Фонда Ли – Нефритове місто (страница 9)
Старший Каул чимось нагадував борсука: суцільні жили, кістки й дошкульна вдача. Губи його розтулилися, додаючи ядучості виразу обличчя, він і далі замахувався й вихляв. Лань рухався так, щоб його уникати, й зачепив старовинну керамічну миску. Та з гучним стукотом приземлилась на паркетну підлогу й покотилась убік.
— Ну ж бо, хлопче, — похрипів дід. — Де твоя гордість?
Він скерував удар Ланеві попід руку і врізав йому кісточкою середнього пальця під нижні ребра.
Лань зболено та здивовано рохнув. І вже не роздумуючи, ляснув діда долонею по маківці.
Каул Сень похитнувся. Очі його закотилися, й він зі щирим дитячим здивуванням осів на підлогу.
Лань аж помертвів. Він підхопив діда за плечі.
— З вами все гаразд? Дідусю, пробачте…
А дід тицьнув двома витягнутими і твердими, як цвяхи, пальцями йому просто в сонячне сплетіння. Лань, шалено закашлявшись, упав, а Каул Сень перекотився вбік, підвівся на ноги і став над онуком.
— Щоб бути Стовпом, завжди треба діяти з твердим наміром.
На якусь мить Каула Сеня полишили роки і він знову перетворився на нестримного Світоча Кеконю. Спина випросталась, обличчя набуло кам’яного виразу. Кожен шматочок нефриту в його тілі свідчив про міць та вимагав поваги. І крізь імлу гніву та приниження Лань раптом побачив того героя війни, яким його дід був колись.
— Тільки твердий намір! — рявкнув Каул Сень. — Нефрит підсилює те, що маєш усередині. Те, що ти прагнеш зробити, — він вдарив себе у груди. Звук був глухий, наче по гарбузу постукали. — Якщо наміру не маєш, хай там скільки нефриту на себе начепиш, а сили від нього не набудеш.
Він повернувся до свого крісла й сів.
— Дожу залишиться.
Лань, не кажучи ні слова, підвівся на рівні. Підібрав миску, що впала на підлогу, поставив її назад на стіл, а тоді торкнувся важкою рукою стіни. Це була мить сумного прозріння. Лише зараз, отаким чином, дід по-справжньому перетворив його на Стовпа — бо довів, розвіявши будь-які сумніви, що Лань лишився сам-один.
Він мовчки вийшов з кімнати й зачинив за собою двері.
РОЗДІЛ 5
РОГОВА КИЦЮНЯ
Коли Каул Хіло повернувся за кермо «дукеси», Таж, спершись на лікті, глянув у відчинене пасажирське вікно.
— То що він сказав?
— Можемо підсобити в Пахві, — відказав Хіло. — убивати не можна, — додав він. — Просто прикриватимемо своє. Наших Ліхтарників, наш бізнес.
— А якщо вони підуть проти нас? Ти зможеш відступитися? — скептично запитав Таж.
З його тону було чутно, що він знає: його бос здатен на більше. Хіло проковтнув зітхання. Кень нечасто ставив під сумнів його рішення, а от Таж був його однокласником в Академії Каула Ду й часом з ним заїдався. Молодший з братів Майків ніколи не приховував, що вважає Ланя надто консервативним, а Хіло — сильнішим з двох братів. Хіло, ясна річ, теж було приємно так думати, але не настільки, як, напевно, хотілось би Тажу.
— Убивати не можна, — твердо промовив він. — Поговоримо вранці.
Завів «дукесу», розвернувся просто перед будинком і виїхав на довгу під’їзну доріжку.
Він не став повертати перед ворітьми до вужчого проїзду, що вів до будинку позаду братового — того самого, який призначався Рогові клану. Попереднім Рогом був старий генерал його діда, і його смаки в декорі бажали кращого. Коли Хіло заїхав до будинку, там смерділо псиною та риб’ячою юшкою. Зелений килим, пістряві шпалери. Уже півтора року минуло, а він так і не зробив ремонту. Наче й збирався, але досі не змусив себе цим зайнятися. Та в будь-якому разі не так і багато часу він там проводив. Хіло не з тих Рогів, що виголошують накази з-за високих стін, зачиняють двері й лишають усю роботу на своїх Кулаків. Тож будинок був місцем для ночівлі — та й по всьому.
Від’їжджаючи від маєтку Каулів, Хіло сперся ліктем на відчинене вікно й затарабанив пальцями, вистукуючи ритм мелодії, що лунала по радіо. Музика шотарських клубів. Якщо то були не ритмічні еспенські пісні (чи ще гірше — класична кеконська музика), то завше грало щось таке клубне шотарське. Багацько людей старшого покоління й досі відмовлялися купувати шотарські товари, слухати шотарську музику чи дивитися шотарські телепередачі, та, коли скінчилась війна, Хіло й року не було, і він до цих людей не належав.
Настрій у нього піднявся. Він отримав далеко не все, про що просив, зате висловив усе, що мав на думці, і знав, що робити далі. Таж не розумів, що Хіло аніскільки не заздрив братовому положенню. Мати справу зі сварливим дідом, з тим придуркуватим Дожу, розбиратися з політикою НАК, з Князівською Радою… Може, Ланеві й не бракує на все це терплячості, але Хіло точно на таке не ладен. Він розумів і цінував простоту своєї ролі: веди вперед та керуй Кулаками, пильнуй фамільну територію, захищай Безгірний клан від ворогів. І потіш себе в процесі.
