Фонда Ли – Нефритове місто (страница 63)
— Люблю тебе, ма, — сказав Хіло.
Вона не відповіла. Сивина в її волоссі впадала у вічі більше, ніж зазвичай, а мішкуваті білі похоронні шати додавали поставі опецькуватості. З усіх членів родини її, либонь, спіткав найбільший шок. Хіло сумнівався, що Лань якось особливо звірявся матері про те, яка ситуація між кланами склалася в місті. І тепер жінка, яка занурилась у невідання, переживала найстрашніший біль, тому Хіло постарався зробити зарубку в пам’яті, що вона мусить переїхати ближче до родини або ж треба буде найняти когось, хто краще дбатиме про неї в Маренії.
Він підійшов до діда й шанобливо опустився навколішки, приклавши складені долоні до чола.
— Дідусю.
Хіло звівся на ноги й нахилився, щоб поцілувати набридливого старого в чоло. Він майже очікував, що його дід скине вгору руку-лапу й роздушить йому трахею просто перед очима глядачів. Пальці Каула Сеня ворухнулись, та він просто хмуро подивився на свого останнього онука з невиразною огидою. Хіло ступив убік, пропускаючи вперед Шае, яка стала поруч з візком та взяла дідуся за руку.
— Де Дожу? — почув Хіло адресоване сестрі буркотливе запитання.
Присутність дідуся на кладовищі непокоїла Хіло. Нині Каул Сень поводився ще непередбачуваніше. Що він може сказати? Чи не розжалує він Хіло просто перед публікою, чи не почне розводитись про те, яким прекрасним сином був його Ду? Та зараз Хіло трохи розпружився. Добре, що дідусь був тут, — у тому візку він мав розгублений та кволий вигляд. Ясно було, що він просто немічний старий, а не Світоч Кеконю. Хіло знав, що стара гвардія серед членів клану могла агітувати за те, щоб Каул Сень повернувся до головування. Та тепер вони побачать, що це неможливо.
Хіло став коло труни. І поки збиралися інші члени клану, він зауважував, чи вони спочатку підходять до нього, щоб віддати шану новому Стовпу, а чи пошепки висловлюють співчуття Каулові Сеню. Багато з них підходили до нього, як і передбачав звичай. А деякі — ні. І їх було достатньо, щоб Хіло зрозумів: його позицію як Стовпа підтримують далеко не всі.
Коли разом із Тажем до нього наблизилась Вень, він скромно поцілував її в щічки. Вона мала чудовий вигляд — навіть незважаючи на те, що біла пудра, яка символізувала жалобу, приховувала притаманну її шкірі осяйність. Коли його губи на мить торкнулися її обличчя, долоня Вень ковзнула в його руку.
— Не звертай уваги на тих стариганів, — шепнула Вень, немов прочитала його думки чи — і це ймовірніше — побачила, як він зиркає на групку гостей, які ще не підійшли до нього й не привітали як Стовпа. — Вони ще не змирилися з реальністю.
— Деякі з них мають вплив, — тихо відповів Хіло. — Серед них є радники.
— На війні від радників нема користі, — сказала Вень. — Зараз Ліхтарники потребують не податкових канікул чи постанов, а захисту. Їм потрібен сильний клан. Подивись на всіх цих Кулаків, як вони гуртуються навколо тебе. Увесь клан це бачить, — вона стиснула його пальці й відійшла до братів.
Хіло роззирнувся юрмою й нарешті побачив Аньденя, що стояв осторонь. Він перехопив кузенів погляд і жестом покликав його стати разом з родиною. Аньдень повагався, але підійшов. Судячи з вигляду, бідного малого горе просто розчавило, очі він мав червоні, а обличчя таке ж бліде і змучене, як у Ланя, щойно витягнутого з води.
— Енді, чому ти стояв там на самоті? — м’яко промовив Хіло. — Ти один із нас, маєш бути поряд.
Обличчя Аньденя так скривилось, немов він ледь тримався купи, та хлопець мовчки кивнув і став поруч із Шае.
Гонги й барабани видали останній гуркіт, від якого Хіло заболіла голова, а тоді стихли — і разом із музикою затихла юрма. Старший серед покаяльників, Знавець, ковзнув уперед і завів низьким голосом довгий речитатив, що мав супроводити дух Ланя в посмертя, де він перебуватиме в мирі та спокої, допоки не настане довгоочікувана мить Повернення, коли всьому людству дозволять повернутися на небо й відновити втрачену близькість до богів.
За кілька хвилин Хіло вже відволікся. В усіх належних місцях його губи ворушились у такт декламуванню, та він ніколи не вірив у те, чого не міг побачити чи відчути своїми непересічними чуттями. Релігія божизму сплела заплутану історію з простих істин, які людям складно прийняти.
Нефрит був речовиною таємничою, але цілком природною, а не якимсь там даром богів чи уламками небесного палацу. Кеконьці просто виграли в генетичну лотерею, як ті перші мавпи з протиставленим великим пальцем, — ось і все. Люди не були нащадками богів і не повернуться до божественного стану. Люди — це люди. Сила нефриту не робила їх кращими, не наближувала до божественності, вона просто додавала їм могутності.
