Фонда Ли – Нефритове місто (страница 16)
За мить, яка немов тривала цілу вічність, мама слабенько й сором’язливо всміхнулась до нього:
— Не могла заснути, надто сильно свербіло. Ходи до ліжка, мій маленький.
Аньдень вибіг із вбиральні й зателефонував єдиній людині, що спала йому на гадку, — Каулові Ланьшиньваню, молодику, який часто бував у них в гостях. Він був однокласником та найкращим другом його дядька — до того як рік тому, рано-вранці, дядько зістрибнув з Дальшого моста. Лань та його дідусь прийшли до них і забрали матір до лікарні.
Але запізно. Навіть коли їй вкололи заспокійливе та познімали весь нефрит (а також прибрали весь нефрит навколо), врятувати її вже було неможливо. Отямившись, вона смикалась у гамівній сорочці, кричала, проклинала їх, називала псами та крадіями, вимагала, щоб їй повернули нефрит. Аньдень сидів у коридорі під дверима материної палати, затискав вуха долонями, й обличчям його струменіли сльози.
За кілька днів вона померла, не припиняючи кричати до останньої миті.
Минуло одинадцять років, та спогади про це й досі навідували Аньденеві кошмари. Варто йому було стривожитись чи засумніватись у собі — й вони виринали назовні. Він перелякано прокидався у своїй кімнаті в гуртожитку й не міг змусити себе підвестися та сходити до туалету. Коли таке траплялося, він лежав отак, вдивляючись у темряву, сечовий міхур у нього ледь не лускав, у горлі пересихало, а шкіру нервово поколювало від підступного страху, що в його жилах стугонить те саме прокляття, що йому також судилося померти молодим і божевільним. Спадком його родини була сила, але й божевілля — також. Саме тому, як його не заохочували Каули, він так і не став міняти прізвище. Зберіг іноземне Емері, яке ні для кого не мало жодного сенсу, а не взяв фамільне ім’я матері, Аунь, що повнилось очікуванням величі й безумства, — Аньдень ні того, ні того собі не бажав.
Після смерті Аньденевої матері Лань поговорив із дідусем. Каули без усяких церемоній забрали хлопця до себе, прийняли до родини, забезпечили їжею й дахом над головою, доки йому не виповнилось десять років — вік, коли настав час відправити його до Академії Каула Душужоня коштом і з благословенням Каула Сеня. Тож отак дивно вийшло, що правляча родина Безгірного клану була єдиною сім’єю, яку знав Аньдень. Материн бік родини знищили одна трагедія за іншою. Від батька лишився тільки невиразний спогад: блакитноокий чоловік у військовій формі, що втік до своєї далекої країни, світловолосої дружини та швидких автівок.
— У твоєї ма було кепське життя — кепсько почалося й кепсько завершилось, — сказав Хіло. — Ти не станеш таким, як вона. Ти отримав кращий вишкіл. У тебе є ми, щоб за тобою наглянути, — він розчавив недопалок. — І якщо дуже треба, в тебе є СВ-1.
— «Сяйво», — Аньдень назвав речовину по-вуличному. — Наркота.
Хіло зневажливо скривив носа:
— Я ж не про зілля, що варять у брудних лабораторіях жадібні до нефриту придурки, які штовхають його на вулицях слабакам та іноземцям. Ні, я про військовий СВ-1 — той, що еспенці дають своїм спецпризначенцям. Він трохи знижує поріг чутливості й дає тобі перепочити, якщо в тому є потреба.
— Люди кажуть, що то отрута, що з ним легко передозувати і що він скорочує життя на роки.
— Це якщо ти рідкокровий іноземець без жодного вишколу, що постійно колеться ним, як останній торчок, — різко відповів Хіло. — А ти не такий. У всіх це по-своєму, ти ж іще не знаєш, як тобі буде носитись нефрит. Я не кажу, що тобі обов’язково знадобиться допомога, я кажу, що цю допомогу можна забезпечити. Якщо треба буде, ми тобі його дістанемо — нема питань. У тебе ж особливий випадок. Енді, не треба соромитись.
Тільки Хіло мав оцей потяг кликати його прізвиськом на іноземний лад. Спочатку Аньденя це страшенно дратувало, але тепер він уже не зважав — зрозумів, що, на думку Хіло, це демонструє особливий зв’язок між ними двома. Аньдень помітив, що його сигарета вщент вигоріла. Він потушив недопалок та сховав до кишені, щоб не смітити в садку каменів і не заробити покарання.
— Я все думаю, чи могло «сяйво» врятувати мою ма.
Хіло знизав плечима.
— Може, й так, якби тоді до нього був доступ. Та у твоєї ма була купа інших проблем: твій татко поїхав, твій дядько вкоротив собі віку — і вона все одно могла б зірватися, — він стривожено поглянув на Аньденя. — Агов… а чого ти раптом почав цим перейматися? Ти скоро станеш Зеленокостим, бляха, не треба отак супитись. Я не дозволю, аби щось сталося з моїм кузенчиком.
Аньдень охопив свій вкритий синцями тулуб:
— Знаю.
— І не забувай про це, — сказав Хіло, спираючись на огорожу. — До речі, Шае переказувала вітання.
