Фонда Ли – Нефритове місто (страница 17)
Суперечці про рілейбол не видно було кінця-краю, та й ніхто явно не збирався найближчим часом кудись іти, тож Аньдень вирішив, що краще подбати про власні потреби. І щоб не рухатися проти юрми, яка штовхалася заради кращого краєвиду на гавань, він спустився дерев’яним хідником нижче, доки не опинився в поромному порту, звідки ходили кораблики на зовнішні острови — Еумань та Ґудзичок. Можна було б подумати, що в порту мусить бути вбиральня, але її там не було. Аньдень перейшов вулицю й підтюпцем пробіг ще три квартали, аж помітив забігайлівку, де подавали смажені у фритюрі грінки. Він з невиразними вибаченнями проштовхався крізь чергу до прилавка, забіг до вбиральні, зачинив двері, полегшено зітхнув і возніс коротку молитву до Теваня — бога торгівлі, щоб той благословив власників гріночної «Пекуча пекарня».
Щоб вийти з невеличкої їдаленьки, йому знову довелося штовхатися крізь групку підлітків, що з’юрмилися біля дверей. Хлопець десь такого ж віку, як він сам, грубо штурхнув його у відповідь і сказав:
— Ти що, не збираєшся нічого купувати?
— Даруй?
Хлопець кивком вказав на «Пекучу пекарню», але очей з Аньденя не зводив.
— Зайшов посцяти й нічого не купив? Що, грінки не подобаються? Вони тут найкращі в місті. Тобі, кеке, треба більше поваги показувать.
— Та він направду не дуже кеке, — ліниво сказав інший підліток, ковтаючи шматок гарячезної хлібної палички і роздивляючись Аньденя, виставивши вперед підборіддя. — Він — покруч, що забрів не в той район.
Аньдень глипнув на вікно «Пекучої пекарні» й одразу ж зрозумів свою помилку. Він так поспішав, що вийшов з Доків до району Літнього парку. Над стійкою касира висів паперовий ліхтарик, але світло-зелений, а не білий. Він опинився на території Гірського клану, маючи на собі сорочку у фірмових кольорах Академії Каула Ду.
Грошей у нього майже не лишилося, та й останнє, чого потребував його напханий шлунок, — це смажений хліб.
— Так, правильно, — сказав Аньдень, — я зайду й куплю трохи грінок.
Він підступив на кілька кроків до черги.
Перший підліток штовхнув Аньденя у плече й загородив йому шлях.
— Нікуди ти в цій страшній сорочині не підеш, — на обличчі, побитому шрамами від прищів, зринула посмішка. — Знімай давай. Ми приймемо її як данину школі В’є Лонь і повісимо над пісуарами.
— Не віддам я вам сорочки, — сказав Аньдень, але його вже охопило незатишне відчуття.
Хай йому вісімнадцять, але він досі був учнем, що ще не носив нефриту, і за звичаєм свого кола до дорослих чоловіків не належав. Зеленокості керувалися кодексом честі айшо, що забороняв убивати тих членів родини твоїх ворогів, які ще не носять нефриту. Та, на жаль, кодекс ніяк не обмежував безнефритників із суперницьких кланів і шкіл.
Противників було троє: прищавий ватажок, його кощавий друзяка та третій хлопець, який ще ні слова не промовив, — він був молодшим за інших (може, п’ятнадцять чи шістнадцять років), але вже найвищим та найважчим. Вони оточили Аньденя, так невимушено займаючи свої місця, що той навіть не сумнівався: вони вже билися на одному боці. Ватажок у центрі трохи відхилився, а кощавий та здоровань розійшлися в різні боки.
— Вклонися так, щоб землі лобом торкнутися, і давай нам свою сорочку, покруче, — сказав головний. — А тоді кажи, що Академія Каула Ду — це школа для рідкокрових лайноїдів та виродків.
Решта хлопців захихотіли. Якщо вони повернуться із залитою кров’ю сорочкою академії й хорошою байкою про те, як побили багатія, то незлецьки поліпшать позиції між своїми товаришами із В’є Лонь. Аньдень не сахнувся, але це зробили інші. Уся черга по-зміїному ковзнула праворуч, огинаючи «Пекучу пекарню» та залишаючи хлопцям добрячий шмат узбіччя. Жінка, що приймала замовлення перед прилавком, стала на пальчики й закричала:
— Геть! Геть! Не перед скляними ж дверима! — і помахала рукою, відганяючи хлопців подалі.
Аньдень скористався цією затримкою, щоб атакувати першим. Він удав, що замахується праворуч, а потім ступив крок ліворуч та тричі зацідив кощавому по обличчю: лівим кулаком, лівим ліктем, а потім ще у щелепу основою правої долоні — і різко повалив його на землю.
Так уже краще. Утекти він не міг — це зганьбило би академію та Хіло; але й перемогти — також, в усякому разі без нефриту проти трьох суперників, двоє з яких важчі за нього. Та й нічого гіршого за побиття з ним не має статися — бо ж люди дивляться, бо ж День човнів, та й особливо якщо він битиметься так, щоб здобути якусь повагу.
