Фонда Ли – Нефритове місто (страница 12)
Біля підніжжя сходів стояв Лань. Він усміхнувся:
— Вітаємо вдома.
Шае підійшла й міцно обійняла старшого брата. Вони не бачились кілька років, і зараз її геть охопив спалах любові до нього. Лань був старшим за неї на дев’ять років, вони ніколи не гралися разом, але він завжди ставився до неї по-доброму. Захищав від Хіло, не засуджував, коли вона поїхала, і був тим єдиним членом родини, хто писав до неї листи, поки вона вчилася в Еспенії. Часом ті його листи, списані акуратним та впевненим почерком, здавалися єдиною ланкою ланцюжка, який пов’язував її з Кеконем, єдиним доказом того, що вона мала родину й минуле.
«Дідусеві ведеться не дуже, — написав Лань по-простому наприкінці останнього листа. — Більше підупав його дух, аніж фізичне здоров’я. Я знаю, що він за тобою сумує. Було б добре, якби ти приїхала навідати його, та й ма також, коли завершиш навчання». Біль від розставання із Джеральдом і досі був свіжим, як повний рідини пухир від опіку, тож Шае перечитала братів лист, відхилила ту єдину пропозицію роботи й забронювала квиток до Дзаньлуня.
Лань обійняв її навзаєм і поцілував у чоло.
Шае промовила: «Як дідусь почувається?» — тієї ж миті, коли брат сказав: «У тебе нова зачіска». Вони засміялися, й Шае відчула себе так, наче нарешті видихнула, після того як затамувала подих два роки тому.
— Він чекає на тебе, — сказав Лань. — Хочеш піднятись нагору?
Шае глибоко вдихнула й кивнула.
— Не думаю, що як зачекати, то все легше мине.
Вони піднялися сходами разом, Лань поклав руку їй на плече. З такої близької відстані вона відчувала наполегливий гомін його нефриту, ледь помітні зміни в атмосфері, на які її тіло реагувало жадібним стисканням у животі, варто було тільки нахилитися до брата ближче. Вона так давно не відчувала впливу нефриту, що зараз у неї паморочилось у голові. Змусила себе випростатись, відійти від Ланя й опинилася перед подвійними дверима.
— Останнім часом йому гірше, — сказав Лань. — Але сьогодні в нього хороший день.
Шае постукала у двері. Крізь них з неочікуваною жвавістю пролунав голос Каула Сеня:
— Ти ж знаєш, що я можу тебе чути навіть без твого нефриту, то й почув, як ти пройшла крізь двері й марнувала час, поки сюди піднімалася. Ну то заходь.
Шае відчинила двері й опинилася перед дідусем. Варто було спочатку перевдягнутися й прийняти душ. Пронизливий погляд Каула Сеня торкнувся її чужоземного вбрання, й куточки очей старого вкрилися павутинням зморщок. Він скривив носа і відкинувся на спинку крісла, наче його образив сам її запах.
— О боги, — пробурмотів він, — кілька останніх років були до тебе такими ж безжальними, як і до мене.
Шае нагадала собі, що, попри тиранічну поведінку, її дідусь належав до найгероїчніших та найшанованіших людей у цій країні, що тепер він старий, самотній та погано почувається і що два роки тому вона розбила йому серце.
— Дідусю, я приїхала просто з аеропорту.
Шае торкнулася чола зімкненими руками у традиційному жесті пошани і стала перед кріслом Каула Сеня навколішки, опустивши голову.
— Я повернулась додому. Чи приймете ви мене знов за онучку?
Вона підвела погляд і побачила, що вираз очей старого пом’якшав. Жорстка лінія рота розпружилась, і губи легенько затремтіли.
— Ой, Шае-се, звісно, я тобі пробачаю, — сказав він, хоча вона, власне, вибачення й не просила.
Каул Сень простягнув до неї вузлуваті руки, й Шае узялася за них, підводячись на ноги. Його дотик відчувався як удар струму, навіть у такому поважному віці він мав потужну нефритову ауру, й кістки її рук закололо від спогадів та потягу.
— Без тебе родина не була повною, — сказав Каул Сень. — Твоє місце тут.
— Так, дідусю.
— Це цілковито нормально — мати справи з чужоземцями. Я не раз це повторював. Боги правду відають, я це
Дідусь узяв її руки у свої, перевернув долонями догори та скрушно й несхвально похитав головою.
— Навіть якщо ти знімеш увесь свій нефрит, однаково не станеш такою, як вони. Вони ніколи тебе не приймуть, бо відчуватимуть, що ти інакша, отак, як собаки знають, що вони важать менше за вовків. Нефрит — то наш спадок, наша кров не повинна лишатися з чужою, — він стиснув її руки долонями з тонкою, як папір, шкірою, і цей жест мав її втішити.
