Фонда Ли – Нефритове місто (страница 55)
Вони з Хіло обговорили необхідні приготування, а тоді Лань поклав слухавку і тихо й понуро посидів кілька хвилин. Синоптик нещодавно повернувся з Їґутану, розвідавши про тамтешню діяльність «горян», зокрема подробиці того, як вони облаштували виробництво «сяйва» й ділові оборудки. Кулак та Палець, яких відправили з ним як охоронців, уважно за ним спостерігали й доповіли, що під час подорожі Синоптика не помітили ні в чому підозрілому.
Дурнем Дожу не був, він знав, що його позиції у клані похитнулися, а оскільки з кожним днем просвітлення Каула Сеня ставали все непередбачуванішими, складалося враження, що Синоптик вирішив залягти на дно й поводитись обережніше. Він навіть відважно проковтнув образу, яку завдав йому Лань, коли за його відсутності заморозив активність НАК, не порадившись із Дожу. І нехай Лань був готовий до такого дзвінка від Хіло, приємні зміни в поведінці Синоптика дозволили йому якийсь час думати, раптом він таки помилився в тому, що старший чоловік нині відданий іншій стороні.
Він викликав до свого кабінету Вуня. Коли той увійшов, Лань підвівся й привітався.
— Ти вже багато років був мені добрим другом, а останні три — хорошим Стовповим, — промовив Лань. — Від завтрашнього ранку ти будеш Синоптиком Безгірного клану.
Не можна було сказати, що це призначення геть шокувало Вуня, та його однаково переповнювала вдячність.
— Клан — кров моя, і Стовп — її володар, — сказав він, глибоко схиляючись на знак вітання. — Дякую за таку честь, Ланю-дзень. Я не підведу.
Лань обійняв його і сказав:
— За останні місяці я розширив сферу твоєї відповідальності, і ти добре впорався.
Правду кажучи, абсолютної певності в цьому своєму твердженні він не мав: Лань досі відчував, що Вунь не вповні відповідає калібру, якого потребує посада Синоптика, та він був достатньо здібним, і Лань не сумнівався в його відданості. І хай там як, а вибору тепер не було — цю роль має виконувати Вунь.
— Нікому про це не кажи, доки я тобі завтра не дозволю.
— Зрозумів, Ланю-дзень, — відказав Вунь із доречною серйозністю, яка доводила, що він цілковито свідомий: його підвищення — результат чужого падіння.
— Для клану настали важкі часи, тобі варто підготуватися, щоб швидко обійняти владу над конторою Синоптика. Сьогодні повертайся додому раніше й добре відпочинь, але давай спочатку вип’ємо.
Лань дістав із шафки пляшку, налив кожному по келишку ходзі, й вони радо один одного привітали.
Вунь ще раз подякував і пішов, а Лань узявся перебирати папери на столі, не надаючи їм особливої уваги. Останніми днями він почувався далеко не на сто відсотків — що фізично, що ментально. Затяжна тілесна слабкість тільки посилювала тривогу через загрози для клану, і тепер, коли він знав, як складно має минути наступна доба, йому було особливо важко зосередитися.
Увагу Ланя привернув конверт, що примостився у стосику нерозібраної пошти. Він витягнув його і побачив, що за зворотну адресу вказано поштову скриньку у Степенланді. Лист від Ейні. Лань обвів пучками краї печатки, водночас і прагнучи, і в глибині душі не бажаючи її ламати. Після розлучення вони обмінялися лише кількома листами — дружніми й діловими: впорядковували справи, вона казала, куди надіслати її речі, отаке всяке. Та варто було побачити її почерк, почути подумки її голос — і це завше псувало йому настрій. Зважаючи на те, з чим йому вже треба мати сьогодні справу, він гучно зітхнув.
Вона сама зізналася йому, що зраджує. Хтось із людей Хіло побачив, як вона входить до житлової висотки разом з коханцем, і Ейні, яка знала, що її таємницю викрито, одразу повернулась додому — ще до того, як новини встигли би дістатися до Рога, а від нього — й до Ланя.
— Будь ласка, не вбивай його, — молила вона пошепки, сидячи на краю їхнього ліжка і стискаючи руки між колінами. — Він не кеконець, він не розуміє, як у нас усе заведено. Я більше не буду з ним бачитись і залишуся тут, з тобою, або ж піду й ти ніколи мене не побачиш — зроблю, як ти скажеш. Тільки, будь ласка, не вбивай його. І не дозволяй, щоб його вбив Хіло. І більше я ні про що не прошу.
Найбільше Ланя сприкрила саме ця зворушлива мольба, за якою стояв очевидний і щирий страх. Вона явно означала, що навіть після п’яти років шлюбу Ейні його по-справжньому не знала.
— І він справді настільки краща за мене людина? — тоскно спитав Лань.
Ейні підвела погляд, здивовано вигнувши брови. Навіть занепокоєння не затьмарювало щиру й непретензійну красу її обличчя.
— Звісно, ні. Але він — не Стовп величного Безгірного клану. Він не скасовує планів на вечерю, не подорожує з охоронцями, ніхто його не впізнає, не схиляється перед ним на людях, не зупиняється, щоб попросити про послуги для своєї рідні. Він може поводитися по-дурному, спати допізна, їхати у відпустку тієї ж миті, як вирішить, і робити все, що ми колись робили разом.
