Фонда Ли – Нефритове місто (страница 56)

Кілька секунд затишшя, а тоді його із силою вдарив потік енергії — значно дужче, ніж зазвичай. Світ перекинувся й згорнувся. Тіло Ланя здійняло заперечливий галас, груди стискало. Він упав на підлогу і вчепився за килим зігнутими пальцями. «Дихай, дихай. Зберися». Він переборов стогін. Мусить стати легше. Лікар казав, що завдані Ґамом пошкодження не є незворотними. Та Лань і досі не зцілився й мучився від симптомів нефритового передозування, що то зникали, то поверталися. Затяжне одужання від отриманого у двобої поранення, збільшення кількості нефриту, загальний стрес та порушення сну — всі фактори підсилювали один одного, утворюючи зловісне коло. Лань заповз на ліжко, тягнучись по свій піджак, що висів на бильці узголів’я. Копирсався, доки не знайшов гумовий джгут, флакон та шприц, сховані у внутрішній кишені, й витягнув усе звідти.

Кімната його неначе атакувала, стіни змикалися навколо. Чуття шаленіли, то зосереджуючись на чомусь, то гублячи фокус. Він вловив уривок чиєїсь сердитої розмови на вулиці, немов стояв поруч. А наступної миті розмова вщухла, зате простирадла стали такими колючими на дотик, що жалили шкіру. Лань притиснув долоні до очей і відчайдушно схопився за техніку самоконтролю, яку опанував на самому початку навчання в академії і в якій не мав потреби ще з підліткових часів. Він напружив, а потім розслабив кожен м’яз у тілі, повільно рахуючи власні вдихи й видихи, доки не відштовхнув кожне відчуття на стерпну відстань, і руки в нього припинили тремтіти. Всівся на подушку, спираючись на узголів’я, затягнув джгут на руці, зняв ковпачок із голки, втягнув шприцом вміст флакончика й завагався.

Його думки заполонив спогад про шок та зневіру на обличчі Аньденя. А ще — про власний сором від того, що завдав серйозної шкоди захопленню та довірі, які відчував до нього юнак. Лань поділяв кузенову огиду: голки він терпіти не міг і зневажав СВ-1. Він ненавидів необхідність покладатись на цю речовину, щоб відновити нефритову стійкість, яку сприймав за належне. Він докладав усіх можливих зусиль, щоб здолати виробництво й поширення цієї отрути, і от подивіться на нього — носить із собою флакон, дбайливо тримаючи його біля грудей, немов крихітну бомбу. Страждання, викликані необхідністю виправдовуватися перед Аньденем, призвели до того, що Лань уже кілька днів уникав ін’єкцій. Він знав, що так воно не працює, та щоразу відтягував, скільки міг, думаючи, що, може, йому стало краще й необхідність у застосуванні вже зникла — а тоді його вкотре обіймали нервозність, порушення сприйняття, пітливість і пришвидшення пульсу.

Завтра він відвідає доктора Трува, щоб знову пройти перевірку й подивитися, чи можна щось вдіяти, щоб прискорити природне відновлення й відбудувати його опірність до того рівня, коли він зможе носити свій нефрит без потреби в хімії. А якщо ризикнути і на якийсь час лишити Хіло за головного? Така собі ідейка, але це дозволило б йому поїхати на тиждень до Маренії, де він зможе носити менше нефриту й одужати. А втім, сьогодні він не може дозволити собі слабкість. Йому слід мати якомога ясніші думки й ухвалювати критично важливі рішення. Коли збираєшся приректи людину на смерть, треба тримати свідомість і емоції під контролем.

Лань занурив голку у вену і вприснув вміст шприца. Він розв’язав гумовий джгут і заплющив очі. Наркотик зациркулював у його мозку й за кілька хвилин прояснив свідомість, немов телевізійна антена нарешті спіймала сигнал і мерехтливе статичне зображення перетворилося на чітку картинку. Тіло гуділо від рясного припливу нефритової енергії, але потік був стабільним — лишався під контролем і чекав, щоби Лань керував ним на свій розсуд. Почуття його були гострими, як скло, але ж і узгодженими та скоординованими, й ніщо більше не випадало з фокусу.

Він почувався добре. Почувався дужим. Міг застрибнути на балкон другого поверху або здійняти хвилю Відхилення, що зрушить із місця автівку. Лань дозволив собі цю мить радісного зачудування. Попри всі заперечення морального ґатунку, які він мав проти СВ-1 та всього, що стояло за цим препаратом, ця штука була справжньою дивовижею. То й не дивно, що іноземці так за нею упадали. Не дивно, що Айт Мада прагнула багатства, яке можна заробити, продаючи «сяйво» тим іноземцям.

Лань сховав приладдя до кишені, завершив одягатися й вийшов з кімнати. У фоє першого поверху він відмахнувся від солодкавих запитань пані Суґо, чи уповні він задоволений відвідинами, — запевнив, що так, задоволений, але, на жаль, лишитися на довше не може. Треба повернутися в маєток до того, як зателефонує Хіло й слухавку зможе взяти хтось інший.

Оскільки Вуня він відправив додому, а Ріг був заклопотаний виконанням його вказівок, Лань не став утруднювати себе і попереджати когось про те, що вийде на кілька годин із дому. Він вирішив узяти таксі, а машину лишити в гаражі, аби уникнути зайвої уваги. Дорога до «Райського бузку» і назад пролягала лише «безгірними» територіями, й великої небезпеки в тому не було. Він вийшов на вулицю, махнув рукою до таксі й попросив водія відвезти його додому.

Серце Беро калатало в грудях, та руки не тремтіли. Він підняв «фуллертона» з підлоги перед пасажирським сидінням, поклав собі на коліна й наготовувся різко прочинити двері. Мудт зателефонував пів години тому, а вже за п’ятнадцять хвилин перед помешканням тітки Беро з’явилася автівка з водієм.

— Сьогодні, — сказав Мудт.

Усе відбувалось дуже швидко, але Беро був і не проти. Що раніше, то краще. Перед елегантним тьмяно-червоним фасадом «Райського бузку» стояли двоє викидайл і припаркувалося кілька дорогих тачок, але сріблястого «ройвольфа» між ними не було.

— Готовий, кеке? — кинув Беро через плече.

Щокань, який сидів за ним, щось знервовано буркнув на знак згоди.

З «Райського бузку» вийшов чоловік, якого Беро упізнав би будь-де. І поки він приголомшено витріщався, тримаючись однією рукою за ручку, Каул Лань, Стовп Безгірного клану, сів на заднє сидіння таксі. А те виїхало на вулицю просто в них під носом.

Беро на мить закляк. А тоді все стало на свої місця. Він різко крутнувся на сидінні й заволав до водія:

— Їдь за тим таксі. Давай, ну! Їдь!

— Що ти робиш? — зарепетував Щокань, смикаючи свої прочинені дверцята, коли автівка рушила. — Ми мали розстріляти клуб! Таким був наказ!

— Та забудь про блядський клуб, — заволав Беро у відповідь. — Як гадаєш, чому вони відправили нас постріляти саме сьогодні? Бо там був їбаний Стовп Безгірного клану, ось чому! А тепер він сів у таксі. Це він потрібен «горянам». Без сенсу громити «Райський бузок», якщо його там нема!

Беро не просто мав у цьому певність, він був переконаний, що якраз цієї миті перед ним засяяла доля, пропонуючи саме той шанс, на який він чекав, щось навіть краще за те, що йому пообіцяли.

— Це воно, кеке, — сказав він. — Наш великий шанс.

«Зроби добре свою справу, справ хороше враження, покажи, що можеш стати для клану цінним надбанням» — отаке йому казав цапобородий Зеленокостий. Що може створити краще враження, що може мати більшу цінність, ніж вполювати самого Каула Ланя?

На обличчі Беро з’явилася майже божевільна посмішка. Йому нескладно було згадати співчутливо-зневажливе гордування Каула Ланя. Та сьогодні Стовп Безгірного клану зрозуміє, як же сильно він недооцінив Беро. Шляхи долі таємничі й прекрасні.

— Гаразд, — просичав Беро. — На наступному світлофорі зупинися поряд з таксі.

За водія був кремезний чолов’яга з опецькуватою головою, який досі не прохопився ні словом. Він або був надто тупим, щоби його щось схвилювало, або вважав, що стрілянина з машини — це просто незначна деталь роботи. Хтозна, де його Мудт відшукав. Він навіть зараз не став реагувати, просто знизав плечима — начебто до Беро — і прискорив рух, щоб скоротити відстань до таксі.

— Ти геть здурів. Це ж їбучий Стовп Безгірного клану, — паніка змушувала голос Щоканя уриватися. Він промимрив: — Кеке, нам тепер черву годувати, — та все одно опустив своє вікно.

Вони наготувалися виставити дула «фуллертонів» з правого боку автівки й відкрити вогонь. Це буде швидко, дуже гучно й дуже брудно.

Лань помітив чорну автівку, що їхала за ним. Та спочатку він зауважив не машину — посилене Чуття ще за квартал засікло спрямовані просто на нього ворожість і страх. Лань глянув через плече й побачив, як автомобіль повертає слідом за ними, тримаючись на відстані двох машин від таксі. Він знову розвернувся вперед, потягнувся й зосередив Чуття.

Троє чоловіків. Енергія водія — прохолодна й тьмяна, а от двоє інших палахкотіли страхом та агресивним азартом. Нефритових аур вони не мали, отже — не Зеленокості. Звичайні кримінальники чи найманці. Він дістав гроші з гаманця: достатньо, щоб оплатити поїздку, і ще трішки зверху, — нахилився вперед і віддав готівку таксистові.

— Усе, приїхали, — сказав він. — На наступному світлофорі розверніться на сто вісімдесят і висадіть мене на розі. А тоді забирайтеся звідти — тільки голову нижче тримайте.

Таксі несподівано прискорилось і різко розвернулось.

— Що за срань? — вигукнув Беро.

— Він нас засік. Виходить з машини, — озвався із заднього сидіння Щокань.

— Розвертайся! — заволав Беро до водія. — Розвертайся, доки він не втік.