Фонда Ли – Нефритове місто (страница 19)

Лань натиснув на важіль телефона і глянув на наручний годинник у нефритовій оправі, щоб зауважити точний час. Тоді відпустив важіль і негайно ж набрав номер братового будинку, знаючи, що навряд чи знайде Хіло саме там. Як і можна було очікувати, слухавки ніхто не брав. Він зателефонував до головного будинку і сказав Кяньлі, щоб та переказала Хіло подзвонити до його кабінету на Корабельній, щойно щось почує від його молодшого брата. Лань поклав слухавку й дав собі кілька секунд, аби заспокоїтись.

Таке щире нахабство «горян» його і розізлило, і змусило розгубитися. Якщо Айт Мадаші мала що сказати Ланеві, то могла б організувати зустріч через кланових Синоптиків. Або ж виявити повагу, відправивши члена власного клану, щоб переказати пропозицію. Кожен варіант був цілком прийнятним. А викрасти Аньденя, єдиного безнефритника із самої родини Каул, і використати його як посланця — то вже тривожно близько до порушення кодексу айшо. Так вона поклала тягар уникнення насильства на Ланя — й чесним це не назвеш. Той, хто телефонував, мав рацію: тепер він мусить непокоїтись через свого Рога. Якщо Хіло дізнається, що «горяни» схопили Аньденя, передбачити наслідки його гніву буде просто неможливо.

Лань витягнув телефонну книжку й відшукав номер квартири Майк Вень. Там теж не відповіли, й тоді він безуспішно зателефонував обом братам Майкам, аж тут згадав, що це ж День човнів і підлеглі Хіло мають патрулювати набережну та стежити за порядком у тамтешніх закладах. Він набрав номер «Подвійного талану» й попросив власника ресторану пана Уне з’єднати його з найвисокоранговішим Зеленокостим із тих, кого він може відшукати біля свого закладу чи просто в ньому. Минуло кілька хвилин, і в слухавці пролунав чоловічий голос.

— Хто говорить? — спитав Лань.

— Дзюень Ну.

Одних із підлеглих Майка Кеня.

— Дзюеню-дзень, — сказав Лань, — говорить Стовп. Мені потрібно негайно ж розшукати Рога. Зателефонуй будь-кому з братів Майків, якщо знаєш, де їх знайти, й розішли навкруги всіх Пальців, яких маєш із собою. Нехай мій брат зателефонує мені до контори Синоптика, тільки-но отримає звістку. Не зчиняйте паніки, але діяти треба швидко.

— Уже біжу, Кауле-дзень, — стривожено відповів Дзюень і повісив слухавку.

Лань повернувся до кабінету Дожу. Він перепросив двох Ліхтарників — забудовників, які розраховували на кланове схвалення, фінансову підтримку та допомогу з прискоренням дозволу на будівництво нового житлового комплексу, — й сів на місце, вже не звертаючи особливої уваги на розмову. Він тривожився за Аньденя. Юнак був йому як рідний небіж, і Лань відчував, що несе за нього неабияку відповідальність. Він і досі пам’ятав, як тримав, утішаючи, згорьованого хлопчика за руку, як привіз його до будинку Каулів і сказав, що тепер це його дім. Лань вірив у щирість Ґоньта, який пообіцяв не кривдити Аньденя, але ж будь-що може статися. Якщо щось піде не так, «горяни» можуть лишити хлопця в заручниках. І де в дідька подівся Хіло?

Дожу мав би взагалі не володіти Чуттям, щоб не звернути уваги на заворушення Ланевої нефритової аури. Ясна річ, Синоптик завершив зустріч так швидко, як тільки можна, щоб не поводитись відверто грубо. Він пообіцяв прохачам, що клан подбає про їхні ділові потреби, якщо, звісно, очікувані внески Ліхтарників у майбутнє благополуччя Безгірного клану відповідатимуть масштабу покровительства. Ліхтарники позбирали свої документи, вклонилися Ланеві, вдячно запевнили у своїй відданості й пішли.

— Що сталося, Ланю-се? — спитав Дожу.

— «Горяни» схопили Аньденя, — відповів Лань.

Коли він пояснив, у чому річ, Дожу змигнув і скептично прицмокнув губами:

— Вони ж не могли таке запланувати. Хлопець завжди в академії, його не дістанеш. Це агресивний крок з боку Ґоньта — і безпринципний, але якби вони хотіли завдати образи чи когось скривдити, то не стали б телефонувати. Мабуть, вони щирі у своєму бажанні, щоб ви притримали Хіло.

— Та невже? — промовив Лань, дещо пригадуючи.

Минулого року ділові стосунки між «горянами» та невеличким кланом «Троє Жунів» геть зіпсувалися і справа дійшла до насильства. У результаті Гірський клан поглинув менший. А почалося все з того, що двоє «горян» підібрали на дорозі наречену сина Стовпа «Трьох Жунів», вивезли її за дві години їзди від Дзаньлуня, висадили на узбіччі, й дівчині довелося повертатися в темряві, ще й босоніж. Розлючений спадкоємець «Трьох Жунів» повів свій клан в атаку проти Ґоньта. Скінчилось усе кепсько — і для нього самого, і для його родини.

Хіло не раз гучно скаржився на поведінку «горян» — ішлося про бійки та територіальні суперечки, які Лань переважно лишав на відповідальність брата. Але тепер він уже припускав, що викрадення Аньденя Ґоньтом схоже на випадок з «Трьома Жунями». Не пряме порушення айшо, а спроба спровокувати суперників на насильство, після чого «горяни» оголошують, яка це прикрість, і завдають удару у відповідь.

Задзвонив телефон, і Лань одразу ж підхопив слухавку.

— Це я, — озвався Хіло.

— Ти де? — спитав Лань.

— У телефонній будці поряд із будинком у Молотку, де квартира небожа Ґоньта, і зі мною двадцятеро хлопців, — говорив Хіло тихо, але Лань чув, що він ледь стримує лють. — Ґоньт схопив Енді. Інформатор у Літньому парку побачив бійку і сказав, що той собакойоб клятий поїхав звідти з моїм кузенчиком у машині.

— Заспокойся, — сказав Лань. — Я вже знаю. Ґоньт мені дзвонив. Вони звільнять Аньденя біля кругової розв’язки у Храмовому кварталі десь за дві години, — йому було майже лячно про це питати: — Ти ж нічого не зробив, що могло б цьому завадити?

Пауза. Потім Хіло промовив:

— Ні. Але мої люди оточили цей бісів будинок, і він, сука, і далі буде оточений, доки я не отримаю Енді назад, і щоб у нього кожна волосинка на своєму місці лишилася. Цього разу Ґоньт уже йобу дав. Це ж мій кузенчик!

Лань полегшено видихнув.

— Хіло, він і мій кузен також. І хай яку там гру «горяни» затіяли, ми не можемо дати їм ані найменшого приводу порушити айшо. Тримай своїх хлопців під наглядом і вирушай туди, де його мають висадити. Зараз головне — повернути Аньденя.

Хіло гучно видихнув у слухавку.

— Та знаю я, — різко промовив він і відімкнувся.

Дожу сплів тонкі пальці навколо кощавого коліна й зі скутою посмішкою сказав:

— Наскільки я зрозумів, наш Ріг, дякувати всім богам, війни ще не розпочав. Якщо «горяни» дійсно намагаються нас спровокувати, Хіло міг запросто їм підіграти. Ви цілковито праві, що тримаєте голову холодною.

Стовп не відповів. Зі словами Дожу він погоджувався, але тон, яким той їх промовив, здався йому дещо зневажливим. Холоднокровність і обережність суджень — ознаки хорошого Синоптика, та не виключено, що відданість Дожу миру між кланами його засліплює. Хіло, може, й імпульсивний, але Лань знав, що насамперед він непокоїться через Аньденеву безпеку. Ну а Дожу ніколи не мав якихось помітних стосунків із хлопцем-приймаком і, судячи з усього, сприймав сьогоднішні події як цікаву пропозицію поторгуватися, хоча Лань прекрасно знав: це не що інше, як демонстративна спроба їх залякати. «Горяни» показували, що можуть дістатися до родини Каул.

Лань задумався, чи не поїхати до Храмового кварталу і скласти Хіло компанію, але вирішив, що краще вже лишитися на місці — на той випадок, якщо «горяни» знову спробують із ним зв’язатися.

— Скасуй решту зустрічей на сьогодні. Я у своєму кабінеті, — сказав він Дожу й пішов чекати на новини від Рога наодинці.

РОЗДІЛ 10

ДІМ НА ГОРІ

Вони повезли його до маєтку родини Айт.

Коли Стовпом Гірського клану був Айт Юґоньтінь, він — у повній відповідності до назви клану — обрав найвищу точку в місті й збудував там свою резиденцію, а ще доклав зусиль, щоб створити атмосферу святилища для навчання Зеленокостих (на взір Храмової школи В’є Лонь) просто у своєму маєтку. Під’їзд до садиби був схожий на браму лісової фортеці, та коли Ґоньт опустив вікно й кивнув двом охоронцям — поза всяким сумнівом, його Пальцям, — масивні ворота тихо розчахнула автоматика.

Аньдень ніколи не бачив будинку, що вражав би більше за резиденцію родини Каул, та маєток Айтів був такий само пишний, але по-іншому. Будинок Каулів — величний і сучасний, на його архітектурі позначились як кеконські, так і іноземні тренди, а от резиденція Айтів була збудована у традиційному стилі. Перед хлопцем постала одноповерхова будівля з кам’яним фасадом та балками з темного дерева, гострокутними дахами, зеленою черепицею й широкими галереями. Цей дім міг би бути маєтком кеконського поміщика, що жив сотні років тому, якби не камери, детектори руху й дорогі іномарки на під’їзній доріжці.

«ЗТ-валор» спинився перед будинком. Ґоньт вийшов з автівки. Коли водій відчинив задні дверцята, Аньдень знервовано покинув машину й пішов за Ґоньтом. Обабіч входу в будинок стояли два Пальці. Вони відсалютували своєму Рогу, а на Аньденя хіба що цікаві погляди кинули — Чуття підказувало їм, що нефриту на ньому нема.

Ґоньт вказав на м’яку лавку, що стояла попід стіною біля парадного входу.

— Чекай тут і не ворушися, доки тебе не покличуть, — наказав він Аньденю.

І більше нічого не пояснюючи, перейшов вистелене паркетом фоє та зник у коридорі.

Аньдень сів де сказали. Він витріщався навкруги й спіймав себе на тому, що йому важко не захоплюватися пейзажами та старовинними клинками на стінах, навіть коли пітніють долоні й кишки зав’язуються у вузли.