Хіло роздивлявся похмуру юрбу. Вона складалася зі впливових Ліхтарників — власників фірм, керівників корпорацій, суддів, політиків. Вони тримали білі конверти зі спеціальними внесками, які мали оплатити похорон Ланя й публічно засвідчити, що вони залишаються відданими клану. Наразі це був радше жест, не обіцянка, Справжня сила їхньої вірності проявить себе в наступні тижні та місяці. І то залежно від того, що станеться згодом, куди саме поверне кланова війна.
Хіло зиркнув праворуч, ліворуч, на членів родини, що вишикувались навколо нього попереду інших жалобників. Сьогодні він влаштував для клану оглядини: Шае-Синоптикиня, суворі брати Майки — Ріг та Перший Кулак, його наречена, обдарований юний кузен — усі тримались разом. Упевнена публічна декларація того, що молодше покоління Безгірного клану досі потужне, й це запевне означає, що клан має майбутнє. Він сподівався, що поки цього вистачить.
Відправа завершувалася, ще кілька разів промурмотіли рефрен: «Нехай боги його признають», і всі розвернулися до труни, яку опустили в землю. Хіло мусив ще деякий час лишатися на місці та приймати співчуття від вервечки доброзичливців. Хоча насправді йому кортіло лягти на землю й від’їхати. Шае, що витримала чування разом із ним, стояла прямо, дивилася поперед себе й підтримувала матір під руку. Каул Сень у своєму візку мав вигляд незграбний та розгублений. Юрма змішалася, заточилися приглушені розмови. І все це гнітило вкрай.
— Он голова Сонь іде, — шепнула йому Шае.
Тлустий і рум’яний політик підійшов ближче й тактовно поклав білий конверт на спеціальну тацю біля могили.
— Кауле-дзень, — статечно промовив він і підвів руки у традиційному привітанні. Хоча Хіло помітив, що надовго його руки біля чола не затримались і схилятися в подобі поклону той не став. — Словами не передати, який тягар маю на серці через вашу втрату.
— Дякую, що прийшли розділити нашу жалобу, пане голово, — сказав Хіло.
— Ваш брат заслуговував бути Стовпом значно довше. Він був розважливим і мудрим лідером, який дбав про потреби країни й ніколи не забував про друзів клану. Я завжди відчував до Каула Ланя якнайглибшу повагу. Це така величезна втрата.
— Так і є, — погодився Хіло, старанно утримуючи на обличчі нейтральний вираз, хоча було більш ніж зрозуміло, що голова Ради наполегливо передає йому послання і, судячи за хитруватим поглядом, уже порівняв колишнього Стовпа з новим не на його користь.
Сонь висловлювався гладенько, по-дипломатичному, та Хіло не треба було застосовувати Чуття, щоб відчути обачливу невпевненість цього чоловіка, якою пашіла вся черга Ліхтарників, що зібралися тут сьогодні. Вони покладалися на те, що клан їх захистить і підтримає, а дивлячись на Хіло — звертали увагу на його молодість і репутацію прихильника насильницьких методів.
Після похорону Шае підрахує грошові внески, й тоді він краще уявлятиме ситуацію, знатиме, наскільки сильно йому варто непокоїтись. І хай як йому кортіло знайти втіху у словах Вень, Хіло розумів: не важить, скільки в нього відданих Кулаків; якщо він втратить підтримку Ліхтарників, якщо вони почнуть перебігати до «горян», він може втратити клан. Хіло не без зусилля розвернувся, щоб ґречно привітати наступну людину, яка стояла за Сонем, аби віддати конверт і висловити шану.
Коли потік гостей нарешті вщух і юрма почала розходитись, до нього підійшов Аньдень.
— Хіло-дзень, — промовив він, вагаючись, — нам треба поговорити.
Юнак скривився, немов страждав від фізичного болю. І коли заговорив, слова ринули потоком, а на обличчі застиг вираз, як у людини, що молить пробачити їй жахливий злочин.
— Є дещо, про що я тобі не розповів, коли слід було. Якби ж… якби ж я тільки…
Хіло відвів засмученого кузена вбік.
— Енді, що сталося?
— Перед смертю Лань просив мене виконувати його прохання. Відправляв мене туди, щоб я забирав для нього посилки і приносив, не кажучи нікому ні слова, — у зболеному шепоті Аньденя відчувалася напруга. — Коли ми востаннє бачились, Лань поводився дуже дивно. Сердитий, сам на себе не схожий, і аура його теж по-іншому відчувалася, надто гострою була. А ті посилки… Хіло, там були флакони. Флакони з…
Хіло схопив Аньденя за вилоги костюма й притягнув до себе. Він труснув головою — один раз, але різко.
— Не кажи цього, — промовив він низьким та сердитим тоном.
Аньдень завмер і мовчки витріщився на нього.
Обличчя Хіло наче викресали з каменю. Він нахилився вперед і сказав Аньденеві майже на вухо:
— Лань був головою нашої родини, Стовпом нашого клану. Його вбили «горяни», і я зроблю все, щоб вони за це заплатили. І хай що, я нікому не дозволю заплямувати пам’ять про мого брата чи дозволити засумніватися в могутності нашої сім’ї.