Фонда Ли – Нефритове місто (страница 11)
Каул Шаеліньсань прибула до Міжнародного аеропорту Дзаньлуня з отим похмільним відчуттям вати в голові, до якого призводить тринадцятигодинний переліт. Перетинаючи океан і вдивляючись у нескінченну блакить, що проминала внизу, вона почувалася так, немов повертається назад у часі: залишає позаду людину, якою стала в чужій країні, й перетворюється на ту, якою була змалку. Її бентежила круговерть емоцій, що здіймалася всередині, — щемка гіркувато-солодка суміш піднесення та відчуття поразки.
Шае підхопила свій багаж з оберталки — його там було небагато. Два прожиті в Еспенії роки, несусвітньо дорога університетська освіта — і все її рухоме майно вмістилося в одну-єдину валізу з червоної шкіри. Вона надто втомилась, щоб підсміхнутися цьому іронічно-жалюгідному результату.
Зняла слухавку таксофона й почала була пхати монетку в проріз, але спинилася, пригадуючи, про що сама із собою домовилась. Так, вона повертається до Дзаньлуня, але на своїх умовах. Вона житиме тут як звичайна містянка, а не як онука Світоча Кеконю. І це означає, що вона не телефонуватиме брату, щоб той послав по неї в аеропорт машину з шофером.
Шае поклала слухавку на важіль. Її збентежило те, наскільки легко вона повернулася до давніх звичок, варто було кілька хвилин як ступити на землю Кеконю. Вона присіла ненадовго на лаву в багажній зоні, бо раптом розгубила бажання зробити кілька останніх кроків до обертових дверей на вихід. Щось їй підказувало, що коли вони підхоплять і виштовхають її назовні, то вороття вже не буде.
Та, врешті-решт, довше зволікати вже не можна було. Вона підвелася й попрямувала разом з потоком пасажирів до вервечки таксі.
Коли два роки тому Шае поїхала, вона навіть не думала повертатися. Тоді вона повнилася злістю й оптимізмом, твердо намірилась викувати нове життя й нове «я», що пасуватиме до широчезного сучасного світу за межами Кеконю, подалі від архаїчних кланових порядків та непомірно великих чоловічих его представників її родини. Та коли вона опинилася в Еспенії — зрозуміла, наскільки складніше, ніж їй здавалось, уникнути тієї стигми — походження з маленької острівної країни, знаної переважно завдяки нефриту. Отак Шае дізналась, що сама назва «Дзаньлунь» часто викликає порожні погляди. Іноземці називали його інакше — «Нефритове місто».
Люди з інших країн, дізнаючись, що вона кеконька, реагували до комізму передбачувано. Спочатку здивування. В уяві більшості еспенців Кеконь був екзотично-казковою країною. Повоєнний бум у міжнародній торгівлі майже компенсував століття ізоляції, але ще не повністю. З таким само успіхом Шае могла казати, що прибула з відкритого космосу.
Друга реакція — завзяті жарти. «А літати ти вмієш? А пробити стіну? Ну ж бо, покажи щось дивовижне. Ось, стіл оцей зламай!»
Вона навчилась реагувати на таке доброзичливо. Спочатку намагалася пояснити. Що радо залишила нефрит на Кеконі. Що тепер нічим не відрізняється від них самих. Що будь-які переваги в силі, швидкості та рефлексах пояснюються тим, що вона й досі прокидається вдосвіта й кожного ранку тренується у внутрішньому дворику своєї квартири. Звички тривалістю в усе життя — доволі вперта штука.
Перші два тижні були майже нестерпні: здавалося, що Шае опинилась у камері сенсорної депривації, яку створила для себе сама. Усе навколо було таким
Це було б важко витерпіти навіть не в оточенні шаленої еспенської молоді з її здатністю до зосередження, що дорівнювала мавпячій, та постійними балачками про шмотки, автівки, популярну музику й химерні варіації поверхових, але складних стосунків. Шае ледь не здалась, після першого семестру навіть забронювала квиток назад до Кеконю. Та гордість усе ж здолала виснажливе жахіття нефритової ломки. На щастя, за квиток можна повернути гроші.
Їй було надто складно пояснити тим небагатьом друзям за коледжем, як це — носити нефрит, походити із зеленокостої родини, а тоді від усього цього відмовитись. Тому Шае просто невинно всміхалася й чекала, доки їхня цікавість розвіється. Джеральд її постійно дражнив: «Отак ходиш собі, поводишся цілком нормально, але одного дня як вибухнеш якоюсь сранню несусвітньою, правда ж?».
Ні, це в неї вже позаду. Несусвітньою сранню був він.
