Фонда Ли – Нефритове місто (страница 61)
Шае мовчки сіла на стілець навпроти.
— Каструля у пічці, якщо теж хочеш, — промовив він не одразу. — Кяньла її вчора зварила, та ніхто не їв. Але й досі смачно, лиш треба трохи води додати.
— Де всі? — голос Шае прозвучав сухо. — Де дідусь?
Хіло вказав на стелю держаком ложки:
— У себе в кімнаті. Либонь, ще під дією заспокійливого. Поки нас вчора не було, Кяньла мусила викликати лікаря. Схоже, він старому щось дуже потужне дав, аби вгамувати.
— А що з ним? — прохрипіла Шае.
— Він старий і божевільний, — Хіло глянув на неї потемнілими очима. — Коли почув про Ланя, з ним стався нервовий зрив. Він вирішив, що знову на війні і що це Ду щойно вбили. Шаленів і волав про шотарців. Мене не впізнавав. А як нарешті впізнав — звинуватив у тому, що трапилось. Сказав, що це через мене Лань загинув.
Хіло говорив байдужим тоном, але Шае це не обмануло. Їй кортіло побігти нагору, до дідуся, та якщо вона піде — Хіло образиться, а просто зараз ображати Хіло здавалось небезпечним, їхній дідусь завжди ставився до Шае привітніше, ніж до її братів, а Хіло він любив найменше.
Хіло знову взявся до їди, а Шае не могла втямити: як він узагалі зараз може їсти? Учора вона ріски в роті не мала, але апетиту й досі не було, і Шае не дуже вірила, що той колись повернеться.
— А де всі інші?
— Шае, вони мають справи, — сказав Хіло. — Нам дуже бракує людей. Я залишив Кеня за старшого в тому бардаку. А Тажа відправив проїхатись містом і перевірити, чи точно ми захищені з усіх боків.
Шае випросталась — її раптом осяяло:
— А Дожу де?
Губи Хіло скривились.
— Де зрадник? А знаєш, ми ж його тої ночі схопили, і Лань мав зустрітися з нами, щоб з цим розібратися. Я зателефонував йому, але не додзвонився — ніхто не знав, де він. І тоді я зрозумів, що щось сталося.
— Ти вбив Дожу?
Хіло похитав головою.
— Це ж була Ланева справа. То що я мав робити з тим старим тхором? Хай як, а нефрит я з нього позривав і замкнув у власному домі під охороною. Відтоді він там і залишається. Жодного зв’язку, жодних відвідувачів.
Зірвати нефрит. Найпринизливіше, що могло статися з немолодим Зеленокостим, який був найдовіренішою людиною поруч зі Світочем Кеконю. І хай як Шае ненавиділа Дожу, вона уявила, як того охоплюють жорстокі судоми нефритової ломки просто перед очима людей Хіло, які не мають до нього ні крихти співчуття, й пожаліла старого — зрадник він там чи ні.
— Просто зараз я його стратити не можу, — мовив Хіло. — Не хочу зіпсувати похорон Ланя. Та Синоптиком він більше не є, це я клану дуже добре пояснив.
І тільки цієї миті її нарешті приголомшило усвідомлення: Хіло став Стовпом.
Вона витріщилась на брата. Стовпом ще ніколи не ставала людина, якій нема й тридцяти років. Хіло заледве старший за неї, він був наймолодшим Рогом в історії. І от він — сидить, заляпаний кров’ю, пропахлий димом пожежі, і їсть собі кашу після того, як очолив криваву різанину. В його аурі вчувалася гострота нового нефриту. У Шае поплило перед очима. «Це кінець, — думала вона. — Отак Безгірному клану настане кінець».
Ложка Хіло дзвякнула об порожню миску. Він зі скреготом відсунув стілець і встав з-за стола. Скоріш за все, йому навіть не треба було застосовувати Чуття, щоби вловити її емоції, — вони в неї на лиці були написані, — та він нічого не сказав. Новий Стовп поклав посуд до мийки, помив і витер руки. Схопився за стілець, поставив його просто перед Шае, знову сів так, щоб вони торкнулися колінами, й узяв сестру під лікті.
— Тепер вони прийдуть по нас, — сказав він. — Зібравши всі сили.
— Так, — погодилась вона.
Може, з Ланем Айт Мада й готова була домовлятися. Та після того, що сталося цього вечора, після того, що зробили Шае та Хіло, пощади не буде. «Горяни» вийдуть з лісу й не спиняться, допоки хтось із Каулів лишатиметься в живих. Їхніх найближчих соратників стратять, цей будинок — спалять дощенту. А рештки «безгірників» поглине Гірський клан.
— Шае, ти мені потрібна, — втома Хіло нарешті стала очевидною, всі риси його обличчя загострились. — Я знаю, що ми не в усьому погоджувались. Знаю, що казав те, чого не варто було казати, що часом надто далеко заходив, але це тільки тому, що ти моя сестра і я тебе люблю. І нехай ти досі сердишся на мене, я знаю, що доля клану тобі не байдужа. Дідусь розбудував цей клан, Лань віддав за нього своє життя, і тепер я потребую твоєї допомоги. Я не зможу впоратися без тебе, — хватка Хіло поміцнішала, він нахилив голову, щоб зазирнути в її похилене обличчя, і в його прямому погляді читалося справжнє благання: — Шае, мені потрібно, щоб ти стала мені за Синоптика.
