Фонда Ли – Нефритове місто (страница 13)
— Мене не було поруч, — сказала вона. — Мені дуже прикро.
— Шае, ти маєш жити власним життям.
У його голосі не було й натяку на догану, й Шае подякувала богам, що саме Лань був першим членом родини, кого вона зустріла після повернення. Він не змушував її соромитись ані того, що вона поїхала, ані того, що повернулася. Це було більше, ніж вона заслуговувала, — і більше, ніж варто очікувати від інших членів сім’ї.
Її наздогнав ефект різкої зміни часових поясів, і тепер Шае почувалася виснаженою. У будинку спалахнуло та згасло світло, у горішніх вікнах промайнула постать Кяньли, яка зачиняла віконниці. У темряві недвижні обриси лав та дерев, поміж яких Шае гралася в дитинстві, мали трохи докірливий вигляд — немов родичі, з якими давно не бачились. Вона усвідомила, що Кеконь має особливий запах, якийсь невимовний гострий аромат із ноткою поту. Невже всі її еспенські однокурсники відчували такий запах від неї? Вона уявила, як запах просотується крізь пори. Поклала долоню на Ланеву руку. Його нефритова аура огортала її, як низькі басові вібрації, й Шае нахилилася ближче, але не занадто.
Шае зняла номер у готелі й наступні три дні провела у пошуках квартири. Вона не хотіла жити надто близько до маєтку Каулів, але й оселитися де заманеться також не могла. Хай вона позбавилася свого нефриту, але ж не обличчя чи імені — у цьому місті були райони, які їй краще оминати. Та навіть за таких обмежень: шукати тільки в районах, що перебувають під прямим контролем Безгірного клану, — вона все одно проводила весь час від світанку до заходу сонця, переїжджаючи від станції до станції у смердючому й залюдненому метро, шалено обливаючись потом від літньої спеки й відвідуючи один будинок за одним.
«А могло б вийти набагато простіше», — бідкалась вона сама собі не раз і не два. Одне лиш Ланеве слівце Ліхтарнику, власникові будинку, — й вона одразу ж дістане чудово устатковану квартиру. У такому разі орендна платня складатиме половину від справжньої ціни, а домовласник зможе спати спокійно, бо знатиме, що дозвіл на будівництво чи контракт, на який він так чекав, буде схвалено тієї ж миті. Та Шае міцно трималася за обіцянку давати собі раду без допомоги родини. У студентські роки вона жила скромно, а якщо обміняти еспенські гроші, зароблені під час літнього стажування торік, то цього цілком вистачить, щоби платити за житло в Дзаньлуні впродовж пів року — за умови, що вона поводитиметься розважливо. Під кінець третього дня пошуків Шае стерла ноги та зморилася, але підписала угоду на скромний, проте цілком пристойний лофт з однією спальнею в Північному Сотто й була дуже собою задоволена.
Коли вона повернулась до готелю, у фоє на неї чекав Хіло. Він зсутулився в надто пухкому шкіряному кріслі, та щойно побачив Шае — випростався. Кулак, що був із ним, — один з братів Майків, Шае не згадала, котрий саме, — підхопився із сусіднього крісла й перейшов на інший бік кімнати, щоб вони могли поговорити наодинці.
За ці два роки, що вони не бачились, брат узагалі не змінився, і Шае з раптовим зніяковінням замислилась, чи не здається вона йому інакшою, чи одяг або зачіска не додає їй віку, чи не робить її чужою. Хіло старший за неї на якісь одинадцять місяців, і коли Шае поїхала, вони були одне одному рівня. А тепер вона безробітна, безнефритна й самотня. А він став однією з наймогутніших осіб у Дзаньлуні, йому корилися сотні Зеленокостих.
Вона знала, що цієї миті не уникнути, та переконала себе, що можна ще трохи зачекати. Це Лань розповів, де її знайти, чи персонал готелю заклав її комусь із його Пальців? Коли Хіло підвівся для привітання, Шае зібралася із силами. Готельне фоє точно не було місцем, де, як вона уявляла, це мало статися.
— Хіло, — промовила вона.
Він дуже тепло її обійняв.
— Що ти робиш у цьому готелі? Мене уникаєш?
Тон його прозвучав по-щирому скривджено, Шае встигла забути, яким чутливим Хіло часом бував. Він узяв її обличчя у свої долоні й поцілував у кожну щоку та в чоло.
— Я забув про те, що було колись, — сказав він. — Тепер, коли ти повернулася, усе пробачено. Ти ж моя молодша сестричка, як я можу тобі не пробачити?
Оцим своїм прощенням, подумала вона, Хіло дуже скидався на дідуся. Сам він, звісно, не збирався вибачатися за те, що називав її хвойдою та зрадницею клану і просто перед нею, Ланем та дідусем визвався вбити Джеральда, якщо йому дозволять. Якби Джеральд не був офіцером еспенського флоту, а в кімнаті не було б Ланя, який всіх заспокоїв, Каул Сень цілком міг би дати йому цей дозвіл.
Якась часточка Шае прагнула й далі сердитись на Хіло. І було б набагато простіше, якби він досі лютував на неї. Та душевна щедрість Хіло нагадувала його нефритову ауру — шалена й цілком недвозначна. Шае відчувала, як її охоплює тепло, як воно розтоплює напругу, що скувала її спину та плечі, немов обладунки.
— Я тебе не уникала, — сказала вона — Просто я щойно приїхала, і мені треба трохи часу, щоб облаштуватися, ось і все.
Брат відступив від неї на крок, але й далі притримував за лікті.
— Де твій нефрит?
— Я його не ношу, — відповіла вона.
Обличчя Хіло спотворила хмурість. Він нахилився вперед і стишив голос.
— Шае, ти нам потрібна, — тепер їхні очі були на одному рівні, й він дуже пильно вдивлявся в неї. — «Горяни» збираються піти проти нас. На це вже всі знаки вказують. Вони гадають, що ми слабкі. Дід просто сидить нагорі й ніколи не виходить з будинку. Дожу і плювка не вартий, я йому не довіряю. Та твоє повернення змінює все. Дідо тебе завжди любив найбільше, і якщо ми двоє прикриємо Ланеві спину…
— Хіло, — промовила Шае. — Я не збираюсь втручатися. Те, що я повернулась до Дзаньлуня, не значить, що я матиму стосунок до кланових справ.
Він схилив голову набік.
— Але ж ти нам потрібна, — сказав по-простому.
Варто просто зараз промовити кілька жорстоких слів — і його можна віднадити. Їй аж кортіло так вчинити: завдати йому болю, відмовити, спровокувати. Та вона втомилась від їхньої давньої ворожнечі. Сваритися з Хіло — це як залежність, нав’язлива погана звичка завдовжки в усе життя. Вона постаралася лишити її позаду разом зі своїм нефритом, коли поїхала, і не хотіла до неї повертатися. Тепер вони обоє дорослі. Вона мусила нагадати собі, що нині Хіло — Ріг Безгірного клану. Якщо вона збирається тривалий час жити в Кеконі, сваритися з ним не варто.
Шае притлумила потяг атакувати у відповідь.
— Я ще не готова, — сказала вона. — Мені треба нарешті розібратися зі своїм життям самостійно. Ти ж можеш
На обличчі Хіло змагалися кілька різних виразів: схоже було, що він намагається втримати на шворці роздратування, поки оцінює її щирість. Він прийшов до неї, такий усміхнений і сповнений теплих братерських почуттів, а коли Хіло робить отак крок комусь назустріч, від інших він очікує взаємності. Не зустріти його на півшляху — ризиковано. Та коли він заговорив, тон його був розважливішим.
— Гаразд. Якщо кажеш, що тобі потрібен час, то так воно й буде. Але, Шае, нема тут із чим розбиратися. Якщо ти не хочеш бути Каул, то не треба було повертатися, — не встигла вона відповісти, як Хіло підвів палець угору. — Не сперечайся, я не хочу забувати, що пробачив тобі. Бажаєш, щоб я поки дав тобі спокій, — гаразд. Але я не такий терплячий, як Лань.
Він пішов геть, і його нефритова аура відхлинула від неї, як величезна хвиля, що повертається до моря.
— Хіло, — гукнула Шае йому вслід. — Перекажи Аньденю від мене вітання.
Брат трохи повернув голову й кинув через плече:
— Сама сходи з ним привітайся.
Його заступник кинув на неї застережливий погляд, і вони розчинились у теплій ночі, що чекала за дверима готелю.
РОЗДІЛ 7
АКАДЕМІЯ КАУЛА ДУШУЖОНЯ
Навіть тут, у затінку, піт стікав обличчями та спинами учнів восьмого класу. Десятеро з них знервовано стояли за невисокими вежами з гарячих цеглин.
— Ще по одній, — наказав учитель.
Помічник з третього року навчання кинувся зі щипцями до вогнища, обережно, але хутко повитягував з полум’я цеглини й опустив по одній на верхівки кожного зі стосів, що курилися жаром. Тонь, один із восьмикласників, що чекали на випробування, тихо пробурмотів:
— Ох, що ж обрати — біль чи провал.
Тонь, поза всяким сумнівом, адресував це запитання своїм однокласникам і не очікував, що ще хтось його почує, але майстер Сайнь мав дуже гострі чуття.
— Якщо ви провалите іспити наприкінці року, то більше ніколи в житті не носитимете нефриту. Зважаючи на це, я ризикнув би обрати біль, — сухо відповів він.
Потім зміряв схвильованих учнів сердитим поглядом.
— Ну? Сподіваєтесь, що цегла охолоне?
Емері Аньдень потер тренувальний браслет на лівому зап’ястку — більше за звичкою, ніж зі справжньої потреби відчути додаткову спорідненість з нефритовими камінчиками, що всівали смужку шкіри. Він заплющив очі, намагаючись схопити й сфокусувати незвичну енергію, керувати якою здатен навчитися тільки незначний відсоток мешканців Кеконю. Так, це дійсно був вибір між болем та провалом, як Тонь і казав. Вивільниш стільки Сили, скільки треба, — розіб’єш цеглу. А якщо застосуєш Гарт — убезпечиш себе від опіку розпеченою глиною. Хіба що (і саме цього мала навчити ця вправа) зможеш впоратися і з тим, і з тим — скористатися Силою й Гартом разом. По-справжньому вправний Зеленокостий — той, ким мріяли стати Аньдень та його однокласники, — міг будь-якої миті звернутися до кожної з шести дисциплін: Сили, Гарту, Чуття, Легкості, Відхилення та Направлення.