Фонда Ли – Нефритове місто (страница 74)
І саме тієї миті Аньденя огорнула хвиля теплої аури, за якою він безпомильно впізнав Каула Хіло.
— Енді, — Хіло поклав Аньденеві руку на плече й долучився до їхнього гурту, наче він робив це кожного дня. — Кень мені все розповів — сказав, що ти сьогодні був просто неймовірний. А я встиг тільки на вручення нагород. Усе ж таки зміг побачити, як ти став найкращим учнем. Вибач, що раніше не вирвався.
Вуста Хіло вигнулись у тій його кривуватій безжурній усмішці, та Аньдень помітив, як сильно він змінився. Завше юний вигляд затьмарили темні тіні, що запали довкруж очей та рота. Риси обличчя загострились, на руках з’явились нові шрами. Присутність Стовпа одразу ж змусила всіх принишкнути, розмова миттю змінила напрямок, немов струмок, у який кинули каменюку.
— Я… я дуже втішений, що вам вдалося прийти, Хіло-дзень, — спромігся вимовити Аньдень.
— Познайом мене зі своїми друзями, Енді, — сказав Хіло.
Аньдень роззирнувся колом. Коли черга дійшла до Лотта, Хіло з неабиякою цікавістю промовив:
— Ти — син Лотта Пеньшуґоня? Мені прикро, що твій батько не зміг прийти сюди й подивитися, як ти береш участь у пробних іспитах. Певен, що він дуже хотів би, але я покладаюся на нього, бо він може втримати для Безгірного клану Соґень, — не схоже було, що Стовп помітив Лоттові напружені плечі й застигле обличчя, і тому він ще привітніше додав: — Я розкажу йому, як добре ти виступив. Він стверджує, що в метанні ножів ти кращий навіть за нього й цілком здатний носити його нефрит — це я вже й сам бачу. Тобі варто поговорити із Майком-дзень. Будь-коли, як зручно буде, — необов’язково чекати випускної церемонії.
Обличчя й шия Лотта помаковіли.
— Спасибі вам, Кауле-дзень, — коли хлопець вклонявся Хіло, у нього смикнулось підборіддя, і тієї ж миті він кинув косий погляд на Аньденя.
— Це вас усіх стосується, — вів далі Стовп, обводячи поглядом невеличке коло восьмикласників. — Я вже Енді казав, що ви — найбільший та найпотужніший випуск академії за багато років. Проти вас я вже старигань. Ви — майбутнє клану й надія ваших родин.
— Дякуємо, Кауле-дзень, — сказав Тонь, й інші повторили слідом за ним.
— Кров наша належить клану, — запопадливо докинув Дудо, схиляючись у низькому поклоні.
— Уже скоро, друже, але ще ні, — легковажно промовив Хіло, смикнувши Дудо за комір на спині. — Ще два місяці ви залишатиметесь учнями. І не просто учнями, а
Дехто з них засміявся, всі знову подякували Стовпу і вшилися, знервовано озираючись. Лотт кинув на Аньденя з Хіло ще один незрозумілий погляд і долучився до решти.
Хіло попрямував разом із Аньденем через уже майже спорожнілий майданчик. Тон його змінився — він розгубив усю легковажність:
— Ви з Лоттовим сином були готові вчепитися один одному в горлянки. Про що ви говорили, коли я підійшов?
— Не має значення, — пробурмотів Аньдень. Хай як він сердився на Лотта Джіна, йому не хотілося злословити про нього перед Стовпом. Та Хіло й далі чекав, і Аньдень зрозумів, що доведеться відповідати: — Він казав, що клан не отримає стільки Пальців, скільки тобі хочеться. А ті, що матимуть вибір, не захочуть настільки ризикувати, коли точиться війна.
— Так, усі вони присягати не стануть, це правда. Може, навіть менше людей, ніж ми сподівалися. Й оце тебе так розлютило?
— Річ у тім, як саме Лотт про це казав, Хіло-дзень. Геть без поваги.
Хіло з розумінням кивнув.
— То ти поставив його на місце?
— Я… — Аньденя це заскочило зненацька. У голосі Хіло зачулася легесенька дражлива нотка, та й брову він отак вигнув, аж Аньдень перелякався, що кузен міг запідозрити дещо інше підґрунтя його нападу на Лотта. — Я мусив щось сказати.
— Енді, — суворо промовив Хіло, — багацько хлопців, що зараз є твоїми однокласниками, згодом стануть твоїми Пальцями. Тобі доведеться навчитися: є способи контролювати своїх людей так, що вони тебе довіку ненавидітимуть, а є й такі, за які вони тебе ще більше полюблять. І щоб знати, який саме спосіб застосовувати, ти мусиш цю людину пізнати. Що ти знаєш про того свого друга?
Аньдень повагався. Та що він
— Розповім те, що знаю я, — сказав Хіло. — Його старий — ще те мурло. На щастя для нас, такий відданий та «зелений», що годі іншого й бажати, але Лотт Пень простує по життю, наче постійно напрошується на бійку. Завжди сердито зирить навкруги, ніколи й нікому не скаже доброго слова. З отих людей, що псів завше копнуть. Не дивина, що його малий пащекує й ходить усюди з кислою міною. Навряд чи він знає, якою людиною може стати, з отаким-от батечком. Та й навряд чи знає, що про клан думати.
Вони пішли не до гуртожитків, а в протилежний бік, але Аньдень ні слова не мовив. Він мав відчуття, що Хіло ділиться з ним тим, що сам вважає дуже важливим, — дає цінні поради майбутньому Кулаку.
А Хіло вів далі:
— Те, що ти сказав йому, якраз коли я підійшов, змушує твого друга почуватися гіршим за його старого, і він цього вже не стерпів. Він прийматиме від тебе будь-яку прочуханку: хай словами, хай кулаками, — допоки вважатиме себе кращим за батька.
Ніхто не сумнівався в тому, що Каул Хіло мав підхід до своїх людей. Він ними щиро цікавився, і для Аньденя то був талант, значно загадковіший за всі нефритові здібності.
Вони проминули ворота й перейшли парковку до того місця, де стояла «дукеса».
— Енді, люди — вони як коні. І Пальці з Кулаками також — геть усі. Кожна шкапа поскаче, якщо її батожити, та лише з такою швидкістю, аби тільки батога більше не дали. А от на перегонах коні скачуть, бо дивляться на тих, хто ліворуч від них, потім на тих, хто праворуч, і думають собі: «Е-е-е ні, я цим придуркам себе обігнати не дозволю».
Задощило — ледь-ледь, така собі холодна зимова мжичка. Аньдень кинув стривожений погляд у небо й потер передпліччя, та Хіло стояв руки в кишенях, лікті трохи виступають уперед, бо сперся на «дукесу».
— Енді, часом люди, про яких ти думав, що можеш на них покластися, тебе підводять — і то в дуже прикрий спосіб, і з цим страшенно важко змиритися. Проте в більшості випадків ти даєш людині заради чого жити, кажеш, що вона може перевершити саму себе, що може стати кращою, ніж навколишнім на гадку спаде, і ця людина зі шкіри вистрибне, аби тільки довести, що так воно і є.
Аньденя зненацька охопило виразне відчуття, ніби його щойно м’яко вишпетили за те, що він сьогодні повівся неправильно, коли зреагував на слова Лотта та інших восьмикласників. Якби не поява кузена, то він накинувся би на тих самих учнів, що їх Хіло планував навесні прийняти до клану. Аньдень опустив погляд — він зрозумів, що теж має відповідати певним очікуванням.
— Твоя правда, Хіло-дзень.
Мало стати Зеленокостим, навіть бути першим учнем недостатньо — він мусить бути
— Та припини, — сказав Хіло. — У тебе такий вигляд, наче ти впевнений, що мене розчарував, а насправді це геть не правда. Усім нам треба вчитися. Ти вийшов проти іншого чоловіка і стребував з нього поваги до клану. Ти хотів вчинити правильно, і саме це важить найбільше. А тепер покажи новеньку «зелень» за твою першість.
Аньдень простягнув кузенові зелену скриньку. Хіло відкрив її й дістав звідти круглястий камінчик завбільшки з ґудзик від сорочки, але вдвічі товщий та оправлений у простеньку металеву кліпсу. Він здійняв шматочок нефриту вище й уважно до нього придивився. Нефрит був бездоганним — яскраво-прозора зелень, що межувала з блакиттю. Навіть у тьмяному світлі хмарного надвечір’я нефрит у пальцях Хіло майже світився. Стовп схвально гмикнув, і Аньдень на мить відчув якусь незрозумілу тривогу, шалений та ірраціональний спалах власницьких почуттів, раптове бажання негайно ж повернути свою нагороду.
Кузен посміхнувся, немов зчитав це інстинктивне поривання з Аньденевого обличчя або з його аури. Він простягнув руку вперед і торкнувся лівого зап’ястка хлопця. Старанно, майже ніжно він розстібнув шкіряний тренувальний браслет та вклав четвертий камінчик у вільну виїмку поряд із трьома іншими. Замкнув кліпсу так, що вона притулилася до шкіри Аньденя, а тоді підтягнув ремінець браслета.
— Ось, — він грайливо поплескав кузена по щоці. — Тепер краще, скажи?
Аньдень на хвильку заплющив очі, насолоджуючись новим потоком енергії, що струменіла крізь його втомлені м’язи й розхитані нерви, наче світло. Навіть із заплющеними очима все навколо здавалось неймовірно ясним та до болю прекрасним: дощ торкався його шкіри приємним лоскотом, вітерець повнився сотнями тисяч розмаїтих відтінків звуків, запахів, присмаків, а аура його кузена — її форма, те, де вона майоріла, її особливості — була промовистішою за те, що він міг побачити зором. Аньдень засміявся, трохи знічений тим, що шкіриться, як дурний. Цієї миті він міг би повторити всі пробні іспити й виконати всі вправи краще, ніж до того, — оце вже точно. Кожен отриманий шматочок нефриту немов додавав світу