— Ти з нею розмовляв? — здивувався Аньдень. — Вона повернулася?
Та Хіло більше не всміхався й ніяк не виказав, чи почув запитання. І замість того щоб відповісти, промурмотів:
— Енді, скоро ти будеш нам дуже потрібен.
Він роззирнувся, немов рахував учнів. Більшість з них уже мали стосунок до клану в той чи інший спосіб — діти Зеленокостих або ж Ліхтарників. Академія була кузнею кадрів для Безгірного клану — так само як школа В’є Лонь поповнювала лави «горян».
— Невдовзі нам знадобиться кожний відданий новачок, — вів далі Хіло. — Ланеві не хотілося б, щоб я тобі про це розповідав, але ти маєш знати. По правді, дідо вже добряче гвинтиків розгубив й одною ногою ступив до могили. Айт Ю помер, і ота сучка затята, Мада, прийде по наші душі. Скоро матимемо з «горянами» клопіт.
Аньдень уважно слухав кузена, але знати не знав, що на таке відповісти. Усе літо кампусом ходили чутки про те, що між кланами зросла напруга. Хтось там мав брата-Пальця, якого образили «горяни», і, ясна річ, завершилось усе двобоєм. У когось іншого тітку викинули на вулицю по тому, як будинок, де вона жила, перейшов під контроль домовласника, пов’язаного з ворожим кланом. І всяке таке інше. Але нічого нового порівняно з тим, про що Аньдень чув рік за роком. Завжди йшлося про дрібні міжкланові суперечки. Коли не виходиш за стіни академії, отакі можливі загрози, про які казав Хіло, здаються чимось далеким, чимось, що турбує кузенів, але Аньденя особисто не зачепить, доки він не закінчить навчання наступної весни.
Та він помилявся. Бо зіткнувся з цим уже наступного тижня.
РОЗДІЛ 8
ЗДИБАНКА НА ДЕНЬ ЧОВНІВ
А сталося це тому, що він пішов подзюрити сам-один.
Початок сезону тайфунів на Кеконі завжди відзначали Днем човнів, а коли сезон за три місяці завершувався — влаштовували Свято осені. День човнів — свято, що утворилося навколо спроб підкупити сварливого бога тайфунів Йофо достатніми руйнуваннями, які дозволили б цього року запобігти приходу Спустошувачів Землі — найлютіших штормів, здатних викорчовувати дерева, рівняти села із землею та призводити до зсувів ґрунту. Діти й дорослі робили паперові човники (а ще — будиночки із сірників та модельки автівок) та дуже урочисто їх знищували. Поширеними способами було підпалити то все чи залити водою зі шланга, але також модельки скидували з висоти або засипали купою каміння чи відрами болота. На вечір Дня човнів гавань Дзаньлуня перетворювалась на сцену, де розігрували морську битву: там палали вогні, гуркотіли гармати, моряки зістрибували за борт, а завершувалось усе церемоніальним потопленням одного або двох старих кораблів.
Малим Аньдень уже стільки разів спостерігав виставу в гавані, що не бачив сенсу дивитися її ще раз. Але прийняв запрошення Тоня піти з кількома однокласниками на набережну, щоб долучитися до загальної гульні. Аби запровадити серед учнів дух аскези та підкорення дисципліні, в академії годували простою й нудною їжею, забороняли вживати алкоголь, а ще — давали лише кілька відгулів. Тож на особливі свята семи- та восьмикласники, яким дозволялося залишати кампус без супроводу, мали схильність пускатися берега, об’їдатися, напиватися до нудоти, а потім — згідно з освяченою часом традицією — суворі майстри застукували їх на гарячому й карали наступного дня. Аньдень, Тонь і троє інших — Лотт, Хейке та Дудо — зайшли в Доках до чотирьох барів, скуштували з пів десятка різних видів вуличної їжі, що нею торгували з візочків, і по обіді сперечалися: чи залишитися й подивитися, як топитимуть кораблі, а чи спробувати пробитися назад проти потоку глядачів, що якраз спускалися до гавані.
Сечовий міхур Аньденя ледь не лускав, але туалетів поблизу не було. Погода, як завше, стояла волога та спекотна, а за останні пів години він вихилив дуже багато газованки, проклинаючи свою рідку еспенську кров за те, що йому не треба було пити багато ходзі — кеконського міцного напою з фініків, — щоб від того закрутилась голова.
— Давайте повертатися. Мені треба подзюрити, — сказав він і тільки потім зрозумів, що ніхто його не чує.
Дудо блював в урну. Тонь стояв поруч з ним на знак моральної підтримки. Хейке та Лотт гаряче сперечалися про рілейбол.
Аньдень зачекав і зо хвилину за ними спостерігав. Хейке був вищим на зріст, мав гарніші руки, та й, певно, з них двох був симпатичнішим, але Лотт Джін мав у собі щось таке, що завжди вабило Аньденеву увагу. Суворий, але чуттєвий вигин схожих на лук вуст, ледь хвилясте волосся, що спадало на неусміхнені очі, обрамлені довгими віями. Майже по-звіриному ліниві рухи добре складеного тіла створювали враження, немов він до всього на світі ставиться з певною зневагою.