Хіло їхав уже тридцять хвилин, позаду лишилися грошовиті околиці Палацового пагорба, що оточували маєток Каулів. Спочатку швидко проминув широкий бульвар Генеральського шляху, потім повернув на двосмугову дорогу, вирулив до дедалі вужчих вуличок й нарешті опинився в Папаї — старому робітничому районі, що повнився дрібними крамничками, торговцями вуличною їжею сумнівної якості та звивистими провулками, де блукали необережні рикші, мопеди та бродячі пси. Папаї війна майже не торкнулася, і відтоді район не сильно змінився — цікаві іноземці та хід прогресу його здебільшого уникали. Уночі тутешні вулички перетворювалися на справжній лабіринт. Бічні дзеркала «дукеси» ледь проминали дедалі менші та поіржавіліші автівки, припарковані обабіч дороги, на якій стояли цегляні багатоквартирні будинки, натикані так тісно, що можна було висунутися з вікна й торкнутися стіни сусідньої будівлі.
Хіло припаркувався за п’ять кварталів від місця, куди збирався попрямувати. Він не дуже переймався безпекою — все ж перебував у самому серці території клану. Але йому не хотілося, щоб його впізнавану автівку кожної ночі помічали в одному й тому ж місці. Через це його маршрути ставали б надто рутинними, а для нього багато важить справляти враження непередбачуваної людини. Та й прогулятися пішки йому було до вподоби. Температура повітря нарешті впала, і ніч була цілком приємною. Піджак Хіло залишив у автівці й ліниво простував уперед, насолоджуючись оцією мирною часиною, що примостилась між годинами, які всі вважають за пізні, і тими, що вважаються ранніми.
Він проігнорував парадні двері й піднявся на п’ятий поверх рипучою пожежною драбиною. У квартирі горіло світло. Через спеку вікно було не просто не замкнене, а ще й широко прочинене. Хіло заліз досередини, перекинувши ноги через пощерблене підвіконня, й, тихенько ступаючи килимом, попрямував до освітленої спальні.
Вона заснула, тримаючи на колінах розгорнуту книжку. Приліжкова лампа огортала один бік обличчя помаранчевим сяйвом. Хіло стояв в одвірку, спостерігаючи, як її груди мірно здіймав спокійний подих. Простирадла вкривали її до колін, не вище. Вона була вбрана у бавовняну маєчку з тонкими шлейками та блакитні трусики, оторочені білим мереживом. Темне волосся розметалось по білій подушці; деякі пасма, перекрутившись, торкалися гладкої блідої шкіри відкритих бездоганних плечей.
Хіло захоплено спостерігав за нею, поки ще лишалися сили терпіти. А тоді перейшов кімнату, витягнув книжку з її пальців, загорнув сторінку і поклав на приліжкову тумбочку. Дівчина не ворухнулася, і це його зачудувало — така цілковита нечутливість до потенційної небезпеки. Вона настільки відрізнялася від Зеленокостих, що могла належати до геть іншого виду, ніж він сам.
Хіло вимкнув світло, й кімната занурилась у темряву. Відтак ліг на неї, притискаючи тіло до ліжка та затуляючи вуста рукою. Вона сполохано прокинулась, очі широко розплющились, а тіло сіпнулось під його вагою. Встигла видати притлумлений крик, а Хіло тихо засміявся й шепнув їй на вухо:
— Вень, треба бути обережнішою. Якщо лишаєш вікно прочиненим на ніч, крізь нього можуть залізти чоловіки з нехорошими намірами.
Вона припинила борюкатись. Серце досі калатало у грудях, викликаючи у нього захват, проте тіло її розпружилось. Вона відкинула його руку від рота.
— Це ти в усьому винен, — різко промовила Вень. — Я заснула, поки чекала на тебе, а натомість ти мене до всирачки налякав. Де ти був?
Йому було приємно почути, що це через нього вона засиділась.
— У «Подвійному талані», мав трохи клопоту.
— І цей клопіт якось стосувався азартних ігор чи стриптизерок? — вигнула вона брови.
— Нічого такого веселого, — запевнив Хіло. — Можеш братів спитати, якщо мені не віриш.
Вень виклично засовалась під вагою його тіла, її оголені плечі та стегна потерлися об його одяг.
— Кень з Тажем мені нічогісінько не розкажуть. Надто вже тобі віддані.
— Чого ж ти їм так не довіряєш? — Хіло прихопив губами мочку її вуха, засмоктуючи до рота, розстібаючи тим часом ремінь і скидаючи штани. — Я певен, що вони снують змову, аби мене прибити. Щойно побачили, як я на тебе дивлюся, то одразу зрозуміли, що я збираюсь підкотити до їхньої молодшої сестрички, — він стягнув із неї трусики, погладив між ніг й одразу занурив у неї два пальці. — Довелося зробити їх найдовіренішими Кулаками, бо вони з мене уже кишки випустили б.
— Хіба їх можна в цьому винуватити, — промовила вона, заохочувально рухаючи стегнами.