Фонда Ли – Нефритове місто (страница 72)

В Академії Каула Душужоня пробні іспити відбувались за два місяці до підсумкових, що припадали на кінець навчального року, — якраз перед тим, як настане весняний сезон дощів. Офіційні іспити тривали два тижні, були закритим заходом і складалися з низки таємних випробувань, якими керували шкільні вчителі. А от пробні минали за один день, і це була публічна подія, дуже подібна до спортивних змагань. Родзинка дня — шість нефритових дисциплін, але, як то на Кеконі заведено, крім усього іншого, відбувалися змагання з декламування поезії, математична олімпіада й ігри на логіку, що приваблювали своїх відданих шанувальників та азартних гравців.

Ще місяць тому Аньдень із захватом чекав на пробні, але тепер вони перетворилися для нього просто на перепону перед випуском і радували лише з однієї точки зору давали привід зосередитися. Цього ранку він мовчки й механічно жував свій сніданок у їдальні, не маючи сил і бажання долучитися до знервовано-веселих балачок інших восьмикласників. Він звірився з розкладом і зробив усе можливе, щоб успішно виступити в усіх ранкових змаганнях, але не став затримуватися після кожного з них, аби дізнатися, скільки балів набрав. Та й до дошки оголошень у коридорі, навколо якої юрмилися його однокласники, щоб подивитися, як після кожного змагання змінюється турнірна таблиця, він теж не підходив. Вважалося, що пробні іспити мають на меті швидко й без зайвої напруги підготувати випускників до значно суворіших випробувань, що чекали на них попереду. Та чимало восьмикласників — принаймні ті, що розраховували на місце у клані, тобто більшість із випуску — хвилювалися так, наче йшлося про справжні іспити наприкінці навчального року. Подивитися на пробні приходили члени їхніх родин. А ще — керівництво клану. Ріг та його основні Кулаки зазвичай відвідували пробні, щоб придивитися до випускників, яких вони схочуть взяти в Пальці. Старші Таланники спостерігали за науковими конкурсами. І залежно від того, як учні покажуть себе сьогодні, наступні два місяці вчителі могли поводитись або притомно суворо, або перетворитися на мучителів, що не знають міри.

Та Аньдень так і не знайшов у собі сили перейматися цим бодай на дрібочку. За обідом він майже ні з ким не розмовляв, а щойно доїв — пішов з їдальні і трохи зарано з’явився на випробуванні вежею. Погода стояла похмура й прохолодна — учасникам змагань довелося піддягти футболки під формені туніки, і їхнє дихання клубочилося в повітрі. Здійнявся вітерець, але не настільки сильний, щоб Аньденя це хвилювало. Він витягнув шию, намагаючись роздивитися найвищу платформу, що увінчувала ті кілька ярусів, які оперізували міцний дерев’яний стовп п’ятнадцять метрів заввишки. Коли назвали його ім’я, він звичним жестом затягнув тренувальний браслет навколо зап’ястка та провів великим пальцем по нефритових камінцях. Пролунав дзвін.

Він розбігся, а тоді стрибнув, застосовуючи Легкість. Хлопець перестрибував з платформи на платформу, чіпляючись руками й ногами, штовхав себе вище, з кожним рухом накопичуючи й вивільняючи нефритову енергію, що допомагала здіймати тіло вгору попри силу тяжіння. Земля стрімко віддалялася, секунди розтягувалися, й коли він перестрибував з однієї вузької планки на іншу, здавалося, він так надовго зависає в повітрі, аж ось-ось втратить контроль над Легкістю й гепнеться на землю, переламавши всі кістки. Серце в нього калатало, але дихання лишалося спокійним та впевненим, і хвилювання він не відчував. Йому було байдуже, переможе він чи програє. Байдуже, чи раптом не впаде. Він не зводив погляду з горішньої платформи, й коли дістався до неї, десь далеко внизу пролунав дзвін, а тоді — оплески, такі гучні, що Аньдень зрозумів: наразі він показав найкращий результат дня.

Там, нагорі, вітер дув сильніше — аж свистів у вухах. Звідти відкривався широкий краєвид: він бачив не тільки всю територію академії та Вдовиний парк, а й блискучий шир водоймища і лісистий Палацовий пагорб, де розташувався маєток Каулів, на півночі, та клаптикову ковдру середмістя Дзаньлуня на сході — мішанину черепичних дахів, бетонних будівель і сталевих хмарочосів. Йому кортіло сісти, почеберяти хвилинку ногами й поуявляти собі це місто таким мирним і спокійним, яким воно здавалося з височини.

Він спустився донизу — для цього знадобилась лише дрібка Легкості. Біля підніжжя вежі погойдувався на п’ятах Дудо, готовий підніматися наступним.

— Чотко в тебе вийшло, — сказав він Аньденеві. — Ніхто з нас твій час не переб’є.

— Я просто мало їв, — чемно, але правдиво відповів Аньдень.

Насправді це не мало жодного значення, та й не пробні іспити були причиною, через яку він втратив апетит. Він пройшов повз Дудо, взяв у волонтера-шестикласника рушник і витер піт з обличчя. Щойно Аньдень підвів погляд — помітив у першому ряду глядачів Майка Кеня й заозирався, бо на якусь мить подумав, що й Хіло міг прийти. А тоді згадав, що це Майк Кень тепер став Рогом й ніхто навіть не чекає, що новий Стовп цього року матиме час на відвідування пробних. Майк перехопив погляд Аньденя й кивнув хлопцеві.

