щодо першості в красномовстві точиться не стільки між нами і греками, скільки між найвидатнішими з наших вчених; і як у нашому таборі є такі, що стоять за їхню вищість, так у їхньому таборі напевне хтось тримає нашу сторону; зокрема, таке повідомляють про славетного філософа Плутарха. Зрештою, хоча наш Сенека змушений, як я казав, віддати належне Цицерону за велич його ораторського мистецтва, в усьому іншому залишає пальму першості Греції. Цицерон же тримався протилежної думки. Та якщо ти хочеш знати мою думку щодо цього, я визнаю правими і тих, хто вважає Грецію бідною на слово, і тих, хто такою вважає Італію. А коли таке судження небезпідставно склалось про два настільки славних краї, на що сподіватись решті? А ти подумай, чи можеш у цій справі покладатися на власні сили, знаючи про обмеженість у засобах красномовства цілої великої спільноти, дрібною часточкою якої ти є сам? Либонь, тобі стане соромно, що змарнував стільки часу на діяльність, у якій успіху досягти неможливо, а якби й досяг, то лише показного успіху. Відтак, переходжу до чергового предмета твого самовдоволення. Ти пишаєшся гарними властивостями свого тіла?
Однак що тобі подобається в твоєму тілі? Міць його чи квітуче здоров’я? Але і втома, що виникає від найменших причин, і напади різних хвороб, і укус дрібної комахи, і найлегший протяг, і багато подібних обставин доводять, що нічого немає оманливішого за ці властивості тіла. Чи, може, тебе зачаровує блиск твоєї вроди, і колір обличчя та його риси дають тобі підставу милуватися, втішатись і радіти? І не лякає тебе історія Нарциса, і усвідомлення мерзоти плотської не навчило тебе, чим ти є всередині? Задоволений виглядом своєї тілесної оболонки, ти не проникаєш за неї своїм ментальним поглядом? Серед решти незліченних аргументів самий тільки невпинний біг віку, що, день по дню, забирає твоє життя, мав би ясніше ясного показати тобі, яким тлінним і скороминучим цвітом є тілесна врода. А якби ти вважав (хоча й не посмієш сказати вголос), буцімто якимсь чином уникнеш старості, хвороб і всього взагалі, що спотворює тілесну вроду, однаково ти не мав би забувати про останню обставину, яка руйнує все на пню, а мав би глибоко засвоїти слова сатирика:
Ось, якщо не помиляюсь, ті речі, що, живлячи твою гординю, заважають тобі усвідомлювати приниженість власного становища і пам’ятати про смерть. Є також інші причини, до яких я схильний тепер перейти.
Ф р а н ч е с к о
Стривай, прошу тебе! Дозволь спершу оговтатись від тягаря цієї лавини, бо, інакше, й відповісти не зумію.
А в г у с т и н
Я охоче зачекаю, скільки знадобиться.
Ф р а н ч е с к о
Ти неабияк здивував мене, докоряючи такими хибами, що, я впевнений, ніколи не проникали в мою душу. По-твоєму, я покладався на свій хист? Таж воістину єдиним доказом мого хисту є те, що я ніколи не покладався на нього. Чи я хвалюся тим, що студіював книжки, з яких набрався доволі помірних знань, але багатьох турбот? Кажеш, я домагався ораторської слави, але ж ти допіру згадував, що саме брак слова для висловлення думок викликав у мене найбільшу досаду? Чи ти заповзявся випробувати мене? Бо тобі відомо, що я завжди усвідомлював власну нікчемність, і коли часом ставив собі щось за заслугу, це траплялося радше з огляду на невігластво інших. Я часто кажу: ми дійшли до такого стану, коли, за широковідомим висловом Цицерона, свою доблесть визначаємо неспроможністю інших[53]. Та якби й був я рясно наділений тими рисами, про які ти говориш, чи ж вони б мене аж так зачарували, що я став би хизуватись? Я не настільки забуваюсь і не настільки легковажний, щоб купитись на такі спокуси. Не надто багато полегшення принесли обдаровання, освіта чи красномовство моїй душі у її терзаннях, про що я, пригадується, докладно нарікав в одному зі своїх листів! А те, що ти, начебто серйозно, казав про моє тілесне самомилування, замало викликало у мене сміх. Чи ж я покладав би якусь надію на свою тлінну плоть, коли я щодня відчуваю її неухильний занепад? Боронь Боже! Замолоду, зізнаюсь, я дбав про свою зачіску і про ошатне вбрання, але залишив цю звичку в минулому, разом з юністю, а нині я з досвіду знаю справедливість зауваги Доміціана, який, маючи на увазі самого себе в листі до друга і скаржачись на надзвичайну швидкоплинність тілесної краси, писав: «Знай, що немає нічого приємнішого за вроду і нічого короткочаснішого»[54].