Фонда Ли – Нефритове місто (страница 76)

— Правильно, — промовив Майк Таж. — А ти — Тем Бень, нині більше знаний як Різьбяр, — з кишені свого пальта він витягнув чорний прямокутний предмет. Тем побачив, що то був диктофон-касетник, з тих, що ними послуговувались журналісти. Майк перемотав касету на початок. — Ти тут непогано влаштувався, — сказав він. — Позбутися двох інших скупників, що працювали в цій частині міста, — для цього треба мати густу кров та свій стиль.

— Я ж кам’яноокий, — запротестував Тем. — Клан роками дозволяв Ґі та панові О ладнати свої справи, а ти збираєшся вбити кам’яноокого за те, що він трішки вилову з ріки спродав? Та де ж той ваш дорогоцінний кодекс айшо, щеня ти паскудне, воша ти злоїбуча?

— Та ну тебе, якби ти й далі торгував річковим виловом, усе було б інакше. Каул Лань не став би посилати когось по твою душу, коли вже ти кам’яноокий, та й злити родину Тем не варто було, як із цього особливої користі нема. Варто прибрати різьбяра з вулиці, й одразу хтось інший посяде його місце, еге ж? — Майк прилаштував диктофон на краєчок стола. — Та нині Лань-дзень у могилі, а надворі — війна, тож настав час для довгоочікуваної розмови. Ти не просто різьбяр-кам’яноокий, що звик кепсько вдягатися, як-то в Їґутані заведено. Ти — Білий Щур.

Білий Щур — шпигун-оперативник, підпорядкований клану. Кодекс Зеленокостих, який забороняв убивати тих представників ворожого клану, що не носять нефриту, на Щурів не поширювався.

— Моя родина вигнала мене за двері, я більше не належу до «горян». Не можна ж порушувати айшо через якісь там підозри! — Тем уже обливався потом.

— Ой, та це не просто підозри, можеш не гаяти часу на відмовки. Ми спостерігали за тобою кілька місяців. Ти що, справді вважав, що можеш сцяти на території Безгірного клану й ніхто штину не почує? — Майк зазирнув до Темової сумки, покопирсався між рулончиків готівки й витягнув загорнутий ніж, наче одразу ж зачув нефрит. Він розгорнув тканину і присвиснув: — Зі всього видно, що війна — гарний час для стерв’ятників, — він взяв ніж, провів пальцем по лезу й поклав клинок поруч із диктофоном. — Ми можемо зробити це швидко або ж повільно, але закінчиться це в один спосіб: ти розкажеш усе, що знаєш про дії «горян» на території Безгірного клану, починаючи з того, куди відправляєш увесь нефрит, на який накладаєш лапи. Я вже маю кілька непоганих здогадок, але тобі ж буде краще, якщо розкажеш як є. Тому постарайся говорити чесно, — він взяв диктофон і натиснув на кнопку «Запис».

— Скажи своєму хазяїну Каулу, хай іде нахуй, — сплюнув Тем Бень.

Майк примружив очі до вузеньких щілинок. Натиснув на кнопку «Пауза», знову поклав диктофон на стіл, а натомість узяв ніж.

— Ну повільно — то повільно.

РОЗДІЛ 43

НОВИЙ БІЛИЙ ЩУР

Шае, як завше, повернулась до маєтку Каулів з контори Синоптика вже за північ. Вунь висадив її перед парадними дверима, а сам скерував автівку до гаража. Він справді перетворився на Тінь Синоптикині: ніколи не полишав хмарочос на Корабельній вулиці раніше за неї, та й поводився не лише як її помічник, а як особистий охоронець. Щоб забезпечити його відданість, вона зманіпулювала ним у розпал горя, але жаліти про це не випадало — надто вже вдячна вона була за його професійний досвід та етичне поводження. Без нього вона б і тижня не протрималася на посаді Синоптика.

Шае повільно і втомлено здолала сходи до парадних дверей, відчуваючи, як і раніше, суміш незвичності та приємної ностальгії. Вона розірвала договір оренди на свою квартирку та переїхала до будинку Каулів ще до того, як Хіло її про це попросив. Враховуючи війну та її роботу Синоптикинею, це єдиний слушний варіант. Рогові більше не доводилось розкидуватися людьми, щоб забезпечувати спецохорону її помешкання в Північному Сотто. Жити в маєтку безпечно, а ще це був єдиний надійний спосіб розшукати Стовпа, коли в неї виникала потреба.

Тож вона спакувала всі свої речі, сказала квартировласнику, що він може передати її меблі наступному пожильцю, і востаннє прогулялася околицями. Купила булочку з м’ясом у пекарні на розі й неквапно насолодилась її ароматом. Із захватом пороздивлялася принадні вітрини уздовж вулиці. Звернула увагу, що в повітрі ширяла певна напруга, а пішоходи пришвидшували крок, проминаючи ятку з газетами, де заголовки сповіщали про війну між кланами.

А тоді вона востаннє зайшла до своєї квартири, зателефонувала регіональному директору компанії «Електроприлади Стандарт & Крофт» і пояснила, що сімейні обставини більше не дозволяють їй виїжджати у справах за кордон і вона змушена відхилити його пропозицію.