Торік Аньдень був одним із тих семикласників, що спостерігали за змаганнями із задніх рядів. Той день був холодним і вологим — Аньдень пригадував, як потирав долоні та дмухав на них, а ще тупцяв ногами, аби зігрітися. Тоді тут був Хіло, сидів просто попереду поруч із Майком Тажем. Аньдень чув відголоски розмови кузена з Майком: він звертав увагу то на одного учня, то на іншого, всміхався, аплодував і, схоже, непогано гаяв час. У перервах він підводився, потягувався і проходжав полем, розмовляючи з восьмикласниками. Вони сприймали його як бога, що спустився поміж люди, низько схилялися в поклонах, ловили кожне його слово, та Ріг поводився привітно й дуже по-простому. Поплескував їх по спинах, хвалив за зусилля, жартував про вчителів та розповідав байки про часи свого навчання й халепи, у які він вляпувався. А Аньдень тримався позаду й спостерігав.

— Наступного року там і ти будеш, — Лань підійшов до нього з-за спини й наполохав хлопця.

— Ланю-дзень, — промовив Аньдень. — А я й не знав, що Стовп відвідує пробні іспити.

— Мені подобається приходити, якщо випадає шанс, — сказав Лань. — Бодай щоб встигнути роздати нагороди й оголосити прикінцеву промову. Та коли настане твоя черга — я прийду на весь день.

Аньдень відвів погляд, його трохи присоромило те, що Стовп готовий докласти задля нього особливих зусиль.

— А коли ти тут вчився, пробні вже були? — спитав Аньдень.

Лань похитав головою.

— Я з найпершого випуску. Дідусь та двоє його вчителів заснували академію через рік після завершення Війни багатьох народів. Думаю, вона й раніше існувала, але то була не справжня школа, а Зеленокості просто тренувалися по підвалах та в таємних таборах. Того першого року нас було тільки п’ять десятків. Тут тоді були лише одна будівля й одне тренувальне поле — оце, — він обвів рукою територію академії. — А коли я сюди зараз приходжу, все здається новим. Але ж я шістнадцять років тому випустився. Час минає швидко, й усе навколо змінюється.

У голосі Стовпа промайнула нотка смутку, й Аньдень замислився, за чим саме сумував кузен. Та він так ніколи про це й не дізнався: люди помітили Стовпа, й кілька викладачів академії підійшли до них, щоб висловити Ланеві пошану. Аньдень відійшов убік, заздрісно спостерігав за восьмикласниками й міркував собі, який же з нього вийде Каул, якщо йому бракує і харизми Хіло, і тієї поваги, яку викликав у людей Лань.

Та попри обіцянку, сьогодні Ланя тут не було. І для Аньденя один тільки цей факт позбавив усю розвагу будь-якого сенсу. Тепер пробні іспити перетворилися для нього на щось таке порожнє й малозначуще, на пантоміму, яку треба перетерпіти, доки діло не дійде до справжніх здобутків: випускного, нефриту, місця у клані, помсти за те, що зробили з його родиною.

Наступним змаганням, в якому брав участь Аньдень, було метання ножів, і він посів друге місце після Лотта, а всі ж знали, що цього хлопця нікому не перемогти. Останнім змаганням було Направлення, чи, як його звали поміж учнів, «мишача масакра». Енергію можна направляти лише від однієї живої істоти до іншої, та напад за допомогою Направлення був надто небезпечним, щоб учні практикувались одне на одному, коли йшлося про такі публічні виступи. Тож під час пробних іспитів восьмикласники ставали перед столом у переповненій залі зібрань. Кожному виділяли клітку з п’ятьма білими лабораторними мишами. Торкатися мишей дозволялося тільки одним пальцем, і судді дискваліфікували всіх, хто застосовував до звіряток Силу чи Відхилення. Упродовж багатьох років це популярне змагання намагалися всіляко урізноманітнити: хто ж проти побачити, як людина направляє енергію в бика? Але з практичних (а ще — фінансових) міркувань усі пропозиції такого штабу завжди відхилялися.

Направлення давалося Аньденеві найкраще, й він намагався не брати до голови те, що саме хистом до цієї дисципліни прославилась його мати. Коли пролунав дзвін, він не став обтяжувати себе тим, аби торкнутися мишей пальцем. Надто вже верткі ті тваринки. Він накрив клітку обома долонями, нашвидкуруч застосував Чуття, щоб засікти всі п’ять крихітних життів, які пульсували світлом, наче маленькі свічки-«таблетки». Він навмання обрав одну з мишей, сфокусувався на ній, трішечки припідняв долоню й опустив її, направляючи короткий та акуратний спалах енергії. Відчув, як дрібне сердечко миші стиснулось і зупинилось. Його руку лоскотнуло коротким струменем тепла — це тільце тваринки полишило життя. Ще чотири короткі й потужні спалахи направленої енергії — і Аньдень ступив крок назад, склавши руки за спиною на знак того, що завершив випробування. Коли пролунав фінальний дзвін, ще двоє учнів з восьми, які оточили стіл, убили всіх своїх мишей, але Аньденів час не перебив ніхто.