Фонда Ли – Нефритове місто (страница 8)

А тепер Ланю муляли і фотографії, і такі порівняння. Він розвернувся до діда з твердим наміром повернути їх обох до теперішньості.

— Шае прибуває цього тижня. Вона приїде ввечері четверодня, щоб висловити свою повагу.

Каул Сень стрімко розвернувся разом із кріслом.

— Повагу? — він аж підвівся від обурення. — А де була її повага два роки тому? Де була її повага, коли вона стала спиною до свого клану, до своєї країни і продалась еспенцям, як та хвойда? Вона все ще з тим чоловіком, з тим шотарцем?

— Він напівшотарець, напівеспенець, — уточнив Лань.

— Та яка різниця, — відповів дід.

— Вони з Джеральдом розійшлися.

Каул Сень знову сів на крісло.

— Нарешті хороші новини, — пробуркотів він. — Однаково з того б ніколи нічого не вийшло. Забагато крові між нашими народами пролилось. А діти в неї видалися б слабаками.

Лань прикусив язика, бо в нього крутилася відповідь на захист Шае: краще вже хай старий висловить своє невдоволення, і на тому все. Він не сердився б так сильно, якби Шае не була поміж онуків його улюбленицею.

— Вона повертається, щоб залишитись тут, принаймні на якийсь час, — сказав Лань. — Дідусю, поводьтеся з нею люб’язно. Вона мені написала, переказувала вам свою любов і молитви з побажаннями здоров’я й довгого життя.

— Ха, — буркнув найстарший Каул, та, схоже, він трохи заспокоївся. — Довгого життя й здоров’я вона бажає. Син у мене помер. Дружина померла. І Айт Ю помер. А вони всі були молодші за мене.

На екрані телевізора лави солдатів, що бігли вперед, косив мовчазний вогонь противника.

— Як так вийшло, що я й досі живий, а всі вони — померли?

— Боги вас люблять, дідусю, — слабко всміхнувся Лань.

Каул Сень форкнув:

— Ми з Айт Ю все це неправильно довели до кінця. На війні билися пліч-о-пліч, а в мирний час дозволили діловим стосункам стати між нами. Бізнесу, — це слово Каул Сень аж сплюнув.

Він вказав на кімнату помахом вузлуватої руки, з презирством і зневагою окреслюючи все, чого досягнув.

— «Шоті» не вдалося зруйнувати Товариство одної гори, а ми впорались. Наші клани розсварилися. Я навіть не мав змоги поговорити з Ю перед його смертю. Ми обидва таки вперті були. А хай йому грець. Такого, як він, більше ніколи не буде. Він був істинним воїном Зеленої Кістки.

Приходити сюди було помилкою. Лань глипнув на двері, міркуючи, яку відмовку обрати. Дід надто вже занурився у спогади про часи, коли Зеленокості об’єдналися задля національної ідеї, він просто не захоче слухати припущення Хіло про те, що клан та спадкоємиця його давнього товариша перетворилися на ворогів.

— Дідусю, уже пізно, — сказав Лань. — Побачимося вранці.

Він підхопився йти, та Каул Сень підвищив голос:

— А чому ти взагалі о такій годині прийшов? Кажи вже.

Лань спинився, торкаючись рукою дверей.

— Це зачекає.

— Ти прийшов поговорити, ну то говори, — наказав дід. — Ти ж Стовп! Ти не маєш чекати.

Лань різко видихнув і розвернувся. Підійшов до телевізора, вимкнув його, а тоді зустрів погляд діда.

— Це стосується Дожу.

— І що з ним?

— Гадаю, настав йому час іти на пенсію. А мені — призначити нового Синоптика.

Каул Сень із зосередженим виразом обличчя нахилився вперед — тепер він присвятив онукові всю увагу.

— Він тебе в чомусь підвів?

— Ні, річ не в цьому. Я хочу, щоб хтось інший посів це місце. Хтось зі свіжим поглядом.

— І хто ж це може бути?

— Може, Вунь. Або Хамі.

Старий Каул спохмурнів, мапа зморщок на його лиці перетворилася на цілковито нове сузір’я невдоволення.

— І ти гадаєш, що хтось із них зможе стати таким здібним та відданим Синоптиком, як Юнь Дожупонь? Хто зробив для цього клану бодай стільки ж, скільки й він? Він ніколи не скеровував мене на хибний шлях, ніколи не підводив ні у війні, ні в мирних справах.

— Я в цьому не сумніваюся.

— Дожу залишився зі мною. Він міг би піти до «горян». Айт у ту ж мить його радо привітав би. Але Дожу погодився, що нам потрібно відкритися світові. Ми й «шоті» колись програли саме тому, що надто довго були закритими. Дожу залишився зі мною й ніколи не вагався. Розумний чоловік. Розумний і завбачливий. Дуже розважливий.

«Ну й досі ваша людина вздовж і впоперек».

— Він добре служив вам понад двадцять років, — промовив Лань. — Настав йому час відпочити. Я волів би, щоб він поступився місцем елегантно, шанобливо. Щоб не лишилося зла на серці. Тому прошу вас поговорити з ним як з другом.

Дід тицьнув у нього пальцем.

— Дожу тобі потрібен. Потрібен його досвід. Не прагни змін лише заради самих змін! Дожу — вірний, надійний, не такий, як той Хіло. У тебе і так чимало клопоту, бо за Рога маєш того, кому бракує гвинтиків у голові. Поки Ду бився за свою країну, хтозна, який там демон-болотник заліз до ліжка твоєї матері, щоб породити отого хлопчиська.

Лань розумів, що дід поводиться отак жорстоко, щоб збити його з пантелику, відволікти від того, з чим він прийшов. Йому завжди прекрасно вдавалося звести противників на манівці, спочатку на полі бою, потім — у залах для переговорів. Та Лань не в змозі був стриматися.

— Ну ви просто самі себе перевершили, зневаживши отак половину своєї родини однією-єдиною фразою, — сказав він жорстко. — Якщо ви такої поганої думки про Хіло, чому схвалили, коли я призначив його Рогом?

Каул Сень гучно пирхнув:

— Бо він запальний та безжальний. Цього не відбереш. Це Синоптика мусять поважати, а Рога мають боятися. Хлопчині варто було народитися п’ятдесят років тому — він вселяв би жах у серця шотарців. З нього вийшов би страхітливий воїн, як Ду.

Патріарх примружився, погляд його знову став задумливим.

— Ду було тридцять, коли він загинув. Він був командиром, загартованим у битвах. Мав дружину, двійко синів, і ще одне дитя визрівало в жінчиній утробі. Нефрит свій носив так легко, наче бог. Ти, може, на нього і схожий, але й наполовину не є таким чоловіком, як він. І саме тому інші клани вважають, що можуть тебе зневажати. Саме тому Ейні від тебе пішла.

На якусь мить Ланю відібрало мову. А тоді притлумлена лють вибухнула й запульсувала у голові.

— Про Ейні в цій розмові не йдеться, — сказав він.

— Ти мусив убити того чоловіка! — Каул Сень скинув руки вгору й потрусив ними, немов не ймучи віри онуковій дурості. — Ти просто дозволив, щоб якийсь там іноземець-безнефритник забрав твою дружину. Ти втратив обличчя перед усім кланом!

У голові Ланя стрімко промайнуло жахливе бажання виштовхнути діда з вікна другого поверху. Зрештою, хіба не цього старий хотів? Отакого кричущого прояву егоїстичної жорстокості. Так, міркував собі Лань, він міг би кинути виклик коханцеві Ейні — побороти його, вбити. Кожен кеконець, який поважає себе, впевнений, що має на це право. Може, це навіть на краще було б, адже він Стовп. Але це не мало б сенсу. Порожній жест. Він не зміг би у такий спосіб втримати Ейні, бо вона вже твердо вирішила піти. Усе, чого б він досягнув, — знищив би її щастя та змусив би себе зненавидіти. А коли ти когось кохаєш по-справжньому, хіба щастя цієї людини не має важити більше навіть за твою честь?

— І як те, що я не вбив чоловіка через любовні чвари, робить мене гіршим Стовпом? — трохи задихано, але вимогливо спитав Лань. — Ви призначили мене своїм наступником, але досі не підтримуєте, не поважаєте. Я прийшов попросити про допомогу з Дожу, а отримав тільки балачки й образи.

Каул Сень підвівся з крісла. Рух був несподіваним і напрочуд стрімким. Ковдра, що огортала його плечі, впала на підлогу.

— Якщо ти вартий бути Стовпом, то доведи це, — очі старого були як той обсидіан, обличчя — сувора й випалена сонцем пустеля. — Покажи мені, скільки в тобі «зелені».

Лань витріщився на діда:

— Що за дурниці?

Невеличку відстань між ними Каул Сень здолав водномить. Усе його тіло вигнулось по-зміїному, коли він ляснув обома долонями по грудях Ланя. Від різкого, як батогом, удару Лань заточився й позадкував. Він ледь встиг загартуватися, шок промайнув усім його тілом услід за натиском потужнішої завдяки нефриту сили. Лань упав на одне коліно й хапнув ротом повітря.

— Що це таке?

Дід у відповідь замахнувся перед його обличчям кощавим кулаком.

Лань підвівся і цього разу з легкістю відхилив удар. Як і три наступні, що ринули зливою. Він відчував, як повітря стугоніло від зіткнення потоків їхніх нефритових енергій.

— Діду, — різко промовив Лань, — припиніть!

Він задкував, доки не врізався у стіл, не перестаючи відбиватися від ударів. Лань кривився — старий рухався зі швидкістю, яку майже неможливо було контролювати. «Давно вже час, щоб він припинив носити стільки нефриту». Нефрит як автівки чи вогнепальна зброя — це не те, чим мають володіти кволі старенькі. Хоча Каул Сень навряд чи поступиться бодай одним камінчиком із браслетів чи з важкого паска, який носив не знімаючи.

— Ти навіть старця побити не можеш.