Фонда Ли – Нефритове місто (страница 64)

— Ні, — відповів Аньдень, широко розплющивши очі. — Ні з ким.

— Ніколи більше про це не згадуй.

Аньдень мовчки кивнув, проковтнувши клубок у горлі.

Хіло розтиснув пальці, й лютий вираз лиця пом’якшився. Він розгладив Аньденів піджак і опустив долоні на хлопцеві плечі:

— Енді, мене це теж поїдом їсть — те, що ще я міг зробити. Я міг звертати на все більше уваги. Мав тієї ночі відправити з ним охоронців. Але тепер усе це не має значення — що сталося, те сталося, і нам цього не змінити. Нема в цьому твоєї провини, ані на крихточку.

Аньдень не дивився на нього, він провів по очах зворотним боком долоні. Хіло нестерпно було бачити, що хлопця отак опосіли горе й почуття провини. Він тихо спитав:

— Тобі треба відпочити? Хочеш, щоб я поговорив із кимось в академії?

Аньдень одразу ж похитав головою:

— Ні, я хочу випуститися вчасно.

— Добре. Лань теж цього хотів би, — Хіло спробував підбадьорливо всміхнутися кузенові, та Аньдень і далі не підводив погляду.

Хлопець кивнув і відійшов, приєднуючись до товаришів за навчанням, що стояли неподалік разом зі своїми родинами.

Хіло втомлено зітхнув, спостерігаючи, як іде кузен. Він не збирався отак суворо з ним говорити, та невдовзі Аньдень складе обітниці й стане членом клану під час війни — тому дуже важливо, щоб він зрозумів. У клані Зеленокостих спадщина важить найбільше. Авторитет Ланя ґрунтувався на спадку, який залишили його дід та батько, а авторитет Хіло залежатиме від братового. Клан — усе одно, що тіло: Ліхтарники — це шкіра і м’язи, Кулаки й Таланники — серце й легені, а от Стовп був хребтом. У хребті не може бути слабини, бо інакше тіло не матиме змоги стояти чи битися. Лань потрапив у засідку ворогів та поліг як воїн — і ніхто й ніколи не має в цьому засумніватися.

Хіло звернувся до Тажа:

— Прибери звідси всіх, хто лишився. Я хочу побути на самоті.

Таж із Кенем м’яко, але наполегливо скерували останніх гостей до цвинтарних воріт. Шае на довгу мить похилила голову. Губи її ворухнулись, немов вона мовчки зверталася до Ланевої труни. А тоді вона розвернулася й рушила геть, скеровуючи материні повільні кроки в потрібному напрямку. Вень підійшла до Хіло й поклала долоню на його руку.

— Іди з братами, — сказав він їй. — Я до вас приєднаюся.

Вона так і зробила.

Біля розверстої могили лишився Каул Сень, Кяньла терпляче стояла біля його візка.

— Він був хорошим хлопчиком, — зрештою промовив старий. — Хорошим сином.

І тут раптом Каул Сень схлипнув. Він плакав мовчки, з перекошеним обличчям людини, яка соромиться плакати, яка вважає, що через сльози стає слабкою. Кяньла спробувала його заспокоїти, витягнула серветки із сумочки.

— Ось, Кауле-дзень. Плакати — це нормально. Усі ми люди, всім нам треба виплакатись, щоб почуватися краще, навіть Стовпу.

Та Каул Сень не звертав на неї уваги.

Хіло відвів погляд від цього видовища: старий чоловік у сльозах, — груди його обважніли, наче від свинцю. Його дід був нестерпним тираном, та його життя було значно трагічнішим, ніж будь-хто заслуговує. Усі військові та громадські звитяги, вся та народна пошана, кілька десятиліть головування над родиною та кланом не могли зарадити тому, що він поховав свого єдиного сина, а тепер — і старшого з онуків.

Коли кілька днів тому його діда спіткав напад деменції і йому почали давати заспокійливі, Хіло проінструктував доктора Трува, щоб той зняв та сховав частину нефриту, який належав старому. Спочатку — кілька камінців з паска. Лікар сказав, що це допоможе, що за таких обставин Каул Сень з меншою ймовірністю нашкодить собі чи іншим, що це пригнітить його почуття, сповільнить обмін речовин, зробить його спокійнішим. Коли Каул Сень отямився, він, схоже, навіть не помітив зникнення нефриту — і це було дуже сумною ознакою. А от Хіло — помітив. Та сама неприборкана аура Світоча тепер перетворилась на тінь себе колишньої, через брак нефриту це просто стало очевиднішим. І коли Хіло побачив його зараз, отаким, він зненацька, але з цілковитою певністю зрозумів, що дідусь довго не протягне. Невдовзі родину Каул спіткає ще один похорон — хоча ставити на те, чий саме, він не збирався.

Хіло знав, що серед усіх своїх нащадків дід любив його найменше, але змусив себе підійти до Каула Сеня.

— Дідусю, все гаразд, — тихо мовив він. — Ви створили клан міцнішим, ніж будь-хто з нас, — Хіло схилився поруч із візком. — Не хвилюйтесь, я про все подбаю. Я — не Ду й не Лань, але ж однаково Каул. Усе буде як слід, обіцяю.

Він не знав, чи почув його дід, чи було йому до цього діло, а проте старий припинив плакати й, заплющивши очі, вронив підборіддя на груди. Хіло сказав Кяньлі доправити візок до автівки.

