Фонда Ли – Нефритове місто (страница 7)
— Мені не треба, щоб молодший брат повчав мене по-стариганському, — різко відповів Лань.
Зачувши догану, Хіло нахилив голову. А тоді широко всміхнувся — і на його обличчя повернувся звичний хлоп’яцький вираз.
— Та й правда, тобі такого не бракує, еге ж?
Він приязно пересмикнув плечима, розвернувся й попрямував до монструозної білої «дукеси», біля якої стояли Майк Кень та Майк Таж і ділили одну сигарету на двох, чекаючи на свого ватажка. Тепер його тепла нефритова аура нагадувала лагідну течію літньої річки — Хіло був не з тих, хто чаїть злобу після сварки. Лань чудувався, як так вийшло, що дитинство, згаяне у безжальному вишколі в Академії Каула Душужоня, не мало згубного впливу на нескінченно життєрадісну натуру молодшого онука Каула, на те, як він походжав собі світом, немов там спеціально для нього проклали стежки.
— Ланю-се, вибачте, що я сьогодні до нього так грубо говорив, — промовив Дожу. — Хіло — по-справжньому грізний Ріг, але його варто тримати на короткій шворці, — вузькі губи вигнулися в усмішці, немов він знав, що Лань думає так само. — Чи я вам сьогодні ще потрібен?
— Ні. Добраніч, Дожу.
Старий радник схилив голову й безгучно рушив бічною стежиною, що прямувала до Синоптикової домівки.
Лань спостерігав, як розчиняється постать Дожу, а тоді попрямував під’їзною доріжкою до будинку Каулів. То була найбільша будівля на весь маєток, яка вражала своїм розмахом: чітка симетрія модерної архітектури, класичні для кеконського стилю дерев’яні панелі та критий зеленою черепицею дах, бетонні доріжки, що виблискували подрібненими мушлями. Білі колони були тим умисним заморським акцентом, який додав будівлі величі, та сам Лань на це не пішов би, якби рішення залежало від нього. Дід витратив добрячий шмат своїх статків, проєктуючи та зводячи фамільний будинок. Він хизувався символізмом цієї споруди, казав, що будинок слугує доказом досягнень Зеленокостих, того, що вони можуть виставляти на позір своє багатство, хоча лише покоління тому були переслідуваними втікачами, які ховалися в таємних таборах посеред гірських джунглів і виживали тільки завдяки своїй спритності, потайливості й допомозі цивільних Ліхтарників.
Лань підвів погляд на крайнє ліворуч вікно горішнього поверху. У ньому горіло світло, окреслюючи силует чоловіка, що сидів у кріслі. Дід ще не спав, навіть о такій порі.
Лань зайшов до фоє і трохи повагався. Хай як йому не хотілось це визнавати, а Хіло мав рацію: він мусить жорсткіше застосовувати свою владу Стовпа. Важкі рішення — це його сфера відповідальності, і, зважаючи на те, що сьогодні він, радше за все, не засне, з одним із них можна дати раду просто зараз. І, не без побоювань, Лань рушив сходами нагору.
РОЗДІЛ 4
СВІТОЧ КЕКОНЮ
Лань увійшов до дідової кімнати, гарно вмебльованої та прикрашеної предметами мистецтва: палісандрові столики зі Степенланду, шовкові завіси Доби п’яти монархів імперії Тунь, скляні лампи з півдня Їґутану. На стінах майже весь вільний простір вкривали фотографії й пам’ятні дрібнички. Каул Сенінтунь був національним героєм, одним із очільників затятого повстання під проводом Зеленокостих, яке понад чверть століття тому поклало край володарюванню Шотарської імперії над островом Кеконь. Після завершення війни Каул Сень скромно продемонстрував незацікавленість у політиці та небажання бути при владі й перетворився на успішного бізнесмена і впливового громадського діяча. На стіні світлини, де він потискав руки на всіляких офіційних зустрічах державного масштабу та благодійних подіях, змагалися з почесними грамотами.
Не схоже, що старого, якого колись називали Світочем Кеконю, якось особливо вабили нагадування про його досягнення або колекція дорогоцінних предметів. Чи не весь час він споглядав далекі зелені гори, вкриті джунглями й оповиті туманом, що простягалися за краєм міста. Лань замислився, чи не туди линуло серце його діда в цей присмерковий період життя. Не до міста, яке він допоміг перетворити з повоєнного попелища на нинішній галасливий мегаполіс, а до глибин острова, до місць, які давні кеконьці вважали священними, а чужоземці — проклятими, де Каул Сень, повстанець та воїн, провів разом з товаришами ті славетні дні.
Лань обережно спинився неподалік від дідового крісла. Останнім часом передбачити настрій старого було дуже складно. Каул Сень завжди був людиною суворою й безупинно енергійною: він щедро хвалив, але й щедро критикував — і не знав стриму ні в тому, ні в іншому. Він завжди висловлювався прямо й ніколи не спокушався дрібницями, коли міг ризикнути та здобути справжню перемогу. І навіть зараз, у вісімдесят один рік, він досі пашів щільною й потужною нефритовою аурою.
А все ж він був не таким, як колись. Дружина його — нехай боги її признáють — померла три роки тому, а чотири місяці опісля від раптового удару у віці шістдесяти п’яти років помер і Айт Юґоньтінь. І відтоді Світоч поволі втрачав життєву силу своєї незламної волі. Він порівняно тихо передав керівництво кланом Ланю і тепер усе частіше впадав у меланхолію й апатію, а то й мінливу жорстокість. Сидів він, не ворушачись, і з пліч, попри літню спеку, звисала ковдра.
— Дідусю, — промовив Лань, хоча й знав, що немає потреби сповіщати про свою присутність.
Вік не притлумив Чуття патріарха — помітити іншого Зеленокостого той міг і за квартал.
Каул Сень вдивлявся кудись уперед. Важко було сказати, чи звертав він бодай якусь увагу на передачу, яку показував нещодавно встановлений у кутку кімнати кольоровий телевізор. Звук був стишений, та коли Лань кинув погляд на телевізор, то побачив, що там іде документалка про Війну багатьох народів, однією (та й то не дуже значущою) складовою якої була боротьба Кеконю за незалежність. На екрані спалахнув вибух, і світло замерехтіло на численних скельцях рамок, розвішаних на стінах.
— Шотарці скидали бомби на гори, — промовив Каул Сень повільно, але доволі гучно, немов звертався до захоплених глядачів, а не до темної шибки. — Та вони боялися, що це спричинить забагато зсувів ґрунту. Ті «шоті» просувалися джунглями, тримаючи стрій. З вигляду всі однакові були — як мурахи. Незграбні. А ми були як пантери. Хапали їх по одному.
Каул Сень потицяв пальцем у повітря, немов указував на невидимих шотарських солдатів, що заповнювали кімнату.
— Мали гвинтівки та гранати проти наших мечів-місяців і ножів-кігтів. Десятеро їхніх проти одного нашого, але вони так і не змогли нас здолати, хай як старалися. Ох, а старалися вони незлецько.
«Ну знову. Ті самі давні військові байки», — Лань зібрався на силі й терпляче слухав.
— Тож вони приходили по Ліхтарників — звичайних людей, які вивішували для нас у вікнах зелені ліхтарі, ніч за ніччю. Чоловіки то були чи жінки, старі, молоді, багаті, бідні — нічого не мало значення. Якщо «шоті» запідозрили, що ти належав до Товариства одної гори, ніхто ні про що не попереджав. Ти просто зникав, — Каул Сень відкинувся у кріслі, тон його став похмуро-задумливим. — Була одна родина, що три ночі ховала мене та Ю в повітці. Чоловік, його дружина і донька. Завдяки їм ми змогли повернутись до табору живими. А кілька тижнів по тому я прийшов перевірити, як вони, але їх уже не було. Увесь посуд, усі меблі на своїх місцях, на пічці й досі стояла каструля, а люди зникли.
Лань відкашлявся.
— Це сталося дуже давно.
— Це ж тоді я навчив тебе, що робити, якщо виникне потреба… як перерізати собі горло ножем-кігтем. Швидко, як… — Каул Сень показав зловісний рух на своїй яремній вені. — Тобі тоді, мабуть, років дванадцять було, але ти все чудово зрозумів. Пам’ятаєш, Ду?
— Дідусю, — скривився Лань, — я не Ду. Це я, ваш онук Лань.
Каул Сень озирнувся через плече. На мить він розгубився. Лань уже не вперше ловив його на розмові з сином, якого той втратив двадцять шість років тому. А тоді туман у погляді Каула Сеня розвіявся. Старий розчаровано стиснув губи й зітхнув.
— У тебе навіть аура схожа, — пробуркотів він. І знову повернувся до вікна. — Тільки в нього вона була дужча.
Лань зчепив руки за спиною та глянув убік, аби приховати роздратування. Приходити сюди й бачити на стінах батькові світлини, що змагалися кількістю з грамотами, було й так боляче — і без того, щоб терпіти дідові дедалі частіші та безцеремонніші обрáзи.
У дитинстві Лань збирав батькові світлини, як ті скарби. Він вишукував їх годинами. На найбільшій чорно-білій фотографії Каул Ду стояв між Каулом Сенем та Айтом Юґоньтінем у військовому наметі. Усі троє розглядали розгорнуту мапу. На поясі у них виднілись ножі-кігті, з плечей звисали гнуті мечі-місяці. Каул Ду, одягнений у вільну зелену туніку генерала Товариства одної гори, дивився просто в камеру та аж пашів упевненістю й революційним завзяттям.
Однак тепер фотографії в рамочках перетворилися для Ланя на реліквії, що викликають лише роздратування. Дивитися на них — все одно, що дивитися на кадри з самим собою, яких просто не може бути, — немов він загубився в іншому часі, в іншому місці. Зовні Лань був викапаний батько — та сама лінія підборіддя, той самий ніс, навіть зосереджений вираз обличчя з трохи примруженим лівим оком у них був однаковісінький. Замолоду зауваження про їхню схожість сповнювали його гордістю. «З вигляду він геть-чисто як батько! Його доля — стати прославленим воїном Зеленої Кістки! — казали люди. — Боги повернули нам нашого героя в його синові».