Шае схилила голову з мовчазною згодою, ховаючи роздратування, яке в неї викликало неприховане задоволення діда через те, що Джеральд лишився в минулому. Вона познайомилася з Джеральдом на Кеконі. На той час він служив на острові Еумань, до кінця служби йому лишалося п’ятнадцять місяців, а потім він збирався вступити до університету. Щойно Каул Сень дізнався, що Шае зустрічається з моряком-іноземцем, то гнівно провістив, що ці стосунки приречені. І нехай причини він мав переважно расистського характеру — Джеральд був шотарцем (хоча й народився в Еспенії), слабаком рідкокровим, який її не вартий, вилупком пустопорожнім, — Шае дошкуляло, що передбачення старого цілковито справдилося. І, якщо подумати, з тією частиною про «вилупка пустопорожнього» він теж не помилився.
— Дідусю, мене дуже тішить, що ви маєте здоровий вигляд, — м’яко промовила Шае, намагаючись урвати його монолог. Та він лише відмахнувся від спроби спрямувати розмову в інше русло:
— Я у твоїй кімнаті нічого не торкався. Знав, що ти повернешся, щойно ця фаза мине. Та кімната й досі твоя.
Шае швиденько пометикувала.
— Дідусю, я вас так розчарувала. Думала, що вже не маю права на місце в цьому домі. Тому винайняла собі квартиру неподалік і відправила свої речі туди.
Це було неправдою: ніяких домовленостей щодо житла вона не мала і речей, щоб кудись їх відправити, також. Та її аж ніяк не приваблювала ця думка — повернутися до своєї дитячої кімнати в домі Каулів, так наче за ці два роки нічого не змінилося й вона нічого не досягла. Якщо вона оселиться тут, доведеться терпіти нефритові аури Зеленокостих, що вештаються туди-сюди, і дідусеве зневажливе прощення.
— Та й мені знадобиться трохи часу, щоб влаштуватися, — додала вона. — Вирішити, що робити далі.
— А що тут вирішувати? Я поговорю з Дожу про те, що за бізнес тобі вділити.
— Дідусю, — урвав його Лань. Він спостерігав за розмовою з порога. — Шае дуже довго сюди летіла. Дозвольте їй розпакувати речі й перепочити. Час поговорити про справи ще настане.
— Ха, — промовив Каул Сень, але руки Шае випустив. — Гадаю, ти маєш рацію.
— Я скоро повернуся, щоб знову з вами побачитись, — вона нахилилась і поцілувала старого в чоло. — Люблю вас, дідусю.
Старий гмикнув, але обличчя його просяяло любов’ю, якої — Шае це раптом зрозуміла — їй страшенно бракувало. На відміну від Ланя, вона не знала батька, і, коли була зовсім малою, Каул Сень був для неї всім. Він обожнював її, а вона — його. Та коли Шае виходила з кімнати, дідусь пробуркотів їй услід:
— Заради божої любові, надінь свій нефрит. На тебе боляче дивитися.
На вулицю вони вийшли разом із Ланем. Більше там нікого не було. Сонце зайшло, лишивши по собі туманний відблиск, що окреслював дахи будівель навколо центрального подвір’я. Шае впала на кам’яну лаву поряд з розкидистим кленом і тяжко зітхнула. Лань сів поруч. Якусь мить вони мовчали. А тоді перезирнулися й тихенько засміялись.
— Могло й гірше вийти, — озвалася вона.
— Я ж казав, він сьогодні в непоганому гуморі. Лікар запевняє, що йому вже треба носити менше нефриту, але цю битву я наразі відкладаю.
Лань швидко відвів погляд, але Шае встигла помітити, як він на мить скривився.
— Як там ма? — спитала вона.
— У неї все гаразд. Їй подобається. Життя там мирне.
Багато років тому їхня мати вимушено присвятила себе самотньому материнству й обслуговуванню вимогливого свекра в обмін на безпечне та зручне життя поважної вдовиці з Безгірного клану. Та щойно Шае виповнилося вісімнадцять, Каул Вань Жя переїхала до фамільного будиночка, що в Маренії, на березі моря, за три години їзди від Дзаньлуня. Наскільки Шае знала, відтоді мати жодного разу до міста не поверталася.
— Тобі варто з’їздити до неї, — сказав Лань. — Але не поспішай, насамперед влаштуйся.
— А ти як? — спитала Шае. — Як у тебе справи?
Лань обернувся до неї і примружив очі. Усі казали, що він схожий на батька, але Шае цього не помічала. Брат був статечним та сентиментальним і нічим не нагадував того лютого з вигляду партизана зі старих світлин, що висіли на стіні в дідусевій кімнаті. Він наче хотів щось їй сказати, але змінив думку і промовив інше:
— Шае, зі мною все добре. Заклопотаний клановими справами.
Шае заполонило почуття провини. В Еспенії вона не дуже старанно відповідала на його листи, тож не варто очікувати, що зараз він їй звірятиметься. Вона навіть не була певна, що потребує його довіри. В усякому разі не тоді, коли йдеться про якісь там територіальні суперечки, чи про Ліхтарників, які роблять щось не те, чи про Кулаків, яких повбивали у двобоях, — це ті самі кланові справи, від яких вона пообіцяла собі триматися подалі. І все ж вона замислювалась, як її брат несе на плечах тягар посади Стовпа, одночасно справляючись із тим, що його покинула Ейні, та й із дідовим різким занепадом, коли всієї допомоги в нього — Хіло і той противний старий Дожу.