Фонда Ли – Нефритове місто (страница 14)

Поруч з Аньденем — там, де стояв Тонь, — пролунали різкий тріск і зболений крик. «Це ж не так складно, як алгебра», — підбадьорював себе Аньдень, а тоді вдарив основою долоні по центру верхньої цеглиняки. Та зім’ялася, врізаючись у наступну, за нею — ще одна, і ось хвиля сили, що тривала лише мить, ринула каскадом. Але те, що Аньдень відчував як повільне падіння рядочка гральних карт, дало різку віддачу, що пробігла крізь його руку, плече, тулуб. Він негайно ж відсмикнув руку, розплющив очі й уважно подивився на долоні.

— Витягніть руки, — майже знуджено промовив Сайнь.

Він пройшовся вздовж шеренги учнів, розчаровано потираючи шерехату шию під потилицею.

— Я вже бачу, що деяким з вас доведеться згаяти пообідню перерву, навідуючи лазарет, — сказав він, кривлячи носа на вид попечених долонь.

Майстер копнув нерозбиту цеглину, що валялась на землі.

— А інші до кривавих мозолів повторюватимуть вправи із Сили.

Він дійшов до кінця шеренги, глянув на Аньденеві шість розбитих цеглин та непопечені руки і гмикнув — для заступника директора академії це була найближча до похвали реакція.

Аньдень скромно не зводив очей із розтрісканих цеглин. Усміхнутись чи потішитись власному успіху — надто неґречно. Хай навіть Аньдень народився на Кеконі й ніколи не полишав острова, він завжди сторожко стежив, щоб не справити враження чужинця, — то була давня й несвідома звичка, що супроводжувала його все життя.

Сайнь стиснув долоні.

— Зніміть браслети. Побачимося наступного тижня. Ви повторюватимете цю вправу, доки не навчитеся або не скалічитесь настільки, що не зможете завершити курс.

Учні торкнулися складеними долонями лобів, притлумили стогони й почовгали повз третьокласників, що кинулися прибирати уламки цегли. Аньдень відвернувся, розстібнув тренувальний браслет і поклав його до футляра. І тільки після цього опустився навприсядки, сперся на стіну й міцно заплющив очі — аж тут його накрило. Вища чутливість до нефриту означала й важчу нефритову віддачу, навіть коли йшлося про нетривалий вплив каменів. Часом Аньдень потребував удвічі більше часу за інших учнів, щоб відновитися, але тепер він уже був досвідченішим. Глибоко вдихнув і змусив себе розслабитися, попри дезорієнтацію — світ наче висмикнули в нього з-під ніг, усе навколо потьмяніло, пощербилося з країв і лише згодом виправилося й повернулося до нуднішої, нормальної версії.

— Я там почув, як Сайнь гмикнув, — промовив Тонь, занурюючи руку в миску з прохолодною водою, що двійко третьокласників сумлінно піднесли старшим учням. — Чудово впорався, Емері.

Прізвище він вимовив по-кеконському — «Ем-рі».

— У мене цеглини були тонші, — чемно відповів Аньдень. — Як твоя рука?

Тонь скривився, замотав долоню в рушник і притиснув руку до живота. Він був сухорлявим та нижчим за Аньденя, але Силу мав прекрасну. Нефрит у цьому сенсі поводився дивно: часом худезна жінка могла гнути металеві прути, а дебелий чолов’яга з даром Легкості — бігати по стінах і зістрибувати з дахів. Доказів (якщо вони взагалі потрібні), що нефрит оприявнює не зовсім фізичні здібності, не бракувало.

— Шкода, що лікувальне Направлення не дуже добре працює з пошкодженою шкірою, — понуро промовив Тонь. — Ще й просто перед Днем човнів.

Він принишкнув і глянув на Аньденя.

— Агов, кеке, тут наступного тижня дехто з нас планує налетіти на бари в Доках, поки корабель не потоне. Хочеш піти, якщо інших планів не маєш?

Аньдень цілком розумів, що його запросили похапцем, ледь про нього згадавши (таке часто траплялося), але, ясна річ, не було в нього жодних інших планів, а ще він подумав, що в цій компанії може опинитися Лотт Джін, то й відповів:

— Так, прикольна ідея.

— Клас, — сказав Тонь. — Ну, тоді побачимось.

Він рушив через поле до лазарету, колихаючи обпечену руку, а Аньдень попрямував у протилежний бік, до гуртожитків, міркуючи на ходу. За ці більш як сім років в академії він уже звик до життя в респектабельному соціальному порубіжжі, де опинився на самоті. Не те щоб його геть не приймали до колективу, але й не скажеш, що активно кудись залучали. Однокласники поводилися з ним привітно (ну, бо мусили), і він міг вважати Тоня і ще декого справжніми друзями, та знав, що в багатьох товаришів викликав певний дискомфорт (ще й далеко не з одного приводу), тому на повноцінне прийняття й не розраховував.

Пау Ноні, ще одна восьмикласниця, протрюхикала до нього через поле. Лице в неї розчервонілося від вологої спеки пообіддя.

— Аньденю! Там, на вулиці, на тебе відвідувач чекає, — вона вказала на доріжку, що вела до павільйону на вході до академії.

Відвідувач? Аньдень примружився й подивився в бік воріт, поправляючи окуляри на спітнілому переніссі. Через короткозорість йому було ще важче відмовлятись від нефриту і втрачати Чуття. Хто це до нього прийшов? Рюкзак Аньденя підстрибував на плечах, коли хлопець побіг через тренувальне поле.