І от нарешті Хіло стояв біля могили Ланя на самоті. І хай він не вірив ані в небеса, ані в привидів, дещо таки треба було сказати.

— Твій нефрит, брате. Я наказав сховати його під обшивку труни. Ніхто не забере його в тебе, ніхто інший його не носитиме. Він належить тобі, — він помовчав хвилинку. — Знаю, ти вважав, що я на таке не здатний, але ж ти не лишив мені вибору, правда? То я збираюсь довести, що ти був не правий. Я цього не дозволю, я не дозволю знищити Безгірний клан. Якщо посмертя існує, то, коли ми знову зустрінемось, ти мені скажеш, чи вдалося зробити те, в чому я перед тобою присягнув.

РОЗДІЛ 37

ВИПРАВДАННЯ СИНОПТИКА

Шае прямувала до будинку Синоптика, де двоє чоловіків постійно стерегли Юня Дожупоня. Ці двоє були з молодших Пальців і не могли протистояти досвідченому Зеленокостому, але вони й не мусили, бо ж їхній бранець нефриту на собі більше не мав. Один із чоловіків стояв перед дверима, щоб ніхто не увійшов, а інший лишався всередині, не даючи Дожу вийти звідти. При собі вони мали тільки пістолети, навіть ножів-кігтів не тримали, щоб у в’язня не було жодного шансу накласти руки на зброю з інкрустованими нефритом руків’ями.

З наближенням Шае вартовий промовив:

— Хіло-дзень казав, що сюди нікому не можна.

Навіть оці молодші Пальці згадували про Хіло у такій фамільярній манері, немов вони були його особистими друзями.

— Це — будинок Синоптика, — сказала Шае. — Я тут Синоптикиня, тож це — моя резиденція. Той чоловік усередині — тимчасовий гість, і я збираюся з ним поговорити. — Палець досі вагався, й Шае додала: — Краще тобі доповісти про мене братові, ніж ставати в мене на дорозі.

Палець порівняв свій статус та її й пропустив Шае. Навіть у розпал ранку в будинку було темно. Усі жалюзі опустили, вентилятор на стелі ганяв тепле й вологе повітря, що тхнуло гвоздикою та старим одягом. Дожу нічого не викидав. Будинок переповнювали різномасті меблі, рослини у вазонках та різноманітні подарунки, зібрані за ті десятиліття, що він прослужив Синоптиком: статуетки та візерунчасті скриньки, барвисті вази та різьблені преспап’є, килимки й підставки під чашки з чорного дерева. У кутку вітальні, під вікном, на стільці сидів другий вартовий зі знудженим виглядом. Дожу витягнувся на повен зріст на дивані, прикривши очі вологим рушничком, складеним у кілька разів.

— Це ви, Шае-се?

— Дожу-дзе… — Шае урвала себе. — Привіт, дядечку Дожу.

До колишнього Синоптика вже не зверталися за допомогою суфікса, який належав йому більшу частину життя.

Дожу прибрав рушничок з очей і поворушив довгими кінцівками, повільно й обережно сідаючи, немов не впізнавав свого тіла й підозрював, що те може зламатися. Без нефриту він мав виснажений і розбитий вигляд. Колишній Синоптик облизав пересохлі тонкі губи і примружено глянув на Шае, наче хотів переконатися, чи це точно вона.

— Ах, — видихнув він, відкинувши голову назад, немов навіть цей простий рух його виснажив. — І як ви з цим впорались, Шае-се? Пройти через таке наодинці, ще й так далеко від дому?

Шае була молодою та здоровою, краще пристосованою до того, аби терпіти головний біль, всепереможну слабкість і панічні атаки, що до них призводила відмова від нефриту. А Дожу — майже одноліток її дідусеві. Вона мимоволі задумалась, чи не була б швидка смерть милосерднішою долею, ніж таке принизливе випробування.

— По перших двох тижнях стає легше, — пояснила вона.

— Знаю, Шае-се, — зітхнув Дожу. — Це з мене не вперше зривають нефрит та саджають мене під замок. Зрештою, зараз я зручно влаштувався у власному домі, а не опинився в катівні шотарців, — він відмахнувся, наче показуючи, що все це не має значення. — Але я не чекаю, що це довго триватиме. Підійдіть ближче, я вже не дуже добре вас чую. Сідайте й розкажіть мені, чому я досі живий.

Шае підійшла до крісла й сіла навпроти старого.

— Похорон Ланя, дядечку, — сказала вона. — Він вчора відбувся.

Під тонкими, як папір, повіками Дожу зібралися сльози й поточилися з куточків очей, лишаючи тонкі сліди на щоках, немов протоки, що шукали собі шлях поміж зморщок.

— Чому саме він? Він завжди був таким хорошим і розважливим чоловіком, таким відданим сином. Ох, Ланю-се, що ж ти повівся так нерозумно? Так правильно й так по-дурному? — а тоді додав звинувачувальним тоном: — Ви мали дозволити мені піти на його похорон. Хіло міг би зробити мені таку люб’язність.

— Ви ж знаєте, що не міг.

— А що сталося? Бідолашний Лань-се, як саме він помер?

— Він потрапив у засідку, коли повертався додому з «Райського бузку». Утонув у гавані.