Через серпанок і майже згасле світло небо зробилося дивним. Бетон вкрився вологою «північного поту» — прибережна долина навколо Дзаньлуня в сезон мусонів постійно просякала мжичкою і туманами. Уже було пізно, час вечері минув. Шае стояла в черзі й чекала на таксі. Інші люди в тій черзі не звертали на неї жодної уваги. Вона була вбрана в коротку та яскраву літню сукню, модну в Еспенії, але надто крикливу й обтислу для Кеконю. Та якщо не зважати на одяг, вона зливалася з натовпом, з вигляду була така сама, як і всі інші подорожні. Не мала на собі нефриту. І коли вона зрозуміла, наскільки малі шанси, що її хтось упізнає, відчула і полегшу, і укол жалощів до себе.
Під’їхало наступне таксі. Водій поклав її валізу до багажника, а Шае вмостилася на задньому сидінні й опустила вікно.
— Куди ідемо, панночко? — спитав він.
Шае поміркувала, чи не поїхати до готелю. Вона хотіла прийняти душ, відновитися після довгого перельоту, бодай трішки побути на самоті. Та вирішила, що не варто виказувати аж таку неповагу.
— Додому, — промовила вона і назвала водієві адресу.
Той від’їхав від брівки й пірнув у тісний потік автівок та автобусів.
Коли таксі перетнуло Дальший міст і перед очима розгорнувся сталево-бетонний міський краєвид, Шае відчула такий різкий напад ностальгії, що аж подих перехопило. Крізь вікно точилося вологе повітря, по радіо говорили її рідною мовою, навіть цей жахливий вуличний рух… Вона сковтнула й ледь не розплакалась. Мала дуже приблизне уявлення, чим їй тепер займатися в Дзаньлуні, але нема де правди діти: вона опинилася
Щойно вони заїхали до району Палацового пагорба, таксист став зиркати на неї у дзеркало заднього виду — його очі поблискували. А коли таксі спинилось перед високими залізними воротами маєтку Каулів, Шае опустила вікно й висунулася поговорити з охоронцем.
— Вітаємо вдома, Шае-дзень, — промовив вартовий, дивуючи її як неактуальним тепер суфіксом, так і фамільярністю, з якою він почепив цей суфікс до її імені.
Вартовий належав до Пальців Хіло. Обличчя його Шае впізнала, але імені не пригадувала, тому просто кивнула на знак привітання.
Таксі проїхало крізь ворота до круглого майданчика перед центральною будівлею. Шае потягнулась по гаманець, щоб розплатитися з таксистом, але той сказав:
— Це безплатно, Каул-дзень. Перепрошую, що не впізнав вас одразу, — то все іноземний одяг, — він озирнувся й усміхнувся зі щирою надією. — Мій тесть — відданий Ліхтарник. Останнім часом у нього виникли деякі проблеми у справах. Якщо ви чимось могли б…
Шае сунула водієві гроші.
— Візьміть платню, — наполягла вона. — Тепер я просто панна Каул. Для клану моє слово нічого не важить. Скажіть своєму тестю, щоб він звернувся до Синоптика в належний спосіб.
Вона приборкала почуття провини, яке відчула, коли побачила розчарований вираз чоловікового обличчя, вийшла з таксі й потягнула валізу сходами.
Біля дверей її зустріла Кяньла — економка-абукейка.
— Ой, Шае-дзень, ви так змінилися! — вона обійняла Шае й роздивилася з відстані витягнутих рук. — І пахнете по-еспенському.
Жінка радісно засміялася.
— Але чому тут дивуватися, ви ж бо тепер поважна еспенська ділова пані.
Шае невиразно всміхнулася.
— Та що ти таке кажеш, Кяньло.
Завдяки щирій та старанній праці вона завершила навчання у верхній третині рейтингу — попри те, що вчилася іноземною мовою, а після Академії Каула Ду еспенське навчальне середовище геть збивало з пантелику. Оте постійне сидіння у великих приміщеннях та балаканина, немов кожен студент хоче тебе чогось навчити. Навесні Шае пройшла кілька співбесід, що їх проводили в кампусі рекрутери великих компаній. Від однієї з тих компаній отримала запрошення посісти низову позицію. Але ж вона бачила, як рекрутери на неї дивилися.
Щойно вона заходила до кімнати, чоловіки, які сиділи за столом, — а то завжди були чоловіки, — припускали, що вона тунійка чи шотарка, і в їхніх поглядах зблискував перший натяк на упередження. Тоді вони зазирали до її резюме й бачили, що вона з Кеконю, що її виховали як Зеленокосту, і їхні обличчя затуманював неприхований скепсис. Еспенці пишалися своєю військовою потугою, але до освіти Шае, де в основі лежали бойові мистецтва, ставилися без особливої поваги. Яка від того користь у цивілізованому місці, що повниться професіоналами, як-от в еспенській корпорації? Це ж не Кеконь, де ім’я Каул цінувалось на вагу золота, — тут слівце від діда їй нічого не дасть. В отакі миті романтичні наміри досягти всього своєю працею здавалися бздурами. Ще й бздурами самотньої людини. І ось вона тут — повернулась до домівки, з якої ледь утекла два роки тому.