Маленьке східне поле було лише одним з кількох, що розмістилися на майже двадцяти п’яти гектарах кампусу. Академію Каула Душужоня побудували на пагорбі у Вдовиному парку. І хай навіть з усіх боків її оточували гамірне місто Дзаньлунь і його передмістя, високі стіни та старі в’язи й камфорні дерева, що затіняли довгасті одноповерхові будівлі, відділяли територію академії від мегаполісу, зберігаючи оте враження традиційного святилища для вишколу Зеленокостих. Академія була дітищем Каула Сеня, його присвятою пам’яті сина, а ще (і це важило навіть більше) вона слугувала одним із найпомітніших нагадувань, що тепер культура Зеленої Кістки укріпила свої позиції як осердя кеконського суспільства. І, замислюючись про це, Аньдень розумів, що академія — це не тільки навчальний заклад, а ще й символ.

Наблизившись до невеличкого садочка каменів, він сповільнив крок. На одній зі стін, що огороджували садок, сидів, знуджено згорбившись, чоловік. Він мав на собі добре скроєні бежеві штани, рукави сорочки закасав ледь не по лікоть, піджак кинув на стіну біля себе. Щойно Аньдень наблизився, чоловік підвівся з лінивою грацією, і хлопець побачив, що це Каул Хіло.

У грудях Аньденя ворухнулось нервове збудження.

— Ти наче здивувався, що я прийшов, кузене, — сказав Хіло. — Ти ж не думав, що я забуду привітати тебе з днем народження?

Кілька днів тому Аньденеві виповнилося вісімнадцять. День минув непоміченим, бо в академії відзначати особисті свята вважалося нетактовним і викладачі того не схвалювали. Аньдень спам’ятався і торкнувся чола складеними долонями в жесті ввічливого привітання.

— Ні-ні, Кауле-дзень, просто я знаю, який ви цими днями заклопотаний. Це велика честь, що ви мене навідали.

— «Це велика честь, Кауле-дзень», — передражнив його Хіло підкреслено строгим тоном. Він лукаво всміхнувся лівим куточком вуст. — Енді, що за формальності? Що, тебе в цьому місці аж так вишколили? — він широко розкинув руки. — А зі мною не вийшло.

«Ти ж Каул. Тут саму академію на честь твого батька назвали». Це навіть поміж новачків-безнефритників додавало привілеїв. Будь-кого з іншого роду чи з меншим талантом давно вигнали б з академії, якби вони вчинили стільки проступків, скільки Хіло в часи його навчання. А тепер він став Рогом Безгірного клану. Ото дивина.

Аньдень постарався розслабитись у кузеновій присутності. Хіло був старшим за нього на дев’ять років, але не схоже, що від часу свого випуску бодай трохи подорослішав, тож випадковий перехожий міг би вирішити, що вони однолітки.

— Як почувається дідусь? — Аньдень називав Каула Сеня дідусем так само, як молодших представників роду Каул — кузенами. — Як Лань-дзень?

— Ой, як у них, Стовпів, заведено, — Хіло неквапом підійшов ближче.

Аньдень скинув рюкзак з плечей, поспіхом зняв окуляри й запхав до бокової кишеньки. Оправа була нова, й він не хоті…

Він ледь устиг кинути рюкзак позад себе. Хіло схопив Аньденя зі спритністю мавпочки, що ловить фрукт, його руки зімкнулися й крутнулися навколо зап’ястка й ліктя кузена, як металеві лещата. Один різкий скручувальний рух — і от він уже повалив його на землю.

Аньденя повело вперед; падаючи, він перемістив вагу так, щоб послабити кузенів хват, і, поки вони борюкались, підтягнув Хіло ближче до себе. Хіло зацідив йому в бік коліном — двічі й дуже наполегливо, й Аньдень захрипів, склався удвоє та схопив Хіло за руки, незграбно похитнувшись уперед, немов вірянин, що просить милості в богів. І врізався чолом у плече супротивника.

Рот його наповнився гострим смаком енергії нефриту. Нефриту Хіло. За такого тісного контакту Аньденя затопило резонансом — він гомонів, стугонів, пульсував з кожним ударом серця Хіло, з кожним його подихом, з кожним рухом. У голові Аньденя гучно калатав пульс — це не був справжній нефритовий приплив, але щось до нього близьке. Він поспіхом за нього схопився, намагаючись учепитися за нерівні краї кузенової аури, але то було все одно, що спробувати втримати пару. Та коли Хіло знов замахнувся коліном, хлопець скористався цим секундним порушенням рівноваги й ляснув Хіло по грудях розкритою долонею, застосувавши стільки Сили, що та змусила старшого чоловіка випустити хлопця й відступити на кілька кроків.

Посмішка Хіло нікуди не поділася, він, витанцьовуючи, зробив кілька кроків убік і легкою ходою загрозливо рушив до Аньденя. Той зібрався із силами. Втікати від Хіло не можна — це взагалі не варіант. І не важить, як сильно його можуть побити. Хіло атакував зливою стрімких, грайливих ударів по корпусу, що змушувало Аньденя хитатися й ковтати стогони. Аньдень відбив наступний удар, ухилився під кутом, що дозволив йому опинитися поруч із Хіло, врізав рукою кузенові по біцепсу, оминув його захист та вгатив ребром розкритої долоні просто під підборіддя.