Фонда Ли – Нефритове місто (страница 62)

— Їбаньку ти тупий, — сплюнув Мудт. — Тобі ніхто не казав вбивати Каула. Від тебе чекали, що ти влаштуєш стрілянину в «Райському бузку» і вшиєшся звідти. Налякати Каула на його власній території, зіпсувати йому машину й місце, де він любить бувати, вкурвити його, але ж не вбивати. Та сама думка, що два таких недоумки зможуть вбити Зеленокостого такого рангу, як Каул Лань… — Мудт глузливо форкнув. А потім отверезіло промовив: — Ми в лайні.

— Але ж «горяни» хотіли, щоб Каул помер, так? — вимогливо спитав Беро, відмовляючись вірити почутому. — Той Зеленокостий сказав, що ми маємо зробити щось гучне. А тепер ти мені кажеш, що ніколи й не думав, що в нас вийде?

— Коли то людина, яка носить стільки нефриту, як Стовп? Та такого не завалиш чергою з «фуллі» у руках двох дітлахів, які ледь поперед себе стрільнути можуть! Ми собі думали, що ви спричините паніку, може, підстрелите кількох випадкових перехожих, і вам пощастить, якщо живими звідти втечете. Я поняття зеленого не маю, як таке взагалі можливо, що вам це вдалося, як ти взагалі сюди… — Мудт зневірено урвав промову, схопив Беро за передпліччя й потягнув крізь задню кімнату, напхану коробками, документами та побутовою хімією.

Беро висмикнув руку.

— Що ти робиш?

Мудт прочинив двері до комори. Відштовхнув убік стелаж на коліщатках і відгорнув килим, з-під якого визирнула ляда в підлозі.

— Він уже раз дзвонив, питав, чи ти сюди не повернувся, — промовив Мудт, тягнучи за велике латунне кільце, щоб підняти ляду. — Він сьогодні ще зайде, це може статися будь-якої хвилини. Кеке, якщо він тебе знайде — тобі гайки. Пощастить, якщо просто тебе вб’ють за те, як ти облажався. А якщо ні — тебе віддадуть «безгірникам» на знак примирення. Хоча, може, для цього й запізно — кажуть, Ріг Безгірного клану вже вийшов на стежку війни…

— То ти кажеш, що мені треба втікати?

— О боги, а тобі й справді клепки бракує? — пробурмотів Мудт. Він вказав на отвір у підлозі: — Не думаю, що хтось бачив, як ти прийшов, і краще не ризикувати, що хтось побачить, як ти йдеш. Тунель проминає Літній парк і виходить назовні побіля берега. Страшенно помічна штука, коли про контрабанду йдеться, і в цій порі року там сухо. Якщо ти такий везунчик, що досі живий, може, тобі не забракне талану вшитися із Дзаньлуня.

— Вшитися із Дзаньлуня? — вигукнув Беро. — Але як?

— А тут я тобі, кеке, не помічник, — сказав Мудт. — Більшого я для тебе не зроблю. Якщо «горяни» взнають, що я навіть це зробив, почнуть з того, що виріжуть мені язика, — він пополотнів. — Прощавай, нефрите, прощавай, «сяйво», прощавай, тверде їдлечко.

Беро глянув на Мудта примруженими очима:

— Тоді чому ти це робиш?

Чоловік зупинився і подивився на Беро так, наче ставить собі те саме запитання. А тоді скривився, немов власна відповідь йому не подобалася.

— Ти заробив мені дохріна грошей, і тебе так і не спіймали, хоча решта майже всі попалися, а ще якимсь чином, з якогось дурного дива, яке я навіть осягнути не можу, ти вбив Каула Ланя й заявився сюди з самою лише пов’язкою на руці. Не знаю, кеке, що ти за один, але боги наділили тебе якимсь незбагненним таланом, і я проти цього не піду. Нє-нє, — він вказав на сходи, що вели донизу: — Нічого там не чіпай. А тепер вали — доки я не передумав.

Беро не йняв віри тому, що відбувалося. Він зробив усе правильно, скористався з кожного шансу, що майнув у нього перед носом, насмілився на те, для чого іншим забракло сміливості, — й дістав у відповідь отаке? Ще нещодавно він почувався майже невразливим, був переконаний, що ось-ось дістане свою винагороду. Та тепер бачив, що це просто кепський жарт. Він був подумав, чи не відмовитись піти. Почекає просто тут, на задвірках крамниці, на того цапобородого зеленокостого мудака і стребує з нього своє.

А втім, Мудт правду казав. Він мав якийсь незбагненний талан, і краще з цим не жартувати. А те, що вчора спонукало його йти назирці за Каулом, зараз підказувало: якщо він лишиться, то може й не дожити до тієї миті, коли йому знову всміхнеться удача.

Беро поліз до тунелю.

— Там темно, — обурився він.

Мудт простягнув йому ліхтарика. Коли хлопець здолав останні сходинки, Мудт гепнув лядою, й Беро аж підстрибнув. Він почув, як Мудт котить стелаж, аби встановити його в нього над головою, і хлопця схопив за горло нудотний переляк. А що, як це не шлях до втечі, а пастка? Що, як Мудт зачинив його тут, аби віддати потім котромусь із кланів, або просто залишив на смерть?

