Фонда Ли – Нефритове місто (страница 75)

— І отак ти почуваєшся щоразу, коли отримуєш новий нефрит? — спитав Аньдень.

— Ні, — відвів погляд Хіло. Він мимоволі торкнувся рукою грудей. — Ти ніколи не забудеш своїх перших камінців — штук шість чи десь близько того. Пам’ятатимеш день, коли здобув кожен із них, як ти його дістав, що при цьому відчував — геть усе. А наступні відчуваєш усе менше і менше. Кожен Зеленокостий зрештою сягає своєї межі. Коли ти вже носиш увесь нефрит, який здатен подужати, додавай ще, не додавай — різниці не буде. Та з деякими людьми все інакше відбувається — нефрит починає їх руйнувати.

Слова Хіло розвіяли всю ейфорію Аньденя. Руйнувати. Його мати, дядько, а тепер і Лань — думати про них так було неправильно, непоштиво, але як іще це назвати? Навіть піднесення від нового нефриту не затьмарювало занепокоєння, що зріло в серці Аньденя: тривога за себе, за інших. Попід коміром Хіло, між завжди розстібнутими двома верхніми ґудзиками, він бачив лише кілька камінців, але знав, що торс кузена вкриває значно більше нефриту й чимало небезпечних трофеїв додалося просто за останній місяць.

— Але ж з тобою такого не трапиться, Хіло-дзень? — спитав він, не спромігшись приховати тривогу.

Хіло трохи засмучено похитав головою:

— Я вже нічого не відчуваю.

РОЗДІЛ 42

СТАРИЙ БІЛИЙ ЩУР

Задвірки «Ломбарду на Папаї» — одне з небагатьох місць, де можна було розшукати Тема Беня, який мав справи з отими нерозважливими сміливцями, що опинилися на самому дні чорного ринку нефритової торгівлі. І нині, задоволено визнавав Тем, це була доволі перспективна галузь. Зеленокості затято вбивали одне одного, не відволікаючись на все інше, тож кримінальники всіх ґатунків насолоджувалися передишкою. Звісно, ще залишалась і дзаньлунська поліція, яка мала б за всім стежити, але її представники здебільшого виписували штрафи за дрібні правопорушення, регулювали дорожній рух та підтирали за кланами. Вони ж були державними службовцями, не бійцями. Майже ніхто з них навіть нефриту не носив. І тим паче схожого на той прекрасний зразок, що його Тем вивчав просто зараз крізь лупу з десятикратним збільшенням. Оптика дозволяла роздивитися характерну текстуру — щільну зернистість, що відрізняла справжній кеконський нефрит, найрідкісніший та найкоштовніший дорогоцінний камінь на світі, від усіх інших позбавлених енергії декоративних камінців зеленого кольору.

Тем насупився, щоб приховати свій захват від смиканого абукейця, який стояв перед його столом і пожовував нижню губу кривуватими зубами, вкритими червоними плямами від соку бетелю. Тем махнув до нього рукою, щоб той відійшов і не заступав світло єдиної лампи на стелі. Причини нервуватися абукеєць мав серйозні: нефрит, який він притягнув, було оправлено в руків’я заяложеного ножа-кігтя. Поцупити зброю Зеленокостих — набагато страшніший переступ, аніж пірнати по нефрит до річки. Якщо на такому спіймають — тобі гайки. А цей слизький жилавий типочок ніяк не нагадував досвідченого чи спритного крадія. Тем підозрював, що нефрит, який він тримав у руках (як і більшість оброблених камінців, що він бачив останнім часом), зняли з трупа. Зеленокості дуже ретельно оббирали нефрит із тіл полеглих ворогів, та в хаосі вуличної війни щось могли поспіхом прогледіти, якусь зброю загубити, і квапливим мародерам могло й пощастити.

Тема розбирала цікавість, але він завжди дотримувався принципу «не ставити зайвих запитань». Він відставив лупу й різко присвиснув у густі вуса.

— Є в ньому трохи недоліків, — збрехав він. — Сорок тисяч дьєнів.

Камінь коштував удвічі більше, та Тем бачив, що чолов’язі не терпиться позбутися ножа.

— Так мало? — жалісно перепитав чолов’яга, який явно запідозрив, що його дурять. — Та я десь стільки ж отримував за камінці, що з річки виловлював. А це ж справжній ніж-кіготь.

— Такі зараз часи настали, нефриту не бракує, — сказав Тем. — Сорок тисяч.

І це все одно було більше грошви, ніж той тип в очі бачив. Він узяв пачку банкнот, які відрахував йому Тем, та пішов із засмученим виразом на лиці. Вибору в нього загалом не було. По тому, як Трипалий Ґі взявся годувати черву, а Куцан, пан О, спізнав мудрість і покинув це діло, крадіям нефриту з цих країв доводилось пертися через усе місто, аби знайти собі іншого надійного покупця.

Залишившись на самоті в задній кімнаті ломбарду, за скляними вітринами з прикрасами й годинниками та стінкою уживаних телевізорів і колонок, Тем Бень ніжно провів рукою по руків’ю небезпечно гострого ножа й вишкірився, радіючи своєму надбанню. Щоб відсвяткувати, він розгорнув їґутанську іриску. У Дзаньлуні їх ніде не вийде купити, тому друг мусив доправляти йому цукерки поштою. Часом він скучав за країною, що його прийняла, але варто визнати: тут зими набагато приємніші, та й бізнесові можливості давали більше зиску. Йому дуже пощастило з тим, що Айт Мада розуміла цінність кам’янооких і гідно винагороджувала його роботу. Ще рік чи два тут — і в Їґутані він житиме по-царськи. Стовп навіть пообіцяла, що після повернення він зможе працювати там на клан і діставатиме за це хороші гроші. Його родина, звісно, й досі вважала, що він їх зганьбив поза всякі межі, а втім, непристойне багатство — це найкращий ґатунок помсти.

Дзвінок над дверима сповістив, що до крамнички хтось увійшов. Для звичних клієнтів ломбард було зачинено — може, то ще один продавець нефриту? Тем нахилився до щілини у стіні, яка дозволяла йому ясно бачити передню частину крамнички. Біля входу стояв, майже не рухаючись і нібито до чогось дослухаючись, чоловік у короткому світло-коричневому пальті й капелюсі. Аж тут він невимушено розвернувся й замкнув двері руками, затягнутими в рукавички.

І Тем одразу ж зрозумів, що цей чоловік прийшов його вбивати. Різьбяр відчинив шухляду стола й витягнув звідти заряджений пістолет — напівавтоматичний «анкев», що мав зупиняльну дію, здатну завалити їґутанського степового ведмедя, — і націлив його на двері задньої кімнати, водночас ховаючи ніж-кіготь до сумки зі скрученими в рулончики банкнотами. Тихенько-тихенько, тримаючи в одній руці сумку, а в другій — пістолет, Тем позадкував до заднього виходу. Крутнув ручку, штовхнув двері. Ті не відчинилися. Тем наліг на них плечем. Вони трохи ворухнулись і знову застрягли. Почулось металеве «клац» — щось запевно заважало дверям відчинитися.

Тема охопив страх. Він кинув сумку на підлогу й притиснувся спиною до дверей, піднявши й націливши «анкев», чекаючи, доки той чоловік вийде з-за рогу. «Якщо то Зеленокостий — не варто поспішати з пострілом. Зачекай, аж доки він так наблизиться, що не зможе застосувати Відхилення. Відстрілювати треба весь магазин. Якщо перший постріл не влучить — решта куль його дістануть. Гарт “анкеву” не завада. Ніщо проти “анкева” не встоїть, жодна людина, хай ким вона є». А Тем був прекрасним стрільцем.

Чоловікових кроків він не чув. У ломбарді було аж підозріло тихо. Скронями точився піт, але Тем не ворушився. Чекав. А нічого не відбувалося й не відбувалося. І от зненацька у передній залі крамниці здійнявся гуркіт, немов на підлогу впали кілька важких предметів. Потрощилося скло. Тем стояв як укопаний — той чолов’яга щось шукає? Нефрит? Чи це його ніж потрапив до Темової сумки? Різьбяр побокував, ступив крок до щілини у стіні, нахилився…

Стіна перед ним вибухнула зливою трісок та тиньку. Кулак чолов’яги пробив тонку внутрішню перегородку з гіпсокартону і схопив Темів зап’ясток з нищівною міццю нездоланної Сили. Тем надто пізно збагнув, що Зеленокостий спричинив той гуркіт, коли змітав телевізори й електроніку біля стіни, яка їх розділяла. Рука, що немов рухалася сама собою, прохромила стіну, різко крутнула і зламала Темові зап’ясток так, як курчаті скручують крильця. Кам’яноокий заволав, а «анкев» із грюкотом упав на підлогу.

Рука розтиснулась. Тем завалився спиною назад на свій стіл, притискаючи скалічений зап’ясток до грудей, і кинувся, аби підхопити пістолет лівою рукою. Стіна провалилася. Коли Зеленокостий пробив доста велику діру, щоб пройти, здійнялася хмара білого пилу. Тем підвів пістолет, намагаючись вгамувати дрож і вирівняти приціл зламаною рукою. Зі зболеним скавчанням він натиснув на гачок. Величенький пістолет шалено смикнувся в його ослаблій руці й пробив діру над задніми дверима.

«Анкев» різко висмикнули з Темових рук. Чоловік, що перехопив ствол, здолав невеличку відстань і різко опустився навколішки. Він двічі вдарив важким металевим руків’ям пістолета, наче то молоток, і розтрощив Темові колінні чашечки. Різьбяр скрикнув і впав на підлогу.

— Та ти ж свинойоб паскудний! Я тебе прикінчу! Я тебе, блядь, приб’ю! — верескнув він їґутанською.

Його мучитель підійшов до стільця, в якому ще кілька хвилин тому сидів Тем, і всівся собі. Він поклав «анкев» на стільницю і зняв капелюх, вибиваючи з фетру тиньковий пил. Обтрусив плечі пальта, побачив, що толку з цього нема, і зняв його взагалі. По тому, як відчистив одежу від більшості трісок, він поклав її на стіл, прикриваючи пістолет. А тоді закасав рукави й зачекав, доки кам’яноокий припинить волати. Той лежав, хапаючи ротом повітря, й закочував повні ненависті очі.

— Ти знаєш, хто я такий?

— Один з тих сучих синів Майків, — сказав Тем.