Фонда Ли – Нефритове місто (страница 18)
— Дзень, мені дуже прикро, що я зчинив бійку, — промовив він, задкуючи. — Я загубив своїх друзів у гавані й надто далеко зайшов. Я буду…
Та не встиг він ступити ще один крок назад, як на його плече опустилася важка рука Рога.
— Аньденю, давай поговоримо. Це ж талан звів наші шляхи сьогодні, — Ґоньт звернувся до свого Кулака: — Піджени машину.
Ґам одразу ж зник із виду. Аньдень завмер на місці, думки його шалено крутились у голові. Він міг би спробувати втекти, але це ж дурня — гадати, що він зможе рухатись швидше за такого Зеленокостого, як Ґоньт Аш.
— Не треба боятися, — промовив Ґоньт із ледь помітною ноткою веселого здивування. — Я ж знаю, що ти ще не чоловік.
Обличчя Аньденя запалало, жар затьмарив тривогу, що була його обійняла. Він повільно повернув голову і втупив погляд у руку, яку Ґоньт поклав йому на плече. Кожен шматочок нефриту на наручні було припасовано так, щоб камінці складалися у трохи абстрактне, але впізнаване зображення річки. Річка була священним символом: вона несла воду, що давала життя, та нефрит, що давав владу. Вона текла спокійно і стримано, але коли її насичували мусони — ставала шаленою та смертельно небезпечною. Аньдень відчував, як численні коштовності Ґоньта притягують його кров, немов сила тяжіння. Він підвів погляд і зазирнув чоловікові в обличчя.
— Я не боюсь. Але мої кузени можуть поставитися до ваших намірів з недовірою.
Ґоньт засміявся — то був напрочуд тихий смішок, а тим часом біля брівки спинився сяйливий «ЗТ-валор».
— Сідай, — сказав Ґоньт, відчиняючи задні дверцята.
В Аньденя вмить зіслабли коліна, та рука Ґоньта непохитно скерувала його до автівки.
— За братів Каулів не переймайся. Ми точно поставимо їх до відома, що ти зараз у нашому товаристві.
Аньдень, якого охопили дуже погані передчуття, сів на заднє сидіння кутастого чорного седана. Ґоньт сів поруч та зачинив двері. І вони рушили.
Водій «ЗТ-валора» — схожий на тхора чоловік з кучмою білого волосся та розсипом лупи на сорочці з темного шовку — вивів автівку численними провулками з Літнього парку. Машина звернула на Патріотичну й хутко рушила на захід. Незважаючи на скрутну ситуацію, Аньдень із превеликою цікавістю визирав у вікно. Його виховали з думками, що деякі райони Дзаньлуня — ворожа територія, й те, що вони не сильно відрізняються від інших, хлопця трохи розчарувало: такі самі велелюдні вулиці та крамнички, будівельні крани, блискучі нові будівлі й брудні старі халупи, у затінку сплять собаки, повз людей, що намагаються втримати пакунки на велосипедах, пролітають іномарки. Звичайні люди, не Зеленокості, вільно пересувалися всім Дзаньлунем, то чому ж він очікував, що інший район нагадуватиме чужу країну?
Аньдень тихцем сповз на край сидіння, намагаючись, щоб між ним та голими плечима Ґоньта Аша (широчезними та густо вкритими опуклими білими шрамами) якомога збільшилась відстань. Історію про те, як цей чоловік заробив ті шрами, знали всі, й Ґоньт явно вважав, що в його інтересах носити сорочки без рукавів і часто-густо нагадувати про ті події. У хаосі самого початку повоєнної доби в Дзаньлуні виринуло кілька банд, які спричиняли клопіт на вулицях та кидали виклик тим виснаженим війною Зеленокостим, що вижили. Деякі з банд розжились нефритом — тоді за його видобутком не так суворо стежили, як тепер, — і перетворилися на справжню силу, хоча й свербець пошестю косив їхні лави. Юний на ту мить Ґоньт Аш заївся з однією з тих банд, й одної ночі на нього влаштували засідку та притягнули перед очі ватажка.
Ґоньт вимагав двобою до чистого клинка, та йому відмовили. Він здійняв догори порожні кулаки й наполіг на «неминучій смерті»: Зеленокості мали право загинути в бою, а не йти на страту. Ґоньта знезброїли, а бандити мали ножі, мачете й сокири. Ватажок з усмішкою дивився на браваду молодика, та коли розпочалася бійка — усмішка хутко зникла. Ґоньт мав незрівнянний хист до Гарту. Він перетерпів зливу ріжучих ударів, відібрав зброю у противника, а тоді вбив усіх вісьмох бійців з ватажкового кола. Подейкували, що ватажок упав навколішки, притиснув складені руки до голови на знак пошани й поклявся у відданості Ґоньтові Ашу та Гірському клану. Наскільки відомо, Ґоньт був єдиною людиною, що пережила неминучу смерть.
— Вимкни це, — сказав Ріг.
Ґам, що сидів на передньому сидінні, нахилився й вимкнув оперну мелодію, яка грала по радіо. Зненацька тиша заполонила простір автівки й додала незручності до літньої спеки, здолати яку не допомагали навіть відчинені передні вікна. Дужа, як у бугая, постать Ґоньта ворухнулася, і він глянув на Аньденя зі спокійною цікавістю. А тоді нарешті промовив:
— Я зустрічав твого діда й матір твою. Років двадцять тому. Ауні були видатними воїнами, настільки обдарованими, що, гадаю, боги не схвалювали такої сили в людях й наслали на них недолю. Я тоді був ще хлопчиськом — молодший за тебе, але вже Палець, бо в ті дні таких розкошів, як довге навчання, ми не мали.
Аньдень змигнув і нічого не відповів: такий поворот розмови захопив його зненацька. Важко було не піддатися чарам упевненого й виразного Рогового баритона, що звучав приязно й розслаблено, немов голос дуже вправного диктора на радіо. Він дивно контрастував з тим лячним ефектом, який спричиняла постава Ґоньта.
А Ґоньт вів далі:
— Порядку в країні тоді не було. Усе росло й відбудовувалось — такий собі скажений, але бридкий безлад. Зеленокості стежили, щоб був мир, робили все, щоб злочинці та іноземці не взяли гору, й посеред усього цього Айт Ю та Каул Сень розсварилися і знищили Товариство одної гори. Наскільки пригадую, Ауні належали до найгучніших голосів серед тих, які хотіли, щоб родини Айт і Каул узгодили всі суперечності й Зеленокості об’єдналися під владою одного клану. Зрештою твій дідусь обрав сторону Каулів, але родина Аунь розділилася. Твій дядько пішов до академії та став найближчим другом Каула Ланя, а от мати пішла вчитися до Храмової школи В’є Лонь. Якби вона лишилася в живих і сказала своє слово, то цього року ти присягнув би у вірності Гірському клану.
Аньдень вперто дивився перед собою, міцно стиснувши зуби. Що за гру затіяв Ґоньт?
— Моя мати свого слова не скаже, — сухо промовив він. — Коли вона померла, Каул Сень забрав мене до себе. Я в боргу перед ним за моє навчання, за той нефрит, що надіну після його завершення.
Ґоньт знизав плечима, від цього руху в нього напнулися м’язи.
— Світоч Кеконю нині вже старий. Тобі варто зважити, чи примушує тебе борг перед ним застрягнути в підлеглих Каула Хіло, — досі впевнений голос Ґоньта нічого не виказував, але тепер трохи зірвався, що не лишило сумнівів: Рога Безгірного клану Ріг «горян» зневажає.
Автівка звернула на дорогу, що вилася пагорбами вгору. Обабіч них буяла зелень, яку час від часу розтинали дорожні знаки, вкриті побляклою фарбою, та приватні з’їзди за поіржавілими металевими воротами. Аньдень постарався, щоб його тон не виказував дедалі більшої тривоги:
— Куди ви мене везете?
Ґоньт відкинувся назад, заповнюючи ледь не все сидіння.
— На вершину Гори.
РОЗДІЛ 9
ЯК ОМИНУТИ АЙШО
Лань якраз зустрічався з Дожу та двома поважними Ліхтарниками, коли зібрання урвала секретарка Дожу. Вона обережно постукала й пискнула:
— Я перепрошую, Кауле-дзень, тут вас чоловік по телефону питає. Каже, що це терміново.
Стовп спохмурнів. Може, це знову з еспенського посольства, хочуть вмовити його чи підкупити, щоб він змінив позицію щодо квот на експорт нефриту. Він перепросив і вийшов за двері, які відчинила для нього секретарка. Та сором’язливо всміхнулась. Лань не знав її імені. Синоптик, судячи з усього, секретарок міняв часто. Ця була геть дівчиськом й убралася в майже прозору рожеву блузку, через яку Ланеві було видно чорний ліфчик. Вона поспіхом кинулась поперед нього до свого стола й переадресувала дзвінок до його кабінету.
Не те щоб Лань вважав це приміщення своїм кабінетом, але воно дійсно було зарезервовано для тих випадків, коли в нього виникало бажання покерувати звідти справами. Та більшу частину часу воно лишалось порожнім. Горішній поверх офісної вежі на Корабельній вулиці, що у Фінансовому кварталі Дзаньлуня, яка належала Безгірному клану, міг похвалитися незрівнянним краєвидом, але то було царство Синоптика. Ланеві більше подобався його кабінет у маєтку Каулів.
Він зняв слухавку й прийняв дзвінок.
— Кауле-дзень, — неквапно промовив звучний чоловічий голос, — у нас ваш юний друг Аньдень. Ми з ним тут зустрілися на гуляннях на честь Дня човнів. Жодного правила не порушили. Просто хочемо з ним поговорити, сердечно та вкрай цивілізовано. За три години його звільнять — у Храмовому кварталі, поряд із транспортною розв’язкою. Вам не варто перейматися його безпекою… якщо з боку Безгірного клану не буде надто гострої реакції. І це я маю на думці вашого Рога.
— Ясно, — промовив Лань.
Він знав, що розмовляє з представником Гірського клану, — нікому іншому на таке нахабства не стало б. І підозрював, що чоловіком на лінії був Ґоньт Аш. Лань сперся на письмовий стіл і промовив спокійно-залізним тоном:
— Запевняю, вам доведеться виконати свої обіцянки.
— Не хвилюйтесь за Аньденя. Він дуже шанобливо й чемно поводиться. Непокоїтись варто за вашого брата, це він може зіпсувати ситуацію, — і співрозмовник повісив слухавку.