Фонда Ли – Нефритове місто (страница 78)
Відповідь на це запитання Шае знала. Ясна річ, ця бентежна ідея вже спадала їй на думку, та минула хвилина мовчання, доки її очі зустріли погляд Вень і вона відповіла:
— Працювати Білим Щуром.
— А вам потрібен Білий Щур, Шае-дзень?
Тепер Шае бачила, що ця жінка завела її на манівці. Й обережненько рушила вперед, немов наготувалася долати трясовище. Кам’яноокі здатні тихо та спокійно визбирувати й перевозити будь-яку кількість нефриту, й аура їх ніяк не виказувала. На відміну від абукейців, до яких ставилися з підозрою й могли дискримінувати, кам’яноокі легко губилися поміж звичайних кеконьців. З кам’янооких і справді виходили дуже помічні Білі Щури, що діяли як шпигуни, контрабандисти, гінці або й крадії. І то була ще одна причина не довіряти таким людям.
— Вас надто добре знають, — сказала Шае.
— Тільки за ім’ям і тільки всередині Безгірного клану. Ніхто з «горян» не знає, хто я така, і не впізнає мене в обличчя. Вони знають моїх братів, але ж я на них не схожа, — вона явно була в курсі чуток про невизначене батьківство.
— Хіло цього нізащо не дозволить.
— Нізащо, — погодилась Вень. — Але йому не треба про це знати. Я ж можу знайти собі іншу роботу, щось таке простеньке — як прикриття. Я впевнена, що ви мені щось підшукаєте.
— Ви збираєтеся брехати своєму майбутньому чоловіку, — промовила Шае, якій уже було несила приховати приголомшене здивування. — Та й ще просите мене, Синоптикиню, піти проти бажань Стовпа. Якщо я так вчиню, то наражатиму вас на небезпеку. Вас більше не захищатиме кодекс айшо.
У темних очах і на повних вустах Вень промайнула жалість.
— Шае-дзень, ви погодилися стати Синоптикинею, щоб порадувати Стовпа чи щоби врятувати клан? — вона сумно всміхнулася, показуючи, що знає відповідь, відвернула голову і вже тихіше промовила: — Хіло був прекрасним Рогом. Він чесний і лютий, і його люди глибоко його шанують. Якби для перемоги у війні було досить самого серця, ми б уже її відсвяткували. Але ж він ніколи й не думав, що стане Стовпом. Йому бракує далекоглядності, та й політичної прозорливості, й увесь нефрит на світі не ладен цього змінити.
Вона знову глянула на Шае, в якої аж мову відібрало від настільки тверезої оцінки ситуації.
— Він знає, що потребує вашої допомоги. Якщо від мене буде користь, коли я стану Білим Щуром, я зроблю все, аби допомогти моїй сім’ї вижити. Він постійно каже, що надто сильно мене кохає, щоб дозволити мені так чи інакше втягнутись у війну… а я надто сильно його кохаю, щоб підкоритися.
Це вже, мабуть, перша ночі, та Шае навіть не хилило на сон, і її розум взявся перебирати страхітливі можливості. Вона знову роззирнулася, повільно роздивляючись оновлений дім. На те, щоб повністю змінити інтер’єр, Вень витратила кілька тижнів, вона дуже вправно поєднала візуал, запахи, текстури, й усе разом створювало приємне блискуче враження, раніше не властиве простій, але негарній резиденції найшаленіших представників Безгірного клану. Тепер Шае розуміла, що сильно недооцінила Майк Вень, коли звертала увагу на оті теплі, піддатливі й чуттєві манери, й не помітила в ній зеленокостого нутра, що ховалося за стигмою кам’яноокості, забула про те, що вона сестра лютих братів Майків. Раніше вона відчувала до Вень певну антипатію, та тепер їй було ніяково.
Шае подумала: «Якщо дві розумні й упевнені в собі жінки в чоловічому світі швидко не перетворяться на союзниць, їм уже ніколи не уникнути суперництва». Шае давно звикла протистояти Хіло, але вона розуміла, що такого він їй не подарує.
Їй треба ретельно все обміркувати й діяти обережно.
Вень забрала в Шае порожню чашку й підвелася.
— Я сьогодні згаяла стільки вашого часу й завадила вам лягти спати, Шае-дзень.
Шае помітила, що без підборів вона була нижчою за Вень і не мала таких м’яких вигинів фігури — їх забрали роки важких тренувань.
Синоптикиня підвелася.
— Дякую за чай, Вень. Ми ще скоро поговоримо.
Вона підійшла до дверей та взулася. І щойно відчинила двері — із садів занесло делікатний аромат цвіту зимової сливи. Вона завмерла в одвірку й на секунду озирнулася, відкидаючи на ґанок будинку Рога довгу тінь у світлі, що точилося з передпокою.
— Мені тут спало на думку, — ризикнула промовити Шае, — що мій брат має значно кращий смак, ніж я думала.
Вень усміхнулась:
— Добраніч, сестрице.
РОЗДІЛ 44
ПОВЕРНЕННЯ ДО «КРАМУ І ХЛАМУ»
Беро думав про той тунель під «Крамом і хламом». Думав багато, і коли б це не траплялося, його охоплювала гірка лють. Після смерті Каула Ланя — від його, Беро, руки! — у Дзаньлуні точилась війна й кожного дня на вулицях міста втрачали та здобували нефрит, але повз Беро навіть одненький камінчик не пробігав. Натомість йому доводилось утікати й ховатися, наче таргану при ввімкненому світлі.