Шае самотужки знайшла цю квартиру. Самотужки отримала цю робочу пропозицію. Дрібні особисті перемоги, але вони дуже багато для неї важили. Вона не аж так довго жила в цій оселі, та й робота не викликала в неї якогось надзвичайного захвату, але ж сумувала вона і за тим, і за іншим.

Переїхати до будинку Синоптика Шае не могла, бо там і досі жив ув’язнений Дожу, коли не проводив час з її дідусем — під охороною, звісно. Та вона й не думала, що колись зможе в ньому жити, хіба що будинок знесуть і відбудують наново, аби позбутися будь-якого натяку на присутність того чоловіка. І тому, хай як це було іронічно, Шае повернулася до своєї дитячої кімнати. Хоча часу вона там проводила небагато.

Шае затримала руку на парадних дверях. Вона потягнулась Чуттям і зрозуміла, що брат не вдома. Він теж переїхав до центральної будівлі, щоб родина Майк могла оселитися в резиденції Рога. І часом, коли й вона, й Хіло були вдома, Шае здавалося, що вони знову стали дітьми: спали через коридор, перетиналися на кухні, а їхні аури дзижчали одна проти одної, немов проводи під струмом. І ніхто з них не торкався кімнати Ланя.

— Шае-дзень.

Шае озирнулася й побачила, що позаду неї на під’їзній доріжці стоїть Майк Вень. У флісовому халаті поверх вільної сорочки та спортивних штанів, а на босих ногах — пляжні сандалі. Мабуть, вибігла на вулицю, щойно з вікна будинку Рога помітила, що приїхала Шае.

— Вень, — промовила Шае. — Щось сталося?

— Ні, — співрозмовниця наближалась до Шае стрімкою граційною ходою. — Мені не вдається заснути, і я подумала, може, ви будете такі люб’язні й приєднаєтесь до мене за чашкою чаю.

— Певно, іншим разом, — сказала Шае. — День був дуже довгий, і навряд чи з мене зараз вийде гарне товариство, — вона знову розвернулася до будинку.

Вень поклала долоню на її руку.

— Може, бодай кілька хвилин? Я ж постійно бачу, як ви пізно повертаєтесь додому, а потім ще з годину сидите зі стосом документів на кухні і вже опісля лягаєте спати. Може, разочок поміняєте сценарій? Я оновлюю будинок, і мені страшенно кортить показати, що вийшло, іншій жінці.

Шае бачила, як Вень заходила до головного будинку. Часом вона чекала там на Хіло, часом ішла, коли поверталась Шае, чи приходила, коли Шае йшла. Зустрічаючись у коридорі чи на кухні, жінки кивали одна одній або обмінювались люб’язностями, але розмов, довших за два десятки слів, між ними не траплялося. У більшості випадків присутність Вень була для Шае дискомфортною. Вночі вона крутилася, не в змозі заснути, бо доводилось блокувати Чуття, яке реагувало на спалахи енергії, що їх ширили братові любощі по той бік коридору.

Сама думка про те, що Вень звертає увагу на звички Шае, її настільки здивувала, що вона повагалася й розвернулася до майбутньої родички. Вень сприйняла це як знак згоди: вона тепло і трохи загадково всміхнулась до Шае й підхопила її під руку. Схоже, вона належала до тих людей, які люблять доторки, — геть як Хіло, — і демонструвала прихильність саме в такий спосіб.

— Наші брати ще не повернулися. Не здивуюсь, якщо вони просто зараз десь собі випивають. То чому нам не вчинити так само? — спитала Вень.

Шае наказала собі поводитися чемно.

— Гаразд, якщо ви наполягаєте.

Вона дозволила Вень провести себе до резиденції Рога. Поруч вони мали дивний вигляд: Вень у халаті, на ногах ляскають шльопанці, а Шае — в діловому костюмі консервативного крою, під високими підборами чорних «човників» хрускотить гравій, що всіював садову стежку між їхніми будинками.

— Сади — моє улюблене місце в маєтку, — невимушено промовила Вень. — їх так добре спланували — стільки різних рослин, але не забагато, і завжди щось квітне за будь-якої пори року. Вночі тут пахне, наче в раю. Будинки, звичайно, дуже показні, але сади — просто прекрасні.

Шае, яка ніколи не звертала на сади особливої уваги, кивнула і сказала:

— Так, тут гарно.

Вона знала, що сад дуже любив Лань. Простувала далі, дозволивши згадці про брата здолати звичний недовгий шлях від горя до гніву, а потім змусила її розвіятись.

Вень глянула на Шае:

— Я спочатку теж не хотіла сюди переїздити. Ми з Хіло через це сварилися. Моя квартира у Папаї не була чимось особливим, але я влаштувала там усе на свій смак і щомісяця сама сплачувала оренду. Якщо чесно, у тому, що Хіло приходив до мене, було щось таке романтичне. І я побоювалася, що тут почуватимуся небажаною чужинкою, що родина дивитиметься на мене, задерши носа, — вона ледь помітно випросталася й підвела підборіддя. — Але що таке дурнуваті гордощі порівняно з вчинками, які ми робимо заради тих, кого любимо? Переїхати сюди було правильним рішенням. Я про це взагалі не жалкую. Хоча мати компанію було б дуже приємно — тут рідко хтось буває.