Фонда Ли – Нефритове місто (страница 15)
Голова Хіло відкинулась назад, він заточився й закашлявся. Аньдень не вагався — зацідив кузенові прямо в зуби.
Хіло промовив: «Ого», крутнувся й копнув Аньденя в живіт з такою Силою, що молодший боєць похитнувся й упав на землю навзнак.
Аньдень застогнав. «Навіщо ми це робимо?» Він був усього лише учнем, якому заборонено носити нефрит за межами строго контрольованих тренувань. Хіло — потужний Зеленокостий. Їхні сили й близько не рівні. Та про це, ясна річ, і не йшлося. Він спромігся незграбно підвестися й повернувся до бійки. Іншого вибору не мав — принаймні якщо хотів уникнути побиття до кривавої юшки.
Вони встигли привабити глядачів. Зграйка молодших учнів, що опинилися неподалік, підійшла ближче — щоб краще було видно, як Ріг Безгірного клану вибиває дух з одного зі старшокласників. Хіло, судячи з усього, увагою публіки насолоджувався — він час від часу кидав на учнів короткі зацікавлено-приязні погляди. Аньденя зненацька охопило абсурдне занепокоєння: ану ж оті сторонні глядачі, незнайомі з Хіло, вирішать, що його кузен — гнівлива чи жорстока людина. Вони можуть і не звернути уваги на те, наскільки розслаблено той рухається, на по-доброму уважний вираз його обличчя — немов вони з Аньденем балакають за обідом, а не луплять один одного.
Аньдень змирився з прочуханкою від Хіло й відбивався як міг: бив по ребрах і нирках, знову розбив кузенові губи, навіть опустився до того, щоб врізати йому коліном у пах. Та зрештою Хіло вклав його на землю та притиснув коліном поміж пліч. Аньдень не міг навіть ворухнутися — лежав на землі, скоса глипав убік, вдихав куряву і думав, як же йому кортіло б, щоб цього пообіддя його навідав хто завгодно з родичів, аби не Каул Хіло.
Хіло перевернув Аньденя й сів на землю поруч, витягнувши ноги вперед і спершись на руки.
— Хух, — вимовив він.
Потім задер край дорогої з вигляду сорочки й витер обличчя, на тканині лишилися плями поту та крові.
— Енді, тобі до випуску вже менше року лишилося. Треба мені користатися нагодою, доки ще маю таку можливість. Лань мене добряче гамселив, коли він уже носив нефрит, а я ще ні, чув про це?
«Лань думав, що ти геть з глузду з’їхав», — не став казати Аньдень уголос. Лань колись розповідав Аньденеві, як Хіло кидався на брата й вимагав, щоб той із ним бився, хоча Лань був старшим на вісім років, кремезнішим і вже носив нефрит. Іншого вибору, окрім як не раз і не двічі вибити з Хіло весь дух, у Ланя не було.
— Щойно отримаєш свій нефрит — зможеш витрусити з мене душу. Але тільки-но глянь на себе. Я — Зеленокостий. Я, бляха, Ріг клану. А ти мене вже обдарував оцим, — він вказав на скривавлену губу, — оцим, — торкнувся набряклої ґулі на голові, — й оцим, — задрав сорочку і показав синець на тулубі.
А потім опустив сорочку й так радісно підсміхнувся Аньденеві, що той аж очі вибалушив.
— Я завжди знав, що ти особливий. Ти ж мій нефрит відчував, правда? Навіть зміг його
Аньденеві було приємно чути кузенові похвали, та сам він своїми діями і близько так не пишався. Йому було боляче. Почувався мишею, яку знуджений тигр ганяв кілька годин поспіль. Він замислився: його це геть не так сильно розважає, як кузена, бо він — не чистокровний кеконець? Поширені стереотипи стверджували, що кеконьці просто не здатні втриматись від змагань. Неможливо було відвідати більш-менш людне зібрання, щоб там не відбулось будь-якого штибу змагання у фізичній вправності: хай то плювання насіння в чашки, чи запальна гра у рілейбол, а чи справжня бійка. Звичні правила ввічливості передбачали, що після таких-от матчів (іноді цілком благодушних, але часом — і до смерті серйозних) переможець проголошував самопринижувальні сентенції («Вітер був на мою користь» чи «Я сьогодні більше з’їв») або щедро хвалив свого противника, аби той зберіг обличчя («У кращому взутті тебе було б неможливо здолати» чи «Ото мені пощастило, що в тебе руки боліли»), — і не важить, про дрібниці йшлося чи ті похвали взагалі були неправдоподібними.
Тож цілком імовірно, що схвалення Хіло — вияв банальної ввічливості. А все ж Аньденеві не здавалося, що річ саме в цьому. Ні, отак Хіло виказував симпатію та зважував, а з чого ж Аньденя зроблено, до яких людей він належить: до тих, що здаються в ситуації, коли їх хтось переграв і шансів на перемогу нема, чи продовжують битися, доки стане сил.
Хіло підвівся й обтрусив штани:
— Ходімо пройдемося.
Аньденеві кортіло пояснити, що йому по правді треба навідати лазарет. Та натомість він важко здійнявся на рівні, підхопив запилюжений рюкзак і пошкутильгав за кузеном, коли той узявся проходжати стежинкою, що пролягала крізь садок каменів. Очевидно, настав час розмов.
Хіло витягнув дві сигарети й одну з них запропонував Аньденю. Спочатку підпалив її, потім свою.
— Найперше ти маєш стати Пальцем, як і всі інші, — так у нас заведено. Та якщо все буде добре, Кулаком станеш уже за пів року. Я вділю тобі власну територію, власних підлеглих.
Глядачі розійшлися, Хіло подивився вперед, на дальній край поля, де кілька старших учнів вишикувались для якихось вправ.
— Цього року тобі треба придивитись уважніше й подумати, кого зі своїх однокласників ти хотів би взяти собі в Пальці. Вправність важить багато, але це ще не все. Тобі потрібні віддані й дисципліновані. Ті, що не стануть заїдатися, але й не терпили.
Від адреналінової ломки та слів Хіло в Аньденя затрусились пальці. Він затягнувся.
— Кауле-дзень, — почав хлопець.
— Дідько, Енді. Треба було тебе дужче відлупити? Та припини вже до мене отак говорити.
Він обійняв Аньденя за плечі. Аньдень сахнувся, але Хіло притягнув його до себе та гнівливо цьомкнув у щоку.
— Ти ж мені так само брат, як Лань. І ти це знаєш.
Аньденя затопила хвиля тепла та зніяковілості. Він не зміг стриматися й роззирнувся навкруги, придивляючись, чи не помітив хтось оцього вибуху симпатії з боку Хіло.
Хіло це зауважив і взявся його дражнити:
— Що таке? Боїшся, що хтось щось не те подумає? Бо вони знають, що тобі хлопці подобаються?
Аньдень отетеріло витріщився на нього, а Хіло засміявся:
— Кузене, я ж не дурний. Серед наймогутніших Зеленокостих в історії було кілька гомосексуалів. Гадаєш, це для мене має якесь значення? Лиш про одне не забудь: невдовзі тобі доведеться дуже уважно обирати тих, хто буде поряд, бо вони можуть покласти око на твою «зелень».
Аньдень важко осів на невисоку кам’яну огорожу. Виловив окуляри з кишені рюкзака і спробував бодай трохи відтерти обличчя від бруду, перш ніж їх надіти. Кузенові поради звучали химерно: зараз у нього романтичних стосунків не було, і часом він смиренно припускав, що, може, ніколи й не буде. Та він не прагнув ділитися такими почуттями з Рогом клану, а ще в останній рік навчання його діймали інші гризоти.
— Хіло, — повільно промовив Аньдень, — а що, як я не зможу подужати нефрит? Що, як мені для цього забракне сил? Я ж тільки наполовину кеконець.
— Тієї половини, що маєш, з головою вистачить, — запевнив його Хіло. — Може, то якраз через дрібку чужинської крові ти настільки кращий.
Чутливість до нефриту була штукою непростою. Тільки кеконьці мали потрібну сприйнятливість, щоб стати Зеленокостими. Через міжрасове походження Аньдень опинився ні в тих ні в сих. Поза будь-яким сумнівом, за правильного вишколу більша чутливість означала й потужніші здібності, але також могла призвести до фатальної схильності до свербцю.
— Ти ж знаєш історію моєї сім’ї, — тихо сказав Аньдень.
Кілька дітлахів з відрами та лопатами йшли полем зі вчителем на чолі. Палюче сонце змушувало їх страждати від утоми, але вони знали, що скаржитись не варто. Перші два роки вишкіл в академії полягав у безперервному навчанні й виснажливій фізичній праці, що супроводжувались постійними та планомірними контактами з нефритом — ця дітлашня навіть не почне вивчати шість дисциплін, доки не перейде до третього класу. Стійкість до нефриту вироблялась завдяки пильній фізичній та ментальній підготовці — однаково, що м’язи тіла тренувати, — але тут ішлося-таки про талан і спадковість. Ніхто не міг пояснити, чому деякі Зеленокості від природи володіли здатністю носити більше нефриту за інших, не страждаючи від жахливих побічних ефектів.
Хіло почухав брову великим пальцем, а другу руку й досі тримав у Аньденя на плечі.
— Історію твоєї сім’ї? Твій дідо був легендою часів війни, твої дядьки — славетними Кулаками. Люди казали, що твоя мати була здатна відчути, як птах над головою пролітає, і направити енергію на таку відстань, щоб у того птаха в польоті серце стало.
Аньдень втупився поглядом у підпалений кінчик сигарети. Він не це мав на думці.
— Люди звали її Скаженою Відьмою.
Одного разу, коли йому було сім років, Аньдень побачив, як його оголена мати серед ночі сидить у ванні. Це була ніч після спекотного дня у розпал літа, пригадував він, з тих, коли люди охолоджують собі простирадла чи вішають перед вентиляторами вологі рушники. Він устав попісяти. Світло у вбиральні було ввімкнене, і коли він туди зайшов, то побачив маму отак. Її обличчя затуляли безвольні пасма вологого волосся, а плечі й щоки сяяли в жовтавому світлі. Єдиною річчю, що вона мала на собі, було намисто-комірець у три разки нефриту, яке вона ніколи не знімала. Ванна була наполовину повна, вода в ній — рожева від крові. Мама подивилась на нього з розгублено-порожнім виразом обличчя, й він побачив, що в руках вона тримає тертку для сиру. Шкіра в неї на передпліччях була вся подерта, крізь неї проглядала плоть, що скидалася на яловичий фарш.