Франческо Петрарка – До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь) (страница 14)
Ось яка спокуса здатна стати тобі на перешкоді, бо й вік твій, і міцна статура, і помірність у звичках вселяють облудну надію.
Ф р а н ч е с к о
Прошу, не закидай мені такі підозри. Боронь Боже від такого божевілля.
як каже у Вергілія той славетний мореплавець[44]. Бо мене так само кидає обширами грізного, бурхливого моря, і я скеровую через громаддя хвиль, наперекір вітрам, свій пошарпаний негодою вутлий човен, що тремтить і, я добре знаю, ось-ось розсядеться. Я бачу, мені не залишається надії на порятунок, хіба тільки милосердний Вседержитель зглянеться на мене, і, напруживши сили, я вчасно поверну стерно і дістанусь берега, перш ніж загину, щоб, провівши життя у відкритому морі, міг я померти в гавані. Завдяки цьому переконанню я ніколи, наскільки пам’ятаю, не палав жагою багатства і влади, що на наших очах спалює багатьох людей не тільки одного зі мною віку, але також літніх, які переступили середню межу життя. Чи ж не безумство згаяти все життя в трудах і в бідності, щоб зрештою померти серед турбот про накопичення багатства? Отож, розмірковуючи про ці страшні речі, я не відсуваю їх у далеке майбутнє, а чекаю на них у найближчий час. Ще досі не вивітрився з моєї пам’яті вірш, яким я ще в ранній юності завершив лист до одного з друзів:
Якщо я мав це на думці ще в ті часи, що я маю сказати тепер, коли я старший і досвідом, і роками? Нині з усього, що я бачу, чую, відчуваю, мислю, я виводжу цей єдиний кінець. І якщо я не обманюю себе, міркуючи в такий спосіб, залишається чинним моє запитання: «Що стримує мій поступ?».
А в г у с т и н
Смиренно дякуй Богові, який стримує тебе рятівними віжками і підганяє гострими шпорами. Адже малоймовірно, щоб чоловік, що так повсякденно, так зосереджено розмірковує про смерть близьку і реальну, був приречений на смерть вічну. Але, як ти сам небезпідставно відчуваєш, тобі чогось іще бракує. Я спробую показати тобі, яка це перешкода, щоб, усунувши її з Божою поміччю, ти зміг цілковито віддатись блаженним роздумам і скинути давнє ярмо рабства, що досі тебе гнітить.
Ф р а н ч е с к о
Дай Боже, щоб це вдалося тобі і щоб я був визнаний гідним такої милості.
А в г у с т и н
Будеш гідним, бо це в твоїй волі. Річ у тім, що в основі людських вчинків присутні два начала, і якщо одного з них бракує, це неминуче перешкоджає успіху. Бажання не тільки має бути як таке, але воно має бути настільки сильним, щоб його можна було назвати палким прагненням.
Ф р а н ч е с к о
Нехай так буде.
А в г у с т и н
Чи знаєш ти, що перешкоджає твоїм роздумам?
Ф р а н ч е с к о
Саме це я жадаю дізнатись, про це питаю тебе.
А в г у с т и н
Тоді слухай. Твоя душа прийшла з небес — високе її народження поза сумнівом, — але будь упевнений, що, замкнена в тілі, вона втратила істотну частку своєї первинної шляхетності; більше того, заціпенівши на такий тривалий термін, вона забула і про своє небесне походження, і про свого високого Творця. Як на мене, Вергілій дуже влучно відтворив як пристрасті, що виникають із взаємодії душі з тілом, так і забуття душею своєї найчистішої природи:
Упізнаєш ти в змальованій поетом картині чотириголове чудовисько, таке вороже людській природі?
Ф р а н ч е с к о
Я бачу надзвичайно ясно пристрасті четвертування людської душі: перш за все, вона розривається між сьогоденням і майбуттям, а кожна з двох частин, своєю чергою, розривається між добром і злом; і у протиборстві цих чотирьох поривів пропадає спокій людського духу.
А в г у с т и н
Ти правильно визначив, як на нас виправдовуються слова Апостола: «бо тлінне тіло обтяжує душу, / і земне шатро придавлює вельми клопітливий дух»[46]. Адже без ліку образи видимих речей проникають в нас через тілесні органи чуттів і нагромаджуються в надрах нашої душі, нездатної осягнути їх у сукупності їхніх суперечностей; вони обтяжують нашу душу, бентежать її. Оце і є та пошесть надміру химер, яка роздирає і дробить наші думки і своїм згубним розмаїттям перегороджує нам шлях світлоносних роздумів, що ведуть до єдиної вищої мети.
Ф р а н ч е с к о
Про цю пошесть ти дуже виразно згадуєш у багатьох місцях свого твору про істинну віру, якій вона, як бачимо, є головною перешкодою. Я нещодавно наштовхнувся на цю книгу[47], полишивши читання філософів та поетів, і вивчав її із захопленням, подібним до того, яке відчуває мандрівник, що заради пізнання вийшов за межі вітчизни, і, вперше вступаючи в якесь славетне місто, зачарований принадністю нового краю, повсякчас зупиняється, щоб оглядати все, що трапляється на шляху.
А в г у с т и н
У тій книзі, хоч і в інших виразах, як личить вчителеві Вселенської істини, я значною мірою відтворюю вчення філософів, переважно Платона і Сократа. А щоб нічого не приховати від тебе, зізнаюся, що розпочати цю книгу спонукало мене зокрема одне слово твого улюбленого Цицерона. Бог підтримав моє починання, і дрібна насінина дала багатий врожай. Однак повернімось до предмета нашої розмови.
Ф р а н ч е с к о
Вельми охоче, достойний отче. Але спершу, прошу тебе, розкрий мені, яке то було слово, що, як кажеш, надихнуло тебе на такий світлий твір.
А в г у с т и н
Цицерон, оскільки він уже починав ненавидіти помилки свого часу, так говорить десь: «…вони нічого не вміли бачити душею і вдавались зору; але завдання могутнього духу — відділяти думку від чуттєвих вражень, а мислення — від звички»[48]. Так сказав він, а я ж, обравши ці слова за підвалину, побудував на них твір, що, за твоїм зізнанням, так тобі подобається.
Ф р а н ч е с к о
Я знаю цей уривок — він з «Тускуланських бесід». Я помітив, що у своїх творах, і тут, і в інших місцях, ти охоче посилаєшся на цей вислів Цицерона; і небезпідставно, бо він належить до таких, що поєднують істину з витонченістю і натхненням. А тепер, коли твоя ласка, повернімося, нарешті, до нашої розмови.
А в г у с т и н
Отже, ця пошесть перешкоджала тобі; і якщо ти не подбаєш, вона дуже скоро знищить тебе. Захаращена химерами, пригнічена численними і непримиренно суперечливими турботами, слабка душа нездатна розважити, яку з потреб вона має задовольнити першою, а яку геть відкинути, і всієї духовної сили і часу, відваженого скупою рукою, не вистачить душі на весь цей клопіт. Подібне лихо зазвичай трапляється з сівачем, який забагато насіння вкидає на тісному клаптику землі: паростки, притискаючи один одного, перешкоджають рунам. Так само в твоїй переповненій душі коріння не знаходить живильних соків, а стебла не плодоносять, і ти безпорадно метушишся, кидаєшся в непевності від одного до іншого, нічому не віддаєшся цілковито. Тому щоразу, коли дух, здатний за сприятливих умов відновити свою шляхетність, зосереджується на роздумах про смерть і все те, що веде до вічного життя, і за вродженим потягом заглиблюється в самого себе, він неспроможний утриматися там, бо надмір розмаїтих турбот виштовхує його. Ось так, через недоречну метушливість душі, ризикує обернутись на ніщо рятівний намір, і виникає той внутрішній розбрат, який ми вже чимало обговорювали: коли занепокоєна душа гнівається сама на себе, коли вона з огидою дивиться на власний бруд і не очищається від нього, коли бачить, якими манівцями ступає, але не залишає їх, страшиться загрози, але не намагається уникнути її.
Ф р а н ч е с к о
Горе мені! Ти глибоко занурив руку в мою рану. Там гніздиться мій біль, звідти погрожує мені смерть.
А в г у с т и н
Добра ознака! Ти вийшов із заціпеніння. Але, з огляду, що наша розмова доволі тривала без перерви, відкладімо решту на завтра, якщо не заперечуєш, а зараз перепочиньмо трохи в мовчанні.
Ф р а н ч е с к о
За нашої втоми помовчати в спокої — це найдоречніше.
На цьому скінчилась Бесіда перша.
Починається Бесіда друга
А в г у с т и н
Чи достатньо ми відпочили?
Ф р а н ч е с к о
Начебто доволі.
А в г у с т и н
Якими надіями тепер ти тішиш свою душу? Адже надії хворого — це запорука зцілення.
Ф р а н ч е с к о
На себе самого я надії не покладаю; вся моя надія на Бога.
А в г у с т и н
Резонно. Повертаюсь до нашої теми. Багато що тобі допікає, багато що тобі нашіптують, і ти сам, либонь, не знаєш, які численні вороги взяли тебе в облогу. Подібно до того, як вороже військо здаля видається дрібним і не вартим побоювань, але страх зростає з його наближенням — дедалі могутнішими виявляються численні його когорти, кремезнішими вояки, щойно починаєш розрізняти окремі постаті, і, нарешті, грізний блиск ворожої зброї змушує розкаятися, що легковажив небезпекою, — так, напевне, станеться з тобою: коли я зберу перед твоїми очима біди, що облягли і тіснять тебе з усіх боків, ти розкаєшся, що засмучувався і боявся менше, ніж варто було, і ти з подивом переконаєшся, побачивши, як тісно вони обступили душу твою — так, що тобі зась прорватися через ворожі лави. Ось коли ти побачиш, через який тлум суперечливих помислів мусив пробиватись той єдиний, на який намагаюсь я нині настановити тебе.