Усього лиш кілька днів тому вона запевняла Аньденя, що залишила всі кланові турботи та життя Зеленокостої позаду. «Не бери до голови, не треба надто хвилюватися, Ланеві не потрібна допомога, цей клопіт — то не твій клопіт». Егоїзм. Пиха. Байдужість. Повна протилежність тих небесних чеснот, про які вона міркувала, коли опустилась навколішки у Храмі Небесного Повернення й молилася, аби їй дали знак. Недвозначну звістку. І вона отримала те, про що просила.
Усі знають, що боги часто чинять жорстоко.
Якщо Безгірний клан має бодай якусь надію вижити, Стовп потребує такого Синоптика, якому зможе довіряти. А хто ще в клані може підтримати Хіло? Хто ще зможе стримувати його, не дозволяти йому ризикувати своїм життям і потягнути клан за собою на дно? Дух Ланя ніколи не знатиме спокою, якщо з кланом таке трапиться. «Це неправда, що мерцям байдуже, — думала Шае. — Ми маємо борги перед своїми мертвими».
Вона неквапно зіслизнула зі стільця й опустилася навколішки на холодні кухонні кахлі. Приклала стиснуті долоні до чола:
— Клан — кров моя, і Стовп — її володар. Клянуся честю своєю, життям своїм і своїм нефритом.
РОЗДІЛ 35
НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ
От чого-чого, а грошви Беро не бракувало. Була в Кузні цілодобова клініка — одна з небагатьох у місті, де лікарі із сумнівним вишколом латали рани, не ставлячи питань, поки ти мав чим платити. Рано-вранці після тієї ночі на пірсі, десь приблизно в той самий час, коли знайшли тіло Каула Ланя, Беро сидів на сталевому столі під дзумкотливим світлом лампи денного світла, а зморщений чоловік з блискучими очима й пасмами волосся, що нагадували брудний пух, витягнув з його руки дві кулі, які неглибоко засіли, та взявся перев’язувати рани, замотуючи марлею так повільно й обережно, що Беро кортіло йому врізати. Він кілька годин ховався в кущах під естакадою шосе й тепер ледь стримувався.
Коли він вийшов із клініки, уже все місто гуділо від новин. Беро підслухав їх, поки стояв у черзі в першому-ліпшому гастрономчику, де купував булочку з м’ясом та газованку. Загинув Каул Лань, Стовп Безгірного клану, й підозрювали, що його замовили «горяни».
Пульс Беро шалено загупав. Він був розгубився, та його губи стрімко розтягнулись у посмішці, й довелося докласти зусиль, аби її приховати. Це була чиста удача, божа ласка, справжній талан, що він вижив, а тупорилий козел Щокань — ні, та тепер Беро мав певність, що його спіткала ще добріша доля. Було темно, і він з переляку втік. То й не встиг помітити, але, мабуть, злива куль Каула таки дістала — просто, щоб померти, йому треба було більше часу, ніж звичайній людині. І це означало, що
Щоб здолати весь шлях до «Краму і хламу», розташованого на південному краю Сміттярні, в Беро пішов мало не весь день. Він купив новий одяг та капелюх, а все старе кинув до смітника. А тоді рушив пішки, не довіряючи нікому, зокрема таксистам і водіям автобусів, — на той випадок, якщо вчора вночі його хтось бачив і клан його розшукує. Це була беззаперечна територія «безгірників», й багато людей навколо ходили засмучені. Беро побачив чимало зажурених облич, люди юрмилися біля вітрин крамниць електротоварів і дивилися місцеві новини на телеекранах, деякі навіть плакали не ховаючись. Це видовище зігріло Беро ще більше, додало жвавості стомленій ході. Оті всі люди на вулиці його на гілляку відправили б, якби взнали, що він зробив. Повісили б його, розірвали б на шматки й спалили б у багатті те, що від нього залишилося.
Він постукав уже втретє, і Мудт прочинив задні двері. Він перелякано вибалушив очі на Беро, немов побачив привида, а тоді схопив його за руку, засмикнув досередини й захряснув двері.
— Іди до вітрини й вартуй, крикнеш, якщо хтось зайде, — через плече рявкнув Мудт до свого сина, а той відставив ящик, який ніс, і побіг виконувати наказ. Мудт розвернувся до Беро: — Шо, нахер, сталося?
— То я зробив, — сказав Беро. — Я вбив Каула.
На його подив, Мудт вжахнувся.
— А Щокань де?
— Вже труп.
Губи Мудта ворушилися, наче в карпа, якого викинуло на землю. Нарешті він спромігся на:
— О боги, просто охуїти. Охуїти, бля.
Він кілька разів пройшовся туди-сюди, запустивши тремтливі пальці в кучму жорсткого волосся. І раптом рвучко розвернувся до Беро:
— Забирайся звідси.
Беро знавіснів. Не на таку зустріч він очікував.
— Чого б це? Я сюди весь день тьопав. Ти собі не уявляєш, що за нічка в мене була. Я це зробив, я вбив Каула. То бери слухавку і дзвони