Аньдень підхопив упалого противника за плечі, смикнув, крутнув і штовхнув назустріч ватажкові, що якраз кинувся до нього. Ззаду стрімко наблизився здоровань, схопив Аньденя в міцні ведмежі обійми, притискаючи його руки до боків, а тим часом прищавий перестрибнув через свого товариша, що валявся на землі, й почав лупити Аньденя по боках і животу. Аньдень рохнув від болю, різко опустився всією вагою донизу, копнув назад, поціливши здорованеві в гомілку, та щосили наступив підбором на носак його парусинової туфлі. Хлопець вилаявся і прибрав ногу подалі, а Аньдень підтягнув коліна й добряче зацідив ватажкові у груди.
Супротивник заточився, перечепився через свого друзяку, що лежав на землі, й полетів спиною до дверей «Пекучої пекарні», але люди, в яких він врізався, спіймали його і штовхнули назад. Здоровань похитнувся і, щоб відновити рівновагу, був змушений відпустити Аньденя. Аньдень приземлився на нього, вдарив наосліп і почув, як лікоть дзвінко у щось поцілив. Хутко відкотився убік, та не встиг підвестися на ноги, як м’ясисті руки хлопця охопили його довкруж талії й потягнули на землю, мов той якір, а тим часом ватажок, що вже встиг спам’ятатися, упав на нього зверху, гамселячи щосили.
Аньдень устиг відчути тільки два влучні удари — у щоку та по вуху, — аж тут атака спинилася, а вага нападників кудись зникла.
— Що це ви тут робите? — вимогливо спитав чоловічий голос.
Аньдень глянув угору й побачив темношкірого Зеленокостого із Гірського клану, що попідводив усіх трьох учнів В’є Лонь на ноги. Вони, скривившись, підкорилися, бо опиратися його Силі не могли, і от він уже вхопив їх жмутком, немов цуценят, які нечемно поводились.
— Срань ви ж мала, — сказав він. — Це ж День човнів. Подивіться-но, у парку купа людей. Тут туристи ходять, а учні школи В’є Лонь качаються по землі та скубуться, як ті пси. Що за херня?
— Ми мали його провчити, Ґаме-дзень, — заквилив ватажок. — Це ж шавка з Каула Ду, ще й напівкровка. І він на нас першим кинувся.
Інший голос, неквапливий, але звучний, немов належав невчасно пробудженому ведмедеві, промовив:
— Отак майбутні Пальці звертаються до Кулаків?
Аньдень підвів погляд і побачив чоловіка, якого ніколи не зустрічав, але одразу впізнав за тим, що про нього кажуть.
Хлопці тут же підхопились каятися:
— Ні, Ґоньте-дзень, — мурмотіли вони, опустивши очі додолу.
Ватажок похмуро промовив:
— Перепрошуємо, якщо ми переступили межу.
Солідна постава та флер авторитету й небезпеки, притаманні Ґоньту Ашеньту, Рогові Гірського клану, змусили юрму розсіятися. Він повернув квадратне підборіддя, щоб глянути на Аньденя, а тоді знову подивився на хлопців із В’є Лонь.
— Геть звідси.
Трійця квапливо торкнулася складеними руками чола, позадкувала і втекла, на ходу озираючись. Аньдень підвівся й спробував поправити погнуту оправу окулярів, щоб та рівніше сіла на ніс. Тепер, коли він опинився перед Рогом Гірського клану, йому майже кортіло, щоб ті троє повернулися. Аньдень склав руки й підвів їх в обережному й дуже шанобливому жесті вітання:
— Ґоньте-дзень.
— Ти — Аньдень Емері, — промовив Ґоньт, й іноземний манер, на який він його назвав, змусив Аньденя аж здригнутися всередині. — Син Аунь Уремаяди. Приймак родини Каул.
Аньдень повагався.
— Так, Ґоньте-дзень.
Ґоньт Аш мав дуже яскраву зовнішність. Голомозий, товсторукий, товстошиїй, носив широкі, інкрустовані нефритом наручні. Він справляв враження дужого горлоріза, Рога, що рявкатиме накази та прокляття, того, що спочатку калічить людей, а вже потім ставить запитання. А насправді — говорив тихо та приязно, й люди подейкували, що за брутальною зовнішністю ховаються гострий розум, терплячість та хитрість.
— Кажуть, що ти — один з найкращих учнів академії, — прогуркотів він, не зводячи з Аньденя погляду. А тоді озирнувся на Ґама: — Шкода, що ти припинив бійку. Я хотів би подивитись, чим усе завершиться.
— Я ж не знав, що він Каул, — відповів Ґам.
— Не за походженням, але виховали вони його як рідного, — сказав Ґоньт, і в тоні його промайнула різка нотка.
Він придивлявся до Аньденя, немов трунар, що ретельно прикидає мірки для труни.
— Власне, Каул Хіло ставиться до тебе як до молодшого брата, правильно?
В Аньденя знову закалатало серце. Він знав, що Ґоньт і Ґам здатні відчути його страх, тож спробував дихати тихо й повільно та відновити спокій. Він не зробив нічого поганого, не вчинив жодних злочинів… Якщо ці люди його скривдять — це буде немислимо віроломним порушенням айшо, і не важить, наскільки сильно вони прагнули завдати шкоди його кузенам.