Фонда Ли – Нефритове місто (страница 83)
Очі Соня поширшали.
— Я прагну найкращого для Кеконю, Хіло-дзень. І це — мир між кланами. Саме тому я доклав зусиль, щоб якомога швидше створити переговорний комітет.
— Переговори — це блядський фарс, — сказав Хіло. — І ви скоро зрозумієте, чому саме. Тож усе, що нам залишається, — перемогти. А це означає, що Ліхтарникам
Голова Сонь вибухнув знервовано-гавкітливим сміхом:
— До клану належать тисячі Ліхтарників. Ви свідомо ухвалюєте рішення, що призведуть до їхнього масового відтоку з Безгірного клану. Ви ж не вважаєте, що це
— А нагадай мені, будь ласка, ті цифри, — Хіло напівозирнувся через плече, дивлячись на Шае. — На які компанії припадає значна частина кланового бізнесу?
— Двадцять п’ять найбільшіх серед усіх фірм, що пов’язані з кланом, забезпечують шістдесят п’ять відсотків усіх кланових внесків, — промовила Синоптикиня.
Хіло вдоволено розвернувся до Соня.
— Точно. Тож насправді важить те, що вирішать найбільші гравці. А дрібнота потягнеться за ними. І родина Сонь належить якраз до найбільших. Тому мусить піти до інших і переконати їх тримати стрій. Переконати в тому, що так — зараз їм доведеться трохи постраждати, але саме це допоможе кланові перемогти. Люди є люди, і не важить, Ліхтарники вони чи Кулаки, носять нефрит чи ні. Вони розбігаються, коли втрачають надію, але готові здолати будь-які труднощі, якщо вірять, що зрештою зможуть здобути перемогу.
Сонь смикнув себе за комірець, який зненацька виявився затугим для його широчезної шиї.
— Але ж чимало Ліхтарників радше переметнуться до «горян», аніж лишаться з «безгірникам» за таких…
Стовп на позір над цим задумався.
— Але ж ви не належатимете до таких людей, пане голово? — тихо спитав він. — Якщо Гірський клан знищить Безгірний та захопить місто — я загину. І загине вся моя родина. А
Хіло бачив, як у голові політика крутяться коліщатка. З нефритом чи без, а щоб здобути в Дзаньлуні владу, людині має бути властива неабияка проникливість і хороший запас інстинкту виживання. Голова Сонь прекрасно усвідомлював, що він надто тісно й надто публічно пов’язаний із «безгірниками», аби зберегти політичну кар’єру в місті, яким керуватимуть «горяни». Сонь стояв за впровадженням законів, що мали реформувати НАК, і за фінансовим аудитом, організованим, щоб оприлюднити незаконну діяльність Гірського клану. Його дочки керували компанією, яка сплачувала кланові внески; вони повиходили заміж за інших членів клану; один з його зятів був Таланником, другий — Кулаком середньої руки. Його політичні й ділові партнери стануть мішенями для суперників, пов’язаних із «горянами». Сонь Томарьо не мав виходу — так само, як і Каули.
Хіло прямо-таки бачив усі ці думки за повним роздратування мовчанням голови, тому змусив себе обійти величезний стіл і наблизитися до політика. Сонь наче осів і не став ухилятися, а лише трохи напружився, коли Хіло поклав долоню на його широке плече.
— Мій дідусь та старший брат вас безмежно поважали, — з усією серйозністю промовив Хіло. — То і я вас поважаю, хоча з вашого вигляду бачу, що ви до мене як до Стовпа поваги не маєте. За звичних обставин мене таке геть не потішило б, але зараз я це пробачаю, бо, ясна річ, усе розумію: чого б то вам прихильно до мене ставитися після того, як ви багато років співпрацювали з Ланем? Та одне я таки скажу: скільки я житиму на світі — ніколи й нізащо не відвернуся від друга. Спитайте будь-кого з моїх Кулаків, спитайте будь-кого, хто мене знає, навіть моїх ворогів, — і всі вони підтвердять, що я кажу правду. Ви ж давній друг клану, тому, якщо ви готові пробачити мою неповагу, коли я надто довго вас не відвідував, я радо пробачу те, що ви мною гордували. Якщо ми все це переживемо, то станемо справжніми побратимами. А ми такі різні люди, що навіть кумедно вийде, правда ж? Та кланові потрібно, щоб ми обидва зараз трималися міцно.
Сонь глибоко вдихнув усім своїм величезним тілом і гучно видихнув. А коли він озирнувся на Хіло, то вже мав на обличчі вираз превеликої гідності, властивої ветерану-державнику, що мусить зважитися на неприємне, проте невідворотне рішення й уже наготувався зустріти грудьми неминучу бурю. Голову це явно не радувало, та Хіло бачив, що той, хоч і неохоче, але готовий змінити своє ставлення до нового Стовпа.
— Я — відданий представник клану, а ви, Кауле-дзень, дуже ясно висловили свою позицію, — захоплено, але з ноткою гіркоти промовив Сонь. — Гадаю, ми порозумілися, — і він приклав складені долоні до чола, схиляючись у поклоні.
— І що це було? — прошипіла Шае, коли вони спускалися з кабінету Соня до зали, де засідав переговорний комітет. — Ми ж такого не планували.
— Але все ж добре пройшло.
Та хай із Сонем вийшло так, як йому й хотілося, Хіло не всміхався, долаючи з похмурою наполегливістю мармурові коридори. Він переборював бажання докинути чванькуватую ремарку, пояснюючи ситуацію сестрі. З такими людьми не треба чемненько розмовляти й обіцяти їм підтримку на кожному повороті. З ними треба поводитися щиро й показати, що від дружби з тобою вони дістануть більше зиску, ніж із ворожнечі. Вона справді думала, Кулаки йому підкоряються тільки тому, що він їх зманює калачем чи відганяє бичем? Ні. Взаємне виживання — саме воно лежить в основі братерства і відданості, та й навіть любові.
— У чім тут річ? Про що ти мені не розповів? — наполегливо шепотіла Шае, коли вони наблизились до дверей переговорної.
Чуття повідомляло їй про його досаду й холодну лють. Та він не відповів, просто прочинив двері й увійшов досередини. Вона скоро дізнається.
Зустріч із головою Сонем їх трохи затримала — вони з’явились на зібранні останніми. Айт і Рі Тужа вже були на місці, і Стовп «горян» провадила стриману, але доброзичливу розмову з двома радниками, про яких Хіло знав, що то — люди Гірського клану. Хіло плюхнувся на свій стілець, не перепрошуючи через спізнення. Стовп «горян», що стояла по інший бік кімнати, повернула голову, не ладна уникнути Чуття люті, що виказувала його аура. Інші присутні зніяковіло переминалися, також відчувши ці зміни. Перші дві зустрічі були очікувано напруженими. Але тут — геть інша справа. Щось розлютило Хіло просто вкрай.
Радниця Оньде відкашлялась:
— Оскільки всі ми вже зібралися, почнімо з того, на чому спинилися вчора, — схоже, вона не знала, як продовжувати, й підхопилась нервово гортати сторінки з численними записами у своєму блокноті. — Ми обговорювали фінансові умови перемир’я між кланами, — Оньде глипнула на Хіло, та звернутися до нього не насмілилась. Натомість розвернулась до Стовпа «горян» і промовила: — Айт-дзень, наскільки я пригадую, під кінець вчорашньої сесії ви були готові до пропозиції.
Айт Мада з виразом привітної зацікавленості на обличчі зміряла Хіло поглядом. З усього видно було: щось із того, що вона сказала чи зробила, йому дошкулило, і їй кортіло дізнатися, чи вибухне нарешті її нерозсудливо сміливий юний суперник і чи виставить себе на посміховисько. Айт переплела пальці. Вільні рукави шовкової блузки сповзли нижче, відкриваючи кільця нефритових камінців, що зміїлися її передпліччями.
— Так, пані голово, — сказала вона. — Я тоді пояснювала, що торішні напади Безгірного клану обійшлися нам так дорого, що буде цілком логічно, якщо ми обговоримо питання репарацій.
— Репарації! Оце вже занадто, — Хіло відкинув голову й розреготався.
Складалося враження, що ніхто з присутніх цей спалах презирливих веселощів доречним не вважав. Радники-«безгірники» приголомшено дивилися на нього, і він відчував, як його несхвально дряпає аура Шае.
— Кауле-дзень, — застережливо сказала знервована радниця Оньде, — Айт-дзень надала серйозні й вагомі фінансові розрахунки. Ваша реакція дозволяє припустити, що ви відкидаєте цю ідею, вважаючи її сміховинною. Комітет буде дуже вдячний, якщо ви спокійно уточните свою позицію.
Хіло нахилився вперед; одна його рука лежала на столі, другою він сперся на бильце стільця, тож практично звівся над своїм сидінням. Усі в кімнаті здивовано завмерли, коли веселий вираз його обличчя заступив відверто погрозливий вигляд. Тихим і спокійним голосом, що лунав у повній загрозливій тиші, він звернувся до Стовпа Гірського клану:
— Айт, годі вже цієї хріні. Ти — крадійка.
Між воїнами Зеленої Кістки не було страшнішої образи, ніж припустити, що людина не заслуговує на нефрит, який носить, що вона дістала його в нечестивий спосіб. Обличчя Айт на мить скам’яніло, а очі спалахнули таким полум’ям, аж здалося, що вона просто зараз злетить зі свого місця і скрутить Хіло в’язи. Та ця мить минула, й Айт з неймовірним апломбом розвернула спокійне лице до радниці Оньде:
— Очевидно, Каул-дзень не має жодної поваги до наших засідань.
— Та ти не з ними говори, ти