Беро рвучко обвів навколо променем ліхтарика. Його переляк змусив промінь смикатись, світло падало на коробки та ящики без позначок. Мабуть, саме тут Мудт тримав найцінніше з контрабанди. За інших обставин Беро би з радістю покопирсався й поглянув, що там є, та коли жовте коло ліхтарика ковзнуло повз найближчі стоси і зникло у заманливо-довгому тунелі, жили Беро заполонила полегша, й він поквапом рушив уперед, подалі від неприємного відчуття, що з ним знову повелися не по-людськи.

РОЗДІЛ 36

НЕХАЙ БОГИ ЙОГО ПРИЗНАЮТЬ

«Ну хоч не дощить», — подумав Хіло.

Ланів поховальний почет довго й повільно тягнувся вулицями аж до фамільної ділянки на кладовищі, що лежало на схилі Вдовиного пагорба, неподалік від Академії Каула Душужоня. Колотнеча здійнятись не могла (урвати останню урочисту путь зеленокостого воїна означало накликати на себе біду), але напругу можна було помацати руками, вона низько ширяла над церемоніальною ходою, немов щільні хмари пізньої осені. На чотири дні, поки клани ховали своїх небіжчиків, над Дзаньлунем зависла ілюзія спокою. «Безгірники» повернули тіла Зеленокостих, які загинули у гральних домах, тож «горяни» могли провести всі потрібні ритуали. У підпорядкованих Безгірному клану частинах міста у вікнах осель та установ висіли церемоніальні ліхтарі, що скеровують духів, — аби вшанувати Каула Ланя, онука Світоча, Стовпа свого клану, й допомогти богам його признати.

Хіло ішов за катафалком уже не одну годину. Одразу за ним, пліч-о-пліч, крокували Шае та Майк Кень — новопризначений Ріг клану. Потім простували голови інших впливових родин, що входили до клану: Кулаки, Таланники чи Ліхтарники, — а ще далі тягнувся довгий натовп решти прихильників клану, що долучилися до ходи, аби віддати шану. Десь там, позаду, разом із Тажем була Вень. Хіло хотів би, щоб вона йшла попереду, поруч із ним, але вони ще не одружилися — весілля відклали на невизначений строк. Замість того щоб планувати власне весілля, Хіло ішов на похорон брата.

Зазвичай перед похороном члени родини два дні та дві ночі чували біля вкритої білою тканиною труни, зберігаючи мовчання, тож останніми днями Хіло спав не більше чотирьох годин поспіль і дійшов до межі пекельного виснаження. Щокілька хвилин поперед катафалком лунали поховальні гонги й барабани, які мали привернути увагу богів, щоб ті спостерігали за тим, як Лань долає путь до царства духів, і ці звуки підштовхували Хіло переставляти ногу за ногою. Вважалося, що під час чування не можна розмовляти чи спати, бо якщо дух померлого хотів залишити якусь звістку, то мав би передати її саме в цей час. А якщо такого не траплялося, це означало, що близька людина покинула земну юдоль і спізнала спокій.

І, на думку Хіло, то ще один доказ, що вся ця духовна маячня — повна фігня. Привид Ланя, якщо він і був десь поблизу, запевно не спізнав спокою, й Хіло був упевнений, що якби брат міг щось розповісти — він це обов’язково зробив би. «Ти — не Стовп, — сказав би він. — Я для цього народився, мене цього вивчили, і глянь-но — мене це вбило. Гадаєш, у тебе краще вийде? Дідо завжди казав, що весь толк із тебе — стусани».

— Стули пельку, — пробурмотів Хіло, хай навіть і знав, що насправді розмовляє не з Ланем, а зі своїми страхами, які промовляли братовим голосом.

Минулої ночі, у мить слабкості, спричиненої безсонням та забобонами, він поклав руки на руків’я Ланевого меча-місяця й так розсунув межі свого Чуття, що у свідомості злилися в один хоровий білий шум десятки аур та сотні серцебиттів. Однак він не відчув ані найменшого натяку на присутність Ланя. Під час чування перед ним не проявився жоден дух, не звернувся до нього, навіть не сказав: «Брате, не переймайся, ти скоро до мене доєднаєшся».

Нарешті вони дійшли до кладовища. Катафалк повільно здіймався до поховальної ділянки, де вже викопали нову яму поряд з фамільним пам’ятником із зеленого мармуру, де поховали батька Хіло та їхніх предків. Троє покаяльників-божистів у білих похоронних рясах очікували, щоб розпочати останні ритуали.

Мати Хіло стояла поруч із Каулом Сенем, який сидів у візку біля могили; Кяньла тримала над ним парасольку від сонця, хоча й погода була хмарна. Вони під’їхали сюди ще до процесії. Каул Вань Жя, яку висмикнули з будиночка в Маренії, стояла, похиливши плечі, наче людина, яка вже давно припинила боротися зі світом чи питати, чому так сталося; її зболений погляд був тьмяним, як очі старої ляльки. Патріарх не ворушився, вузлуваті руки вчепилися в поруччя візка, немов корені дерева, що загрузли у глині.

Хіло обійняв матір, але та на обійми відповіла мляво і, здавалося, навіть на нього не глянула. Серед її дітей Лань був найвідданішим сином, він приділяв їй уваги більше за інших двох разом.