Далеко він не втік. Шкандибав ото собі в темряві цілу вічність, міркуючи на кожному кроці, коли ж сядуть батарейки в ліхтарику і йому доведеться бродити навпомацки, допоки він не впаде на землю й не помре, — аж нарешті відчув подув вітру на лиці. Слабенький потік повітря просякнув різкими запахами гавані: сіль морської води та вихлопи моторних човнів, риба й підмокле сміття. Зачувши вітерець, Беро побачив далеке коло надвечірнього світла й побіг до нього, наче до матусі-небіжчиці. Як Мудт і обіцяв, тунель вивів його на схил поряд із корабельнями поблизу Літнього парку. За рясних дощів навесні чи коли приходили літні тайфуни тунель затоплювало, але в сухий зимовий сезон це був прекрасний маршрут для контрабанди. Брудний і виснажений Беро заплатив за проїзд на маленькому приватному поромі, але дотримуватися поради Мудта — вшитися із Дзаньлуня — не став.
На кілька тижнів він заліг на дно на Ґудзичку. Від Дзаньлуня на цей острівець треба хвилин сорок п’ять плисти поромом, й офіційно частиною міста він не був. Та погожої днини Беро ясно бачив Дзаньлунь через протоку. Ґудзичок вважався окремим населеним пунктом. Упродовж багатьох століть тут був монастир божистів, та потім шотарці перетворили його на трудовий табір, а нині ця місцина стала туристичною атракцією — з відновленим храмом, природним заповідником та старовинним містечком, що повнилось крамничками, де правили грубі гроші за всілякі дрібнички й крам ручної роботи. Беро від цього всього просто вернуло.
А втім, це було непогане місце, де його ніхто не впізнавав. У містечку, переповненому відвідувачами, що приїздили сюди на день із Дзаньлуня, й іноземними туристами, було доволі просто зняти номер у мотелі та похмуро й самотньо зализувати тілесні рани й уражену гордість, дивлячись телевізор, поглинаючи їжу на виніс і снуючи плани повернення до міста. Ґудзичком керував невеличкий сімейний клан, що підпорядковувався «горянам», та, наскільки Беро дізнався, від кланів Дзаньлуня місцеві трималися переважно осторонь. Про всяк випадок він щотижня міняв мотелі, щоб ніхто не почав звертати на нього увагу.
З новин Беро довідався, що в місті подекуди точилися вуличні бої і тепер у Дзаньлуні були такі райони, де не ясно, який саме клан порядкує — якщо якийсь узагалі тримав їх під контролем. «Горяни» відкусили добрячий шмат Доків, але «безгірники» й досі утримували Пахву і захопили помітну частину Соґеню. З Рибгородом узагалі нічого не зрозуміло. Від зникнення Беро минуло вже більше місяця. У місті вирував такий хаос, що його явно ніхто не розшукував. Тож одного ясного ранку він спустився до причалів і сів на пором, що прямував через протоку.
У тому, що він опинився в такій ситуації, Беро винуватив Мудта й цапобородого Зеленокостого. Це вони його підставили. Пообіцяли нефрит, а потім взяли й увімкнули задню. Вони явно не збиралися приймати його до клану. І що більше Беро про це міркував, то дужче гнівався. А ще він і далі думав про тунель під Мудтовою крамницею та всі ті сховані коробки, які він не став перевіряти чи красти, бо надто вже поспішав і перелякався. Ну от знову, дорікав він собі. Усі його біди від того, що він надто квапливий. Що ж там було в тих коробках?
Він знав, де взяти нефрит, що належить йому за правом, — у Мудта. «Фуллертона» в нього більше нема (і це кепсько), але грошей йому не бракувало. І хоча формально, за законом, цивільні особи в Дзаньлуні не мали права на короткоствол, уся ця колотнеча з війною між кланами призвела до того, що на вулицях спалахнула торгівля зброєю. Беро варто було згаяти одне пообіддя в тій частині Доків, яку контролювали «горяни», — і ось уже в нього цілком пристойний револьвер. Він собі запланував тримати на мушці Мудтового сина, поки сам Мудт не віддасть його нефрит. А якщо не спрацює, тоді він пристрелить Мудта й забере нефрит сам.
Та коли того вечора він підійшов до «Краму і хламу», вигляд будівля мала незвичний. Неосвітлена, вікна й двері позабивали дошками. Велику вивіску зірвали, і ні в самій крамниці, ні поблизу не було видно жодної душі. Беро обережно підкрався до вікна й зазирнув досередини. А там панував безлад. Крамницю просто розграбували. Полиці спорожніли, меблі валялися на підлозі. Майже всі товари зникли, а те, що лишилося, розсипалося по підлозі, й видно було, що хтось цей крам уже поперебирав — залишився тільки непотріб на взір старих журналів і панамок.
Беро копнув двері й сердито смикнув навісний замок. Роззирнувся навкруги. На вулиці нікого не було. Ця частина міста була настільки близько до кордону між Сміттярнею та Гострим Списом, що, очевидно, жодна притомна людина не мала бажання тут вештатися. Він потарабанив по вікнах, що визирали у провулок, і шибки в них затрусились. Єдиною людиною, яку він побачив на колись велелюдному перехресті, був безхатько, що примостився на розі. Той гукнув: