Фонда Ли – Нефритове місто (страница 79)

— Ти шо, не чув? Мудт помер, кеке.

— Помер? — рвучко озирнувся Беро. — Хто його вбив?

Чолов’яга беззубо вишкірився з-під своїх ковдр. Він знизав плечима й захихотів:

— Ото взяв і помер! Коли тиняєшся всюди з нефритом, сам себе, вважай, вбиваєш!

Беро підібрав важку каменюку і жбурнув у вікно. Гуркіт здійнявся страшенний, та поруч сидів лише отой волоцюга — більше нема кому було звертати увагу. Беро висадив скло й обережно проліз до понищеної крамнички, його аж розпирало від дуже дивної суміші розчарування й надії. Отже, Мудта більше нема, і його нефриту — також. Хтось Беро випередив. Але ж цього й треба було очікувати, правильно? Таке завжди ставалося: удача йому всміхалася, підманювала на щось, чого він прагнув, а потім просто висмикувала бажане з рук. Талан і неталан водночас — така його доля. Та, може, зараз недоля нарешті обернеться удачею? Хтозна. Хтозна.

Комірчина на задвірках крамниці стояла прочинена. Зі стелажа на коліщатках повисмикували шухляди, їхній вміст повикидали й позвалювали купами в шаленому пошуку грошей та інших цінностей, але самої шафи з місця не зрушили. У Беро серце аж в горлі застрягло, він усією вагою навалився на стелаж і посунув його вбік. Обмацав підлогу наосліп, шукаючи прогалину в килимі. Й коли відкотив килим убік — знайшов люк, крізь який втік п’ять тижнів тому.

Беро зачинив двері до комори й підпер їх стелажем. Потягнув за ланцюжок єдиної лампи, що висіла попід стелею, й маленьке приміщення залило жовтаве світло. Беро смикнув за металеве кільце на ляді — вона піддалася, видавши металевий скрегіт та здійнявши хмарку пилу. Беро мало не нудило від очікувань, поки він обережно спускався до тунелю.

Вони й досі були там — оті коробки та ящики; мародери, що розграбували крамницю, сюди не дісталися. Беро зняв одну з верхніх коробок і примостив її на сходинку. Розрізав липку стрічку кишеньковим ножиком та отетеріло витріщився на свою знахідку.

А тоді зміряв поглядом невеличку вежу коробок. Як Мудт стільки накопичив? Ясна річ, не все взялося від того цапобородого Зеленокостого, який приніс із собою лише одну маленьку коробочку — отієї першої ночі, коли Беро його побачив. Мабуть, Мудт був дилером. Коли Беро витягнув з відкритої картонної коробки маленьку запечатану пляшечку, його обличчям розповзлася широчезна посмішка.

«Сяйво». Стільки «сяйва», що на все життя вистачить. І тепер усе воно належить йому.

Руки в нього трусились від нетерплячки, та Беро набив кишені стількома пляшечками, скільки влізло. А тоді поставив напівпорожню коробку на стос інших, ще раз пожадливо глянув на них і піднявся з тунелю до крамниці. Опустив ляду, знову розстелив килим і пересунув стелаж точнісінько на те саме місце, де він стояв, — просто над входом до прихованого тунелю. Беро вимкнув світло й з набитими кишенями та шаленою круговертю думок у голові вийшов до розтрощеної крамниці. Невдовзі хтось забере під себе цю будівлю. Йому треба перенести свій несподіваний скарб кудись до безпечного місця, і щоб він мав до нього легкий доступ…

Шум позаду та промінь ліхтарика, що торкнувся його плечей, змусили Беро підстрибнути й різко крутнутися в темряві. Він витягнув револьвер і націлив його в обличчя хлопчика. Тому було років тринадцять чи чотирнадцять. Мудтів син.

— Що ти тут робиш? — заволав Беро.

— Я подумав, що ти — це він, що він по мене повернувся.

Голос хлопця звучав тонко й напружено. Він тримав у кулаку дешевенький складаний ніж-кіготь і так стиснув руків’я, що аж пальці побіліли. Промінь ліхтарика й досі освітлював Беро, поки вони витріщалися один на одного.

— Хто по тебе повернувся? — Беро торкнувся пальцем гачка. Йому дуже не хотілося, щоб цей малий розпатякав про повернення Беро до міста чи щоб забрав собі в голову, що запас «сяйва» його мертвого татка має належати йому, а не Беро.

Мудт-молодший затремтів, слабенький промінь ліхтарика засмикався, та в голосі хлопчика промайнула шалена ненависть, коли він сплюнув:

— Майк. Це він мого батю вбив. Майк Таж вбив мого батю, а я вб’ю його, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю в цьому житті! — очі малого налилися слізьми.

Палець Беро й досі охоплював гачок, та хлопець завагався. І повільно, повільно опустив револьвер.

— Справді могутнього Зеленокостого вбити непросто, — сказав він.

— А мені пофігу, я для цього на все піду!

Хлопчина опустив обидві руки — й ту, що з ліхтариком, і ту, що з ножем, — і стояв отак, засапано й сердито дивлячись на Беро: щоки палають, очі божевільні — немов хотів, щоб йому заперечили.

— Я таке вже робив, — сказав йому Беро, і голос його затремтів від гордощів. — Я вбив Зеленокостого. Ніхто не зрозумів, що то був я, але вони помиляються, всі вони помиляються.

Очі молодшого підлітка аж покруглішали від жадібної цікавості. Беро ніколи не звертав особливої уваги на малого Мудта, коли раніше його бачив. Хлопчик завжди був слухняним та якимсь непримітним. Із себе був кощавий, волосся мав масне, а обличчям чимось нагадував щура. Але ж не був таким нюнею, як Сампа чи Щокань.

Робити все самотужки — не дуже хороша ідея, вирішив Беро. Доля — вона як тигр, якого випадково зустрічаєш на шляху; уваги такого звіра краще уникати. Коли справи Беро йшли кепсько, поруч завжди опинявся хтось менший та слабший, аби відтягнути на себе весь неталан.

— Я Зеленокостих не боюся, — сказав Беро. — Знаєш, це ж вони нас бояться. Вони вбили твого батю, бо боялися, що люди поза кланом мають свій нефрит. Але нам, кеке, треба трохи власних камінчиків.

— Ага, — палко промовив Мудт. — Точняк.

— І я знаю, де їх взяти.

Промінь Мудтового ліхтарика знову смикнувся вгору:

— Серйозно?

РОЗДІЛ 45

ЖАРТ ДЛЯ СВОЇХ

Хіло здав зброю представниці зеленокостих охоронців в уніформі, що стояли біля входу до Зали мудрості. Охоронницею була молода жінка, чия нефритова аура з наближенням Хіло аж загуділа від старанної зосередженості. Вважалося, що члени «Щита Хаєдо» проходять спеціальний вишкіл, щоб досягнути дуже високого рівня Чуття і розпізнавати ознаки вбивчих намірів. «Щоб сьогодні впустити до будівлі бодай когось, їй треба знизити свої стандарти, не чіпляючись до загальної ворожості», — подумав собі Хіло і з посмішкою відстібнув меч-місяць, ніж-кіготь та витягнув з кобури пістолет, викладаючи зброю на стіл перед металодетектором. Ні, він не сумнівався у здібностях охоронниці й розумів, звідки взялася традиція залишати зброю за межами зали переговорів, але все це не мало жодного сенсу. Люди в тому приміщенні матимуть чимало нефриту просто на собі. Якщо перемовини не заладяться, Зеленокості завиграшки можуть повбивати одне одного голіруч.

Але не зроблять цього — бо ж тут є покаяльники. Троє з них якраз були в переговорній, де за розкладом мала відбутися зустріч між очільниками кланів. Очевидно, радники вважали за потрібне забезпечити потрійну дозу духовної підтримки. Покаяльники — чоловік і дві жінки — тихо стояли по кутах приміщення, схиливши поголені голови та сховавши руки в рукави довгих зелених ряс. Прояви насильства були під забороною не лише на території усіх храмів, а й у присутності священнослужителів. Вважалося, що вони підтримують прямий зв’язок із небесами: боги одразу дізнаються, хто здійснив переступ проти небесних чеснот, і невідкладно покарають за це. Отакі-от шпигуни з райського боку. Причому прокляття впаде не тільки на душу грішника: коли настане день Повернення, увесь його рід — пращури, батьки, діти, нащадки — не зможе здійнятися в небо й блукатиме спорожнілою землею на віки вічні.

Учора Хіло порадився з Шае, чи варто ризикнути теоретично-метафізичними наслідками, що впадуть на них після смерті, і вбити удвох Айт Маду, коли вона сидітиме просто по той бік стола.

Шае зміряла його напрочуд холодним поглядом:

— Хіло, боги — жорстокі істоти, — промовила вона так, наче особисто з ними запізналася. — Не спокушай їх такою зарозумілістю.

До зали вели два входи, тож йому та Айт навіть не довелося йти одним коридором. Хіло зайшов до зали й сів за один із країв стола, кивнувши дюжині радників, що сиділи обабіч і складали комітет з переговорів. Усі вони мали дуже офіційний вигляд: темні костюми, дорогі ручки, блокноти у шкіряних оправах.

Четверо представників комітету належали до Безгірного клану — суворий з вигляду пан Ван, сивий пан Лої, пані Нур з конячим обличчям та усміхнений пан Кові, голова якого скидалася на ріпку. Хіло впізнав кожного з них завдяки брифінгу, що йому вчора ввечері влаштував Вунь. Працьовитий і старанний колишній Стовповий довів, що став хорошим поповненням контори Синоптика. Хіло радів, що вирішив зберегти йому життя. Він не винуватив Вуня у смерті Ланя (принаймні не більше, ніж винуватив себе), а все ж приємно було бачити, як Вуневі докори сумління переплавилися в ефективну роботу на клан.

З інших політиків серед присутніх четверо були віддані «горянам». А остання четвірка не була пов’язана із жодним кланом. Хіло навіть не знав, що є радники, які не укладали союзів із кланами, — люди, яких можна перекупити. «З трьох сотень радників чотирнадцятеро — “незалежники”, а ще двоє належать до малозначущих кланів, — просвітила його Шае. — Постарайся таке запам’ятовувати».

Стілець на другому краю стола лишався порожнім. Айт ще не з’явилася. Хіло зиркнув на годинник. Тоді відкинувся на спинку стільця й посміхнувся до зібрання, всіляко виказуючи, що очікування його не напружує: