Фонда Ли – Нефритове місто (страница 73)
Коли суддя підняв його клітку під оплески глядачів, хлопцю стало трохи сумно. Кілька хвилин тому п’ять маленьких тілець повнились життям, а тепер вони отак зненацька його втратили. Таким був порядок речей: жити й помирати з примхи могутніших істот; та Аньдень не настільки переймався пробними іспитами, щоби вважати, що він насправді
— Вітаю, — промовив Тонь, коли вони виходили із зали.
— Таке враження, що ти навіть не напружувався, — докинув Хейке.
Інші однокласники теж підходили до нього, аби похвалити, поки вся група виснажених, а все ж піднесених учнів вишиковувалася на центральному майданчику позаду зали зібрань, очікуючи на роздачу нагород та прикінцеве слово від грандмайстра Ле. До випуску лишалось кілька тижнів, і всі зацікавились Аньденем, бо раптом зрозуміли, що невдовзі він стане найвисокоранговішим Зеленокостим поміж них усіх, скоріш за все, — провідним учнем, та й зі всього видно було, що йому благоволить їхній невгамовний молодий Стовп.
Аньдень старанно кивав, усміхався, коли-не-коли вичавлював із себе кілька вдячних слів, але почувався на подив відсторонено, так наче його душа трималась окремо від тіла. Він мав на собі нефрит і застосовував його енергію протягом усього дня, а після того як стільки часу провів на самоті, галас такої кількості аур було просто несила терпіти. Після похорону він тримався осторонь, пірнувши у звичний триб тренувань та навчання. Решта учнів не знали, що йому казати, бо ж він горював за Каулом Ланем як за людиною, а не за Стовпом, чия загибель призвела до мстивого смертовбивства на Бідняцькому шляху й закрутила Дзаньлунь у бурі міжкланової колотнечі. Але те, що вони й не намагалися достукатися до нього, було на краще: він однаково не знав, як приймати їхнє співчуття. Усе, що він нині зрозумів, — каяття має свої межі. Минає трохи часу, воно виїдає в людині діру й завдяки якомусь алхімічному процесу перетворюється на гнів, що може виплеснутися назовні, якщо не поглине свого носія цілком і повністю.
Аньдень знав, що це він винен у смерті Ланя. Він не повірив Хіло, коли той запевняв його у протилежному. Але також у цій смерті слід винуватити й самого Ланя. А ще і Шае, і Хіло. Він не ладен був ненавидіти власну родину за всі їхні помилки, зате цілком міг ненавидіти тих, через кого ті помилки перетворилися на фатальні. Він мав право ненавидіти Ґама Обеня, чий останній удар таки мав смертоносні наслідки. Право ненавидіти Айт Маду та Ґоньта Аша й увесь Гірський клан. А ще «сяйво» — оту еспенську отруту.
Казали, що Лань втрапив у засідку, що ту засідку влаштували «горяни» з «фуллертонами», й коли їм не вдалося його застрелити, вони втопили Ланя у гавані. Це все, про що довідався Аньдень, — схоже, більше ніхто нічого не знав. Невідомо було навіть, хто саме вбив Ланя. Хай хто то був, хай що сталося тієї ночі, Аньдень мав певність: цього не відбулося б, якби Лань лишався самим собою. Якби не його поранення, не той нестабільний стан, не наркотичний морок, що його побачив був Аньдень. Якби Аньдень пішов-таки до Хіло, як слід було вчинити, або ж розповів про все Шае того вечора після матчу з рілейболу, може, вони змогли б переконати Ланя носити менше нефриту, доки його стан не поліпшиться, або ж забрали б у нього «сяйво», яке він застосовував, наче то костур, чи принаймні були би в курсі того, що відбувається, й переконалися б, що тієї ночі він не лишиться сам…
— Емері, — хтось легенько штурхнув його у плече. — Агов!
Аньдень підвів погляд. Виявилось, що грандмайстер Ле вже виступив із промовою, оголосив переможців в окремих змаганнях, а тоді назвав ім’я Аньденя. А тепер чекав на те, щоб віддати Аньденеві нагороду найкращого учня, і з кожною секундою затримки куточки його тонких губ насуплено опускалися все нижче й нижче.
Аньдень поспіхом рушив уперед і торкнувся долонями чола, одночасно схиляючись у глибокому й вибачливому поклоні. Нагорода найкращому учневі була настільки жаданою, бо йшлося про справді вагомий приз — нефритову сережку, що спочивала в церемоніальній скриньці із зеленого оксамиту. Ту коштовність почеплять на його тренувальний браслет, і це слугуватиме гарантією: якщо на випускних іспитах він отримає прийнятні оцінки, то навчання закінчить із чотирма нефритовими камінцями — з максимумом нефриту, що його можна дістати після навчання в академії. Аньдень прийняв скриньку, знову схилився в шанобливому поклоні й повернувся на своє місце. Якогось великого тріумфу він не відчував — просто похмуре полегшення.
Грандмайстер Ле ще трішки розповів про майбутні іспити та про те, що в ці непевні часи розбрату майбутні Зеленокості мають особливо добре підготуватися, а тоді побажав усім випускникам удачі й оголосив про завершення пробних іспитів. Юрба поступово розходилася. Родини та друзі збиралися разом, щоб сфотографуватися. Аньдень розвернувся, аби йти до своєї кімнати в гуртожитку, але неподалік з’юрмилися його однокласники, й він розчув голос Лотта Джіна:
— Родина Каул дурить себе, якщо вважає, що серед випуску цього року вони знайдуть багато Пальців, — казав Лотт. — Не тоді ж, коли йти слідом за Рогом означатиме перетворитися на харч для черви.
— Ну так, ніхто ж не думає, що Майк — рівня Рогу, яким був Каул, — визнала Пау.
Хейке з ними погодився:
— Патрулювати вулиці та збирати внески — то одне. Навіть двобої до чистого клинка не завжди завершуються смертю, принаймні не тоді, коли хтось поступається. Але ж битися з досвідченішими Зеленокостими, які носять більше нефриту й хочуть зняти твій з мертвого тіла — це ж геть інша справа!
— За спокійних часів усі хотіли піти в Пальці — бодай на кілька років. Тебе за це поважали би, навіть якщо ти не здобудеш нефриту чи не станеш Кулаком. А коли йдеться про справжню війну? — голос Лотта зневажливо погучнішав. — Та вони швидко збагнуть, що серед нас мало таких дурних і спраглих до нефриту, як…
Завершити він не встиг, бо Аньдень різко розвернувся й попрямував до групки однокласників. Йому було невтямки, чому він зробив це саме зараз, бо вже чув такі балачки раніше й вони його не займали, але цієї миті зчепив зуби й кулаки, міцно стиснувши в руці дорогоцінну зелену коробочку, яку щойно отримав. Інші учні отетеріло спостерігали, як Аньдень накинувся на Лотта:
— Та мене вже блювати тягне від твоїх лайняних балачок, — огида у власному голосі приголомшила його більше за будь-кого іншого. — Боягузи, які трусяться за власну шкуру замість того, щоб захищати клан під час війни, на нефрит і не заслуговують.
Усі геть розгубилися. За всі вісім років вони ніколи не бачили його настільки розлюченим. Та Лань помер, і тепер усе змінилося. Кардинально змінилося, відколи вони сиділи тоді в залі зібрань під час тайфуну, коли Аньдень ще вірив, що його кузени тримають усе під контролем і немає потреби висловлюватися на їхню підтримку.
Хоч Аньденя заполонило горе, йому дошкуляло, що всі ці тижні Лотт Джін із ним майже не розмовляв і, схоже, відверто його уникав. То тепер, коли в Лотта від здивування аж рот роззявився, Аньденя охопив спалах жорстокого задоволення. Чому Лотт завжди поводиться так егоїстично? Невже вважає, що він один на всьому світі боїться за своє життя чи хотів би, щоб все склалося інакше? Та як він сміє отак зарозуміло просторікувати, немов Аньдень може кинути клан і піти собі геть?
Лотт різко стулив рота.
— Емері, я тебе чимось образив? — він тягнув склади Аньденевого прізвища з перебільшеним еспенським акцентом, підкреслюючи, наскільки по-чужинському воно звучить. — А я й не думав, що тебе так тривожить, коли хтось сумнівається в діях клану чи однесеньке слово каже проти славетної родини Каул, очі Лотта спалахнули. — Може, ти й найкращий учень, але ніхто з нас ще не присягав і рангів не отримував. Ти не маєш права казати нам, що робити чи про що говорити.
— Ми — восьмикласники, — відрізав Аньдень. — Безгірний клан покладається на нас. Молодші класи за нами спостерігатимуть. Такі балачки шкодять клану, а ви ще й торочите про це посеред майданчика, де будь-хто може вас почути, — його дедалі більше охоплювала лють, і він кинув докір співрозмовникові, бо ж знав, що сумніви — наче віруси, вони миттю поширюються з вуст у вуста: — У тебе батько — Кулак, ти мусив би знати краще.
— Не вказуй мені, що я мушу знати, і не смій нічого казати про мого старого, — огризнувся Лотт.
І тут обстава враз зазнала небезпечних змін. Сьогодні обидва вони мали на собі нефрит, і Аньдень відчув, як аура іншого юнака спалахнула, наче до неї плеснули олії. Купка восьмикласників нервово совалась на місці. Двобої на території академії були заборонені, ще й учителі трималися поблизу. Та й дехто з учнів і їхніх родичів, що юрмилися на майданчику, уже почав зиркати в їхній бік.
— Ну ж бо, — Тонь став поміж Аньденем та Лоттом. — Усім нам сьогодні нефрит трохи вдарив у голову. Може, ми й зайвого ляпнули. Не думаю, що хтось тут хотів когось образити, еге ж? — він дуже виразно глянув і на Лотта, і на Аньденя.
— А мені здається, що хтось таки хотів, — злостиво промовив Лотт та його погляд зненацька ковзнув Аньденеві за плече й він примовк.