Франческо Петрарка – До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь) (страница 13)
Ф р а н ч е с к о
Хіба?
А в г у с т и н
Якщо тобі випаде зустріти особу, чий розум досяг такої сили, що з ним одним ця особа узгоджує своє життя, тільки йому підпорядковує свої жадання, розумом, як поводом, керує порухами своєї душі й усвідомлює, що тільки розум відрізняє її від дикого звіра, що називатись людиною вона має підстави лише настільки, наскільки керується розумом; якщо особа ця так пройнялася усвідомленням своєї смертності, що ні на мить не полишає думки про неї, і думкою цією невпинно приборкує свої бажання, зневажаючи все скороминуще земне і прагнучи до того світлого життя, в якому здобуде повноту розуму, де звільниться від смертної сутності; тоді ти можеш вважати, що в такій особі знайшов істинне і плідне втілення наукового визначення людини. Саме про це нам йшлося, коли я сказав, що мало хто має про це ґрунтовне уявлення чи достатньо про це розмірковує.
Ф р а н ч е с к о
Досі я числив себе серед тих небагатьох.
А в г у с т и н
Я не сумніваюся, що упродовж твого життя чимало з того, що тобі випадало дізнатися чи то зі шкільної науки, чи з особистого досвіду, а почасти — з читання книжок, не раз наводило тебе на думки про смерть; але роздуми ті не проникали достатньо глибоко і не вкорінялися в тобі достатньо міцно.
Ф р а н ч е с к о
Що ти називаєш «глибоко проникати»? Мені здається, я розумію, про що йдеться, але хотів би почути від тебе більш точне пояснення.
А в г у с т и н
Річ у тім, що серед явищ, які наводять страх, першість належить смерті (це загальновідомо, але також підтверджено найславнішими із сонму філософів); і до такого ступеня осоружною здається людині смерть, що саме згадування про неї гнітить. Але побіжного згадування чи короткого спогаду для медитації не досить. Ми маємо присвятити цим роздумам час, достатній для того, щоб осягнути смерть. Маємо зосередитись на думці про неї. Маємо уявити собі дію смерті на кожну частину своєї тілесної оболонки: як холонуть і дубіють кінцівки, а нутрощі палить гарячка; чоло заливає холодний піт, а серце колотиться, а тоді починає слабнути, тим часом як життєві сили залишають тіло. Очі глибоко западають в очних ямах, а погляд їхній сповнюється сльозами; блідий лоб робиться синюшним, зів’ялі щоки обвисають; жовті зуби, загострений ніс з тонкими ніздрями, на губах піна; нерухоміє неслухняний язик під пересохлим піднебінням, важчає голова, судома зводить груди, і з них вириваються хрипи, а тоді — самі зітхання; недобре відгонить від усього тіла, жах спотворює риси обличчя. Пам’ять з готовністю вбирає це видовище, і той, хто бував свідком картин смертного одра, завжди тримає їх напохваті. Адже побачене зазвичай глибше закарбовується в пам’яті, ніж почуте. Тому не позбавлена мудрого смислу традиція, що збереглася в деяких суворих релігійних орденах, дотривавши аж до нашого, ворожого добрим звичаям часу, за якою членам чернечого братства дозволено стежити за омиванням тіл небіжчиків і обертанням їх у савани для поховання. Розгортаючись у них на очах, картина сумного ритуалу залишається в пам’яті живих, нагадуючи їм постійно про марноту сподівань, прив’язаних до цього проміжного світу. Ось що я розумію під словами «глибоко проникати», на відміну від вашої звички повторювати сентенції на зразок «Немає нічого передбачуванішого за смерть і непередбачуванішого за час її настання», які, промайнувши у свідомості, не залишають у ній сліду.
Ф р а н ч е с к о
Тим охочіше погоджуюся з тобою, бо впізнаю у сказаному тобою чимало такого, що сам часто маю на думці. Вклади ж у мою пам’ять, прошу тебе, застережний знак, що відтепер не дозволяв би мені тішитися своїми помилками. Бо людей, скільки знаю, збиває зі шляху чесноти саме те, що, повіривши собі, буцімто мети досягнуто, вони не прагнуть іти далі.
А в г у с т и н
Мені втішно чути це від тебе. Слова твої виказують не бездіяльний і залежний від випадковостей, а пильний і розважливий розум. Отже, даю тобі знак, який ніколи не дозволить облуди: щоразу, коли, розмірковуючи про смерть, ти залишишся непорушним, знай, що ти розмірковував марно — так, наче не про смерть, а про щось інше. Але якщо у цих роздумах ти ціпенітимеш, тремтітимеш і млітимеш, якщо тобі здаватиметься, що ти сам зазнаєш смертних мук; якщо, понад те, спаде тобі на думку, що душа твоя, щойно залишить тілесну оболонку, негайно постане перед вічним судом і даватиме точний звіт з усього вчиненого і сказаного упродовж прожитих років, і, нарешті, що більш не випадає сподіватись ні на тілесну вроду, ні на мирську славу, ні на хист, ні на красномовство, ні на багатство чи могутність, що Суддю не можна ні підкупити, ні обдурити, ні вмилостивити, що смерть як така не є кінцем страждань, а лише переходом до нових; якщо до того ти уявиш собі тисячі різноманітних катувань і тортур, і тріск і гуркіт пекла, і сірчані річки, і непроглядний морок, і мстивих фурій, і, нарешті, весь жах темного Орку[39] в цілому, і, що робить нестерпними ці жахи, нескінченну безперервність мук, без будь-якої надії на їх припинення, і усвідомлення того, що Господь вже не зглянеться, і гнів його триватиме вовіки; і якщо все це водночас постане перед тобою не як вигадка, а як дійсність, не як імовірність, а як неминучість, яка замало вже й настала, і якщо ти не побіжно, а цілеспрямовано зануришся в ці переживання, але не з відчаєм, а з твердою надією, що Божа десниця владна і готова витягти тебе з усіх цих жахів, за умови, що ти виявиш здатність до виправлення і щиро бажатимеш підвестись і будеш стійким у своєму бажанні — тоді знай напевне, що ти розмірковував не марно.
Ф р а н ч е с к о
Зізнаюсь, ти глибоко зворушив мене, нагромадивши перед моїми очима всі ці жахи. І нехай так Господь дарує мені гріхи, як я щоденно віддаюсь цим роздумам, зокрема ночами, коли дух, звільнившись від повсякденних турбот, зосереджується на самому собі. Тоді я простягаюсь, наче на смертному одрі, й уявляю собі годину власної смерті і все страшне, що свідомість переживає в смертну годину; і до такого ступеня переконую себе, що мені здається, я вже впадаю в агонію; іноді я бачу Тартар і все те пекельне видовисько, що ти змалював, і воно так приголомшує мене, що я підводжусь, тремтячи від страху, і часто, лякаючи тим своїх домашніх, з криком вихоплюються у мене слова: «Що я кою? Що терплю? Що готує мені доля? Помилуй, Ісусе, допоможи,
І ще багато подібних благань я повторюю, допроваджений до розпачу страхом, що охоплює мою пригнічену душу; і часом звіряюся друзям, своїми риданнями доводячи їх теж до сліз; а виплакавшись, я повертаюсь до звичного стану. То що стримує мій поступ? Що то за прихована перешкода, через яку мої роздуми досі не принесли мені нічого, крім страждань і страху, і через яку я залишаюся тим, чим завжди був, чим були й залишаються всі ті, яким, либонь, ніколи й не випадали такі переживання, як мої? Тільки ж я нещасніший за них, тому що вони, хоч би який чекав на них кінець, принаймні зараз насолоджуються земними втіхами, що ж до мене, то й кінець мій непевний, і будь-яка насолода неминуче окроплена гіркотою.
А в г у с т и н
Прошу тебе, не засмучуйся з того, з чого треба радіти. Що більшу насолоду і піднесення відчуває грішник від своїх низьких вчинків, то нещаснішим і мізернішим слід його вважати.
Ф р а н ч е с к о
Ти маєш на увазі, що той, хто в самозабутті віддається безперервним насолодам, ніколи не матиме нагоди ступити на шлях до чеснот, а той, кого серед плотських утіх і щедрот фортуни щось гнітить, згадує про своє мізерне становище щоразу, коли мінлива веселість його залишає. Та якщо ж на обох чекає однаковий кінець, я все одно не розумію, чому той, хто нині радіє, хоча згодом тужитиме, не повинен вважатися щасливішим за того, хто й нині не тішиться, і надалі не сподівається на радість? Хіба тільки зважити на те, що після сміху печаль видається гострішою.
А в г у с т и н
Вагомішою є та обставина, що, скочуючись з однакової кручі, тяжче постраждає той, хто геть відкинув повід, як у випадку розгнузданої насолоди, ніж той, хто, нехай слабо, але тримає повід. Перш за все я маю на увазі сказане тобою на початку, тобто, що на навернення одного можна сподіватися, але не на навернення іншого.
Ф р а н ч е с к о
Я теж тримаюсь такої думки. Та чи не забув ти моє перше запитання?
А в г у с т и н
А саме?
Ф р а н ч е с к о
«Що стримує мій поступ?» — питав я; тобто чому зосереджені роздуми про смерть не справляють на мене дії перетворення, про яку ти казав?
А в г у с т и н
По-перше, ти, ймовірно, бачиш свою смерть подією далекого майбуття, тим часом як вона не може бути надто віддаленою, зважаючи на швидкоплинність життя, яке, до того ж, сповнене нещасних випадків. Майже всі ми «припускаємось тієї помилки, — як каже Цицерон, — що бачимо свою смерть десь попереду»[41]. Деякі розумники бралися виправити цей текст заперечною формою, стверджуючи, що треба читати «не бачимо свою смерть попереду». Та чи знайдеться розсудлива людина, що геть не передбачала б свою смерть? Але помилка наша в тому, що бачимо її «десь попереду», тобто «в далині». Насправді, більшість впадають в оману щодо своєї смерті, наміряючи собі таку вікову межу, до якої природа начебто дозволяє дожити, але якої в дійсності мало хто досягає. Майже всі якоюсь мірою помиляються, як сказав поет,