— Ти завжди знала, що одного дня я стану Стовпом, — нагадав їй Лань звинувачувальним тоном. — Ти розуміла, що все буде саме так. Багато жінок не знали б, як
Очі Ейні сповнились покаянними слізьми:
— Колись я такою й була.
«Треба було змусити її залишитись, — думав Лань із типовою кеконською мстивістю. — В обмін на життя чужоземця вона мала залишитись і народити мені спадкоємця — задля клану».
Та зрештою він не зміг вчинити так жорстоко — і щодо неї, і щодо себе самого.
Конверт, що його тримав Лань, був квадратним і жорстким, немов там лежала листівка, та товщим, ніж зазвичай, наче містив довше й важливіше за попередні послання. Лань уявив, як відкриває конверт і знаходить у ньому листа, в якому Ейні кається й молить прийняти її назад. Та з більшою імовірністю вона — доброзичливо й сердечно — писала йому, щоб запевнити, що в неї все добре, побажати йому благополуччя й розповісти про свій новий дім за морем і про все, що вона бачила й робила зі своїм хлопцем.
Лань сховав листа в шухляду стола. У будь-якому разі це не дуже слушна мить, щоб відволікатися на меланхолійні думки про колишню дружину. Та оскільки лист манив до себе навіть із засунутої шухляди, Лань підвівся й вийшов з дому. Стояв вечір п’ятидня, і в нього було повно часу до того, як треба буде повертатися й чекати на дзвінок від Хіло.
Минуло кілька годин, а Ланеві так і не стало суттєво краще — навіть після їжі та сексу в «Райському бузку». Він сидів на краю ліжка, докурюючи сигарету, й тішився останнім кільком хвилинам спокою, що лишалися в нього цього вечора.
— Щось сталося?
Юньні підкралася до нього ззаду й обійняла оголеними руками за шию, та він виплутався з її обіймів і підвівся. Натягнув штани, зайшов до ванної, що повнилась запахом ароматизованих свічок та червонястим світлом. Плеснув в обличчя холодною водою, узяв рушник з вішака, протер шию й голі груди. Юньні ніжно манила з ліжка:
— А тобі точно вже треба йти? Повертайся в ліжко. Залишайся на ніч.
Їй це сподобалось би. Якби він залишився, вона більше б заробила, бо ж він навідував її усе рідше.
— Я хотів би трохи побути на самоті, — сказав він, а що не міг повестися з нею нечемно, додав: — Будь ласка.
На якусь секунду ретельно відполірована личина куртизанки тріснула. Юньні схрестила руки на грудях. Він відчув обурення, яке викликала в неї така відставка.
Вона швидко відновила самовладання і підвелася з неспішною грацією:
— Як бажаєте, Кауле-дзень.
Юньні накинула на плечі халатик, взула човганці й потупцяла до дверей, різко зачинивши їх за собою, чим сповістила про своє роздратування. Та Лань не дивився, як вона йде. Він надів годинник і перевірив час. Саме цієї миті троє Кулаків чекали на Юня Дожупоня під дверима його улюбленого борделю в задрипаному районі Грошомийка. Лань звернув увагу на іронічність того, що для них із Дожу вечір перед зустріччю минув однаково.
Щойно Кулаки схоплять Дожу — мають відвезти його до таємного місця. І коли вони там опиняться, Хіло зателефонує Ланеві додому. Кулаки дістали наказ не кривдити й не вбивати Дожу — принаймні доки Лань не під’їде. Він дуже чітко це пояснив. Лань хотів зустрітися з чоловіком, якого вважав за дядька, лицем до лиця і спитати, чому після стількох років від даної служби той зрадив клан. А тоді Лань вирішить долю Синоптика так, щоб Каул Сень ніколи про це не дізнався.
Та тепер, з наближенням неминучої години, він відчув непевність у тому, що здатен на правильне рішення. Навіть зараз, знаючи, що Дожу — зрадник, він не хотів, щоби старого вбили. Він і досі пам’ятав, як Дожу повертався з відряджень з цукерками для онуків родини Каул. Його мучила провина, коли він уявляв, як Дожу та Каул Сень грають у шахи надворі. Але ж зраду — близької людини, ще й на такому високому щаблі кланової ієрархії — пробачити не можна. Чи можливо, міркував собі Лань, бути одночасно і сильним лідером, і співчутливою людиною — чи це протилежні сили, що відштовхуються одна від одної?
Двері були зачинені, Юньні пішла, й Лань відчинив сейф і дістав звідти решту свого нефриту. Це ще одна причина, чому він перестав учащати до «Райського бузку»: тепер знімати й надівати таку кількість нефриту було боляче — немов тебе вмочали спочатку в кригу, а потім — у вугілля, або бувало, що трусило так, немов він — жук у слоїку. Лань обмацав кожну намистину на шиї, торкаючись їх, немов рахував, а затим надів ремінь та наручні — важкі й ще густіше інкрустовані нефритом, що він виграв у